За стіною. Марлен Гаусгофер

Головна героїня пише свою історію, не називаючи власного імені, тому що вже багато місяців ніхто його не промовляє, і вона насправді не вірить, що хтось насправді прочитає її історію, бо скоріше за все аркуші просто з'їдять миші.

Жінка приїхала зі знайомими до їхнього мисливського будиночку в лісі, але коли на ранок з'явилася стіна, жінка була в тому будиночку зовсім сама з мисливським собакою. Стіна була прозорою, але не мала кінця. Крізь стіну жінка бачила людей та їхню худобу, які ніби завмерли у часі без ознак життя. Невідома катастрофа оминула з невідомих причин мисливський будиночок та ліс навколо нього. Скоро жінка зрозуміла, що порятунку не буде, і їй доведеться самій виживати в цій глушині.

Головна героїня, яка звикла жити у місті, вчиться вирощувати картоплю, доглядати заблудлу корову, яка не змогла потрапити додому через стіну й тим самим вижила. Тварини стають її єдиними співрозмовниками, родиною та друзями.

Це хороша книга про самотність, прийняття своєї долі, безсилля перед обставинами. А ще вона про те, як не здаватися, навіть коли пастка не має виходу.

Не зважаючи на те, що поява прозорої стіни нізвідки сама по собі є елементом фантастики, далі весь текст цієї фантастики позбавлений. Можливо, він трохи постапокаліптичний, але я його все ж віднесла б до філософського.

Було б добре, якби у "Видавництві Старого Лева" перевидали цей невеличкий роман, і тоді я б могла його радити й тим, хто не поспішить купувати вживаний примірник за багато грошей на OLX.

Мені подобаються книжки Райлі Сейґера. І "The House Across The Lake" мені сподобалась також.

Я готова закрити очі на всі недоліки тільки за локацію, де все відбувається. Віддалені будинки, поряд тільки ліс та темна вода озера. Головна героїня Кейсі - акторка, життя якої дало тріщину після смерті чоловіка. "Добрі" родичі відправили Кейсі ховатися від преси та лікувати менталку біля озера Грін, де потонув її чоловік, і тепер дні Кейсі складаються з самотності, відкоркованих пляшок та спостереження за будинком через озеро. Одного разу в тому будинку відбувається щось дивне і жінка, яка мешкала там зі своїм чоловіком загадково зникає. Далі все стандартно: пошуки, підозри, бездіяльність поліції. З нестандартного там лише розв'язка, яка мене спочатку неприємно здивувала, а потім я ще трохи її обміркувала і вирішила, що не все так погано. Просто не варто очікувати класичного трилеру.

Дивлюся "Вітер дужчає" і навіть там бачу згадку про Томаса Манна.

Цього тижня подивилась останню серію "The Good Doctor" і мені є що сказати.

Бувають такі серіали, які хочеться дивитися не заради захопливого сюжету, а заради персонажів, тому що вони стають ніби рідні і тобі хочеться знати, як складеться їхня подальша доля. І до таких серіалів треба підходити без зайвих очікувань. Тоді вони працюють так, як треба.

Головний герой, Шон Мерфі, молодий чоловік з аутизмом, який виборює собі звання хірурга, знаходить собі сім'ю та друзів. Очевидно, що все це йому дається не так просто. Окрім Шона протягом семи сезонів добре розкривають ще багатьох персонажів, яким теж весь час співпереживаєш. Але взаємовідносини відходять на другий план, тому що на першому - порятунок життів. Це дуже медичний серіал, в якому операції в певних межах деталізовані, лікарі використовують сучасні технології, які полегшують справу, а іноді й працюють в майже польових умовах.

Що сподобалося:
Взаємодія між героями. Допоки проблема не вирішена або хоча б достатньо не проговорена, вона нікуди не дінеться. Герої приймають недоліки одне одного.
Трансформація персонажів. Якщо хтось кардинально змінює свою думку, то це проходить виважено як для сюжету.

Що не сподобалося:
А нічого. Навіть те, що деякі моменти віддзеркалюють те, що вже показували раніше. Це комфортний серіал, який викликав у мене справжні емоції. Хоч я навряд чи колись буду дивитися його знову, але мені було сумно прощатися.

Несподівано дуже швидко посеред ночей прочитала збірку короткої прози Хуліо Кортасара, яку взяла на розпродажі електронок у "Видавництві Анетти Антоненко".
І що ще несподівано, так це те, що збірка виявилася не просто хорошою, а насправді вражаючою.

Кортасар грає з жанрами та формою, як йому тільки заманеться. Там є і драма, і трохи трилеру, дрібка магічного реалізму та дослідження людської сутності. Від цих текстів відірватися неможливо, вони затягують та інтригують, часом дивують своїми переходами від героя до героя, коли навіть абзац не змінився, а читач вже спостерігає за дійством іншими очима.

Вісім історій з різним рівнем напруги та абсолютно різними настроями. В одній люди днями і ночами стоять в заторі, долаючи голод, спрагу та спеку, допомагаючи одне одному, хто як тільки може. В іншій - історія колишніх коханців переплітається з дійством на арені гладіаторів. Є історія, в якій родичі так оберігають жінку від поганих новин, що з часом навіть самі починають ледь не вірити у власну брехню. А є розповідь про бортпровідника, якого манить загадковий острів і ця жага до незвіданого стає доленосною.

В улюблене року, однозначно.

Ще декілька слів про "Часосховище" Ґеорґі Ґосподінова.

На вчорашньому книжковому клубі від Litosvita багато говорили про пам'ять, про ті ниточки душі українського читача, яких торкається роман. Навіть зібрали невелику добірку інших романів про пам'ять та час:
"Аустерліц" Зебальда, "Долина Ісси" Мілоша, "Амадока" Андрухович, "Музей покинутих секретів " Забужко.

Після розгорнутої дискусії ще довго думала про книгу Ґосподінова та знову згадувала маленький фрагмент про музей, де дівчина у светрі та джинсах зупинилася перед картиною "Дівчина з перловою сережкою" і спостерігач говорить про те, що для нього обличчя цих двох дівчат здаються однаковими, з чого робить висновок про те, що "час - це лише одяг, сережка". І щось у цьому є. Ми прямуємо крізь час, змінюючи лише грим та декорації, залишаючись при цьому тими ж, ким були. Різниця лише в тих змінах, корективах, які несе за собою пам'ять поколінь.

Ґосподінов створює на папері експеримент, в якому людство шукає собі безпечне часосховище, відшукуючи час, коли воно було найбільш сповнене надії. Знання минулого дає нам певність того, що вдруге це буде проживати простіше, можна навіть змінити деякі моменти. Але чи вистачить тоді наявного досвіду, щоб подолати наслідки невідворотних змін у невідомому майбутньому, якщо в якийсь момент людство знову захоче вийти з безпечного сховку?

Остап Сливинський, який переклав цей роман українською, говорив на клубі про те, що питання, які виникають під час читання книги, важливіші навіть за ті відповіді, які ця книга може дати. Мабуть тому що питання, на які треба шукати відповідь у самих собі, дають нескінченний простір для думок та рефлексій і книга стає вже чимось більшим, ніж просто прочитаною історією.