Ти просила мене палити твої листи,
Просила, щоб я забула усе, що між нами було.
Казала, що зникнеш, коли зникнуть сніги,
Казала, що не пам'ятаєш мене давно.

І нехай, я просто насолоджуватимусь тим, що пам'ятаю,
Буду вдихати аромат чорнил і твоїх парфумів.
Я просто згадуватиму про те, як ти говорила, що не існує ні богів, ні раю,
Як ти казала, що тоді б не танув лід під вікнами домів.

Твої розмови були хаотичні, нагадували зоряне небо.
Ти часто раптово затихала, робила вигляд, що так і треба.
Я пам'ятаю, як ти била посуд, бо тобі подобався звук,
А я лікувала рани на твоїх пальцях, бо хотіла відгородити тебе від болю й мук.

Та писанина, яку ти залишала на порозі під моїми дверми,
Незрозуміла граматика, що так гарно лягала на папір...
Я усе це любила, я усе це хотіла зберегти.
Але ти запалювала усе, окрім снігу, що тихо падав над пейзажами доріг.

І я подарую тобі своє життя,
Ти мені потрібна,
Ти чомусь не моя,
Але ти це я.

І я це ти, я знову втрачаю себе, знову плачу вночі.
Я знову хочу справедливості, але все, що можу - це писати.
А моя писанина це сюр, вона нічого не значить.
Тому я писатиму тобі вночі,
щоб зробити хоча б щось, знаючи, що ти все одно спалиш мої вірші.

Так, я боюсь тобі зізнатись, дуже боюсь.
Це мій найбільший страх, але я зараз тобі зізнаюсь.
Зараз я пишу, пишу від серця, говорячи найгірші слова.
Так, я підтримую твою думку, краще б я померла

Але я жива, жива і ти.
Можливо ненадовго, можливо лиш вночі.
Можливо це буде мій останній лист, а завтра не існуватиме мого "я".
Можливо, ти зрадієш, можливо засмутишся на 5 секунд, таке життя.

Я якраз почала читати приховані малюнки та забрала сьогодні з пошти хімію смерті... Ну, доволі вчасно ахахаха

Вони скажуть, що тепер ми не поети,
Скажуть, що на наших пальцях не чорнило - кров.
Створюють про нас обурливі історії, нові дилеми,
А ми ручками і перами пишемо, ми не знаємо інших мов.

Нас запитують про теми наших сновидінь,
Запитують скільки вдома маємо святих писань.
Проходячи повз стару церкву, в якій ми живемо, вони шепочуть "амінь",
Доки я кричу шепотом тобі "згадай".

Згадай як писали про кохання,
Як уникали слова "любов".
Тихе говоріння, голосне писання,
Ми кричимо знаками, немов...

~~Немов~~, я мовчу.
Я мовчу, а ти ні,
Я боюсь побачити тебе живу,
Ти ж померла ще навесні.

Ти кричиш мені у снах,
Я читаю твої вірші,
Ти даруєш мені страх,
Ти кричиш у листі.

А зараз мовчи! Мовчи, пиши!
Ми боїмось зробити щось не так(!),
Тому що так хочеш ти(!),
Тому що так не хочу я(!).

Тому що це кінець наших сонет,
Це кінець днів,
В кінці напишуть
"Невідомий поет"
А я пишу без слів.

Я писатиму тобі листи від обличчя чоловіків,
Тому що тебе не цікавить така жінка як я,
Тому що тебе взагалі не цікавлять жінки.

Тому що все що відбувається зараз відбувається лише сьогодні,
Тому що завтра ми роз'їдемось різними містами,
А погодні умови знищать дороги.

Перекриють шляхи, розвалять мости,
Тому що ти за день забудеш моє обличчя,
Тому що я тобі не потрібна, а мені потрібна лиш ти.

Тому що ми не будемо разом навіть після смерті,
Тому що птахи співають для інших, не даючи нам говорити,
Хоча ми все одно ніколи не говоримо по темі.

Давай розмазувати темні чорнила по блідій шкірі,
Люди, що читали наші поеми кажуть, що ми невмілі.
Але вони просто не вміють читати, напевне не знають цих слів.
Прошу поверни те, що ти мені винна, те що любила, бо ніхто не любив.

Давай заново перечитаємо усю нашу бібліотеку, повну старих книг;
Ми читали їх не раз, ми не зможемо жити без жовтих сторінок, не зможемо жити без них.
А вони вбивають нас морально і знищують усе хороше, що лишилось,
А потім склеюють крихти душі, яку до цього вбивали аргументом "бо так знадобилось".

А знадобилось так чому, по якій такій невідомий причині?
Чому ми живемо лише коли дивимось на літери, живемо в одній хвилині?
Чому ті вуличні коти здаються більш розумнішими, більш досвідченими за людей?
А хто такі люди? Ті хто знищують мистецтво, спалюють шкіру і почуття, бо бояться закритих дверей.

Тому я пропоную тобі трохи збережених словників і вирваних сторінок, врятованих від багаття.
Я змогла врятувати останню сукню, з стилю 60-тих, те сіреньке плаття.
Я просто хочу щоб в тебе була пам'ять, було більше незавершених ідей.
Тому давай разом уникати тих людей?