Готуючи відгук на «Екстазі» Ірвіна Велша, вирішив пригадати свої враження від найвідомішого роману "хрещеного батька" бітників Вільяма Берроуза.

Як не прикро, та «Наркота» стала для мене справжнім розчаруванням. Беручись за Берроуза я очікував щось на кшталт «Поштамт» Буковскі чи «Затьмарення» Діка, але отримав прісний автобіографічний жмих достатньо посередніх історій. В них немає шокуючої простоти Буковськи, а тим паче філософських откровень Діка.
Калейдоскоп персонажів, яких навіть не встигаєш запам'ятати, нудне викладення одноманітних подій: дістав наркоту, розмутився, кайф. Життя взяло за сраку, зліз з наркоти, знову підсів, розмутився, кайф.

Найцікавішою видалася остання третина книги, коли головний герой переїздить до Мехіко-сіті і починає оглядатися на прожите життя, задаючи собі питання. Описи власного стану стають розгорнутіші та красномовніші, він порівнює ефекти від різних типів наркоти, з'являються сюжетні взаємодії. Годно розписано ситуацію з алкоголем, як замінником наркотиків і до чого все це привело.

Я розумію чому в свій час роман став культовим, адже без прикрас описує жахи наркотичної залежності, але ці речі могли злякати чувачка з 60-70хх, але в 2022 - хлопче сорі.
Суб'єктивно «Наркота»" — це просто мимрення старого наркомана, прочитавши яке відчуваєш скоріше співчуття, а ніж якесь просвітлення чи шок, а тим паче контркультурний вайб. Адже головний герой постійно втікає від протистоянь з навколишнім світом, так і не дійшовши фінальних висновків.

Ліпше почитати справжню біографію Вільяма Берроуза, там все як в Наркоті: наркота, гомосексуалізм, насилля та все об'ємніше і жорсткіше.

«Я знайшов усіх своїх давніх знайомих, усі свої старі любові, усіх своїх вчителів та ворогів.
Давні знайомі щиро тішились моєму поверненню, проте цим усе й обмежувалось.
Старі любові знайомили зі своїми дітьми і нагадували про невидиме перетікання часу, котрий робить нас мудрішими, проте до мудрості обов'язково додає целюліт»

/Ворошиловград. Сергій Жадан/

Почитав, як люди розйобують чергову екранізацію «Ворона» і подумав, що варто хоч якось реабілітувати малого Скашґорда у власних очах та подивитися його попередню роботу «Пробивний чувак» / Boy Kills World (2024)
Я розумію, що зараз кожен режисер та продюсер намагається зняти свого власного «*Дедпула» і я лише ЗА! Зрештою всі ми любимо веселі, комедійні слешери з харизматичними та хворими на голову персонажами. І в *«Пробивному чуваку» починалося все досить обнадійливо.

Дистопічний, вигаданий світ з кишеньковим диктатором, екзотичні джунглі, харизматичний головний герой з милими глюками. Прикольне пародіювання та стьоб відомих франшиз, по типу тренування в стилі «*Вбити Білла»***, навіть флешбеки в дитинство про старий файтинг з ігрових автоматів виглядає доречно і логічно.

Насправді перша частина стрічки виглядає цілком ОК, з оцими всіма Відборами, що пародіює «*Голодні ігри» та «Людину, що біжить»*** тренуванням і загальним синопсисом. Та схоже, на радощах продюсер з режисером накурилися і вирішили, що це буде охуєнна драма, а не божевільний екшн. І чим ближче кульмінація, тим швидше комедійний настрій стрічки сходить на пси. Кінцівка більше драматизує історію, ніж дивує, що взагалі не пасує стилістиці та першочерговій ідеї фільму. Фінальна бійка, хоч і відзнята непогана, та через нудні шмарклі, які нам демонстрували попередні кількадесят хвилин, не вражає.

Тож підсумок такий, сідали дивитися кумедний та божевільний екшн з фактурним красунчиком Біллом Скашґордом, а отримали безглуздий, кривавий несмак з гіперболізованим насильством.

? Я все більше переконуюся, що Ніл Ґейман, викладаючись на повну в ключових томах серії, перепочиває в наступному. Дозволяючи собі просторікувати про все й ні про що. Лише його письменницький геній не дає скотитися збірці в сіру посередність.

Насправді восьмий том не заслуговував би згадки, але Ґейман примудрився навіть із мінімальними зусиллями, затягнути кінцівку в шикарну сцену з похованням. Бо здебільшого, історії у восьмому томі це суцільні самоповтори й переливання з пустого в порожнє. Автор просто змінює фігури, але грає на тій же дошці ті самі комбінації.

Та, власне, остання історія «Кінець світів» яка зрештою і виведена в назву всієї збірки, як сценарно так і візуально дивовижна. Безперечно з останнім оповіданням збірка набирає сенсу та повноти, з’являється розуміння, звідки стирчать вуха Чосера, філософські закидони та авторське патякання набуває логічних обрисів.

Я не знаю, чи то дається втома від марафонського читання циклу, чи то моя перманентна хандра та емоційні гойдалки, але нудитися сто з лишком сторінок, щоб насолодитися однією історію, заледве.

Прочитаєш отак перший абзац і одразу зрозуміло, чому оповідання має таку назву.

? Попередні два комікси з циклу Cyberpunk 2077 привчили читача до стрімкого сюжету, захопливого екшену та драматичних рішень. По суті на цих трьох китах франшиза Cyberpunk і існує, та Бартош Штибор у «Мріях великого міста» повертає нас до більш глибоких, філософських засад людського існування.

«Cyberpunk 2077. Мрії великого міста» — містить дві історії, в першому сюжеті з інтригуючою назвою «ДЕ ДЖОННІ?» йдеться про журналіста, що живе та працює в Найт-Сіті і намагається відкрити людиськам очі на свавілля та безкарність корпорацій.

В цьому пристанку беззаконня, корупції, похуїзму та зламаних людських доль веде свою боротьбу писака Воллес. Далі перед читачами розгортається стара, як світ історія, про боротьбу людини з вітряками. Все це вже рухається знайомою стежкою, від безвиході він депресує, бухає, б’ється головою об стіну, йому регулярно товчуть пику, а корпи використовують його у своїх міжусобицях.

Зрештою всі ці чинники та обставини приводять нашого головного героя до очевидного рішення, далі я не спойлеритиму, але мені сподобалося закінчення цієї історії, хоча воно дещо маніпулятивне. Щоб ви зрозуміли чого чекати від історії, то «ДЕ ДЖОННІ?» викликала в мене кілька флешбеків. По перше, мені одразу спав на думку один з найулюбленіших циклів «Трансметрополітан» — де головний герой також журналіст і також прагне змінити гівняне місто. По друге, мені настирно лізла в голову стара стрічка «З мене досить! / Falling down!» про звичайного клерка, просто гвинтика у байдужому світі, який зрештою розлютився.

Заключна історія, що зрештою дала назву збірці «Мрії великого міста» ще глибша та відвертіша. В сюжеті йдеться про дивну парочку. Вона – амбітна і наглухо відбита, мріє про стрімку кар’єру в кримінальному середовищі Найт-Сіті. Він – обережний голос розуму в їхньому дуеті, таємно мріє про звичайну сім’ю, десь в тихій, безлюдній місцині.

Цього разу Бартош Штибор пропонує читачу зосередитися не лише на притаманних кіберпанку питаннях на кшталт споживацької кризи чи втратити культурних надбань минулих поколінь під тиском технологічних відкриттів.
В вищезгаданій збірці взагалі куди не плюнь, скрізь ~~блядські ці питання зайобують~~ питання та сенси, що супроводжують людство ще з початку його свідомого буття. Йти за мріями та коханням? Чи забити болт на совість і йти до кінця, схилившись в поклоні богам ГРОШЕЙ та ВЛАДИ, незважаючи на трупи через які переступаєш? Пожертвувати реальним життям та щастям в намаганні віднайти себе у вигаданому, віртуальному світі?

Питання, думки і роздуми в’ються роєм весь час і вже дочитавши до кінця, ледь-ледь згадуєш, що є ж іще візуальна складова. В мальописі «ДЕ ДЖОННІ?» Янніс Мілоноянніс лаконічний і стриманий, в панелях багато простору, персонажі не надто деталізовані і навіть дещо пласкі. Скромний колір від Романа Тітова лише підкреслює цю простоту та лаконічність. Тут немає яскравих неонових кольорів, червоно-кривавих сцен на розворот, все зображено таким чином, щоб читач відчув всю ту депресивність та безвихідь, з якою сам на сам зіткнувся головний герой.

З «Мріями великого міста» все в цьому плані цікавіше та й об’єм роботи тут помітно більший. Дует художників Форіньєлло - Андраде не полінувалися і створили для читача два окремі світи — реальний та сповнений спогадів і мрій. Колористи Островський - Тітов попрацювали з акцентами і оживили рисунок, надавши йому необхідних емоцій та характеру. Тож маємо жорсткий та різкий реальний світ, з кричуще кислотними кольорами та на противагу йому сонячний з пастельними, природними кольорами світ спогадів та віртуальної реальності.