— Если двойку получил,
Не такой уж ты дебил.
Просто твой учитель — лох,
Ты мечтаешь, чтоб он сдох,
Чтобы сбил его КамАЗ,
Чтобы вытек правый глаз,
Чтоб наехала братва,
Чтоб забыл, как ставить два!

Такий віршик зі школи, який повторювала моя однокласниця Настюха, я чомусь згадала в день вчителя.

«Братва», звичайно, вже наїхати не могла, бо працювала в мерії і пиляла гроші разом з директоркою школи, але ми про це тоді ще не знали.

Настюха ігнорувала уроки німецької, тому, коли вона все ж таки на них зʼявлялась, вчителька відривалась на ній по повній. Це породжувало ось такі вірші в її адресу.

«Німкеню» звали Палка, бо вона була Павлівна і любила плюватись, коли говорить. На мені вона теж відривалась, тільки по-іншому: змушувала ходити на всі олімпіади і писати за неї статті, бо німецькою я шпрехала, а російською казати «ні» ще не навчилась.

Настюха ще казала мені, чомусь завжди після німецької, мов, давай, ставай вчителькою, я буду до тебе водити своїх дітей, а не до цих старих пьозд.

Я таки стала. Якби Настюха не зробила в сімнадцять років свій перший аборт, її діти би як раз ходили зараз до мене.

Я викладаю англійську на іншому краї світу. Де Настюха — не знаю, здається десь в тому ж місті працює ді-джеєм. Німкеня Палка досі в тій же школі, правда тепер там же німецьку викладає ще один мій однокласник, якого в школі цькували і тепер він повернувся в позиції влади і з задоволенням мститься дітям.

У всіх цих чотирьох людей досвід, повʼязаний зі школою, такий, що краще б не було. Проте в мені — і в інших людях, я їх бачила і знаю що вони є — живе бажання щось змінити. Ці інші люди працюють в різних місцях, де платять зовсім різні гроші, і часто більші, ніж в російській загальноосвітній школі, в якій директорка пиляє гроші з мером, але вони є і намагаються, кожен на своєму місці. До речі, і в загальноосвітній теж дехто є. Hi there, если меня читаешь.

З запізненням (вибачте — працювала!) вітаю з днем вчителя всіх, хто втомився, всіх, хто намагається бути на боці світла, всіх, кому не все одно ❤️

Моє нове місто пахне жасмином, бензином і сміттям.

— Це бляха найменш пішохідне місто в моєму житті, — каже мій новий друг, поки ми уночі йдемо за тортиками, переступаючи через тарганів розміром з мій мізинець.

— А в моєму районі такого нема, його ще не встигли засрати, — миттєво реагую я.

Я тепер живу на відшибі, в новому крутому районі, і мені треба їхати в центр півтори години автобусом чи сорок хвилин байком. Нагадує божевільні московські відстані, які не хочеться згадувати після Будапешту. Ніяк не можу заманити нікого до себе у гості, хоча тут гарно, чисто і спокійно, тому рекламую свою резиденцію при будь-якій нагоді.

Більше за все я боялась самоти, яку ледве виносила перші півтора роки в Угорщині, але в перший же тиждень тут потрапила в чудову компанію з інших викладачів, всі з різних кутів світу. Тепер я боюсь не зрозуміти чийсь акцент і виглядати тупо, але я вчусь. Вже навчилась бразильській лайці («як відповідати на спроби заговорити з тобою іспанською») і ірландським приколам («як звучати як розлючений ірландський фермер»), а у відповідь провела мастер-клас по фразі «ja pierdolę».

Місцева мова йде зі скрипом. Вона тонова, і зі знайомих слів є хіба «кава», яку тут пʼють з льодом і згущеним молоком. Я не люблю холодне, але потроху звикаю. Місцеву їжу поки не сприймаю, але знайшла український заклад з понтовими сендвічами біля роботи («Одеса бурито», боже збав), угорський стріт-фуд в центрі і макдональдс в сусідньому дворі, тож з голоду не помру.

В другій половині дня стабільно ллють тропічні дощі. Це коли з неба падає брудна гаряча вода, ти миттєво промокаєш, але не хворієш, бо вона гаряча. Ірландець сміється, коли байк-таксисти пропонують йому вдягнути дощовик, щоби не їхати на байку під дощем, «бо вони не знають що таке дублінський дощ і вітер: після них місцевий я не відчуваю». Я згадую «Улісса» Джеймса Джойса, якого в універі не витримала далі першої глави, але мені вистачило, щоби зрозуміти, що пронизує воно до кісток.

В мене дивні стосунки з цією людиною. Ми обоє сумні і намагаємося бути оптимістами, але у нас різні способи виражати почуття: в нього фізичний, а в мене вербальний, — тож здається кожен вчиться одне в одного тому, чого не вистачає. Він сміється над моєю фізичною підготовкою, а я у відповідь кидаю в нього подушки (які він миттєво ловить, бо реакція в нього теж краща) і кажу що він неможливий і в нього їбана вимова. Він приносить мені пончики, а я кажу що він — єдина людина на цілому азійському континенті, яка про мене дбає, чудовий викладач і взагалі дуже старається. В обох є дехто важливий там, за морем, тож я почуваюсь безпечно, коли практикую на ньому дотики до близьких людей. Мені потрібно зусилля, аби цьому навчитись, і я дуже хочу навчитись.

Так виглядають мої перші тижні тут.

В величезному літаку тепло і сонно, а за вікном ллє казахстанський дощ. Вода тече з ілюмінаторів і блищить в смужках світла ліхтарів, поки ми стоїмо на парковці.

Всередині — ніжне тепле світло, коричневий текстиль сидінь і сірий пластик підлокітників. Люди пишуть близьким, що скоро їх побачать, чи записують кружечки з відчутною московською вимовою, від якої хочеться закрити вуха навушниками, щось про інсайти (вже по цьому можна здогадатися, куди летимо), чи розмовляють одне з одним англійською з мішаниною акцентів — про їжу, подорожі і різнобарвні експіріенси. Неймовірно гарна казахська дівчина, що сидить поруч зі мною, тихенько шурхає орео.

Ми залишаємо прекрасне місто Алмати — місто яблук, висохлих зрошувальних каналів по обочинах (вони називаються «арык»), Тянь-Шаньських гір на обрії, шалено мінливої погоди і радянської культурної інтелігенції. З легкістю уявляю, як тут зупиняюсь ще на декілька років, бо дуже сподобалось. В Алмати є головне: воно живе, і я розумію його ритм і душу.

Астана дивна, бо це місто в степу, пласке як дошка, виросле майже з нуля одразу в сотні хмарочосів, торгових центрів і шестисмугових доріг — через це мене не лишало відчуття беззахисності, ніби я не пересуваюсь містом, а чвалаю в степу від одного скляного гіганта до іншого, і над головою тільки небо. Спитала у друга, який тут виріс, чи він теж це відчуває, він сказав — так, місцеві люди дуже люблять простір, тому його так багато між домами, ласкаво просимо!

А Алмати — це затишок знайомого, теплого, але іншого; місто, яке переосмислює радянську спадщину, потроху викидає непотрібне і залишає важливе. Тут все ще розкидано купу згадок про Другу Світову, але вже немає памʼятників Леніну і вулиць Мира. Люди все ще розмовляють російською, але молодь щебече казахською між собою, а всі написи, від назв державних установ до слова «розпродаж» в магазинах, дублюються двічі.

Дивлячись на казахстанський дощ з вікна малайзійського літака, я наспівую про себе «Со мною вот что происходит», пісню з «Іронії долі». Я теж, як і це місто, продукт пострадянської культури. Останні два роки я намагаюсь зламати в собі це, зруйнувати все і будувати нове з нуля, і в мене болісно, важко не виходить. Я не українка, не казашка, не татарка і не ерзя, я росіянка з європейської частини Росії, бідної, заводської і глибоко постсовкової. Моє національне коріння стерте, все, баста, і відновити його я не можу. Я не маю за що вчепитись, крім того, з чого складалось моє дитинство, щоби далі будувати себе базуючись на цьому. Там було багато шкідливого, що мені не потрібно, як Алмати не потрібен Ленін, і це я викидаю — і деякі приємні речі, до яких мене час від часу тягне, як-от до пісень з інфантильних радянських фільмів. Розповідати іншим, як це класно і як всім потрібно слухати Тарівердієва, я не буду: в українців є власна спадщина, аби до неї тягнутись, а ця химера тільки моя, — і я, покатавшись трошечки світом, нарешті спокійно дозволяю собі мати цей бекграунд, щоби ліпити зверху на нього щось ще — українське, угорське, польське, вірменське, татарське чи казахстанське. Щось, що я оберу вже самостійно і свідомо, як обираю писати українською, кохати українською і боротись за Україну.

Це прекрасний і цікавий шлях, і я їду далі.

— В що ти віриш? — питає Павел, якого мої англомовні друзі смішно називають Павéл. Я кличу його Схематозник, але це вже інша історія.

Ми сидимо на подвірʼї бару, назва якого перекладається як «Камʼяний суп». Це буде довга і весела ніч, яка закінчиться на балконі квартири друзів, але ми про це ще не знаємо.

— Я вірю в… щось. В колективну свідомість, — серйозно відповідає Ґерґо. — Що після смерті ми не зникаємо зі світу, а залишаємось звʼязаними з рослинами, грибами, з усім живим. На молекулярному рівні.

— Хочеш сказати, що ти зможеш зберегти свідомість після смерті?

— Та ні, це про інше!.. Не зможу, звичайно, але…

Ми мовчки слухаємо і посміхаємось. Це невиправдано довга розмова, яка вже починає набридати (щось про космос, добриво і дуже далекі, але взаємоповʼязані атоми), але як її перервати, на думку не спадає.

— О, до речі! — прокидаюсь я. — У мене є для вас ультимативний аргумент на користь Ґерґо.

Хлопці обертаються до мене.

Завжди, коли я починаю розповідати будь-яку історію, я заходжу здалека, аби надати контекст. Нічого не можу з собою поробити, проте зараз це виявилось навіть на користь: треба було їх відволікти.

— Є в мене один друг, початковий письменник, який пише роман. Він так намагається терапевтувати кризу во власному житті, тому головний герой це трошки він сам, трошки фантазія. І в нього в книзі є образ зниклого старшого брата, який був моральним орієнтиром, навчив його всьому, а потім пішов в море і зник. Ви схожі з ним зовнішньо: лінія щелепи, зачіска, щось невловиме. Я розповіла йому про те, що в мене є друг зі схожим типажем зовнішності, показала фотку, і він сказав: «це зниклий брат з роману». Я навчила його вимовляти твоє імʼя, Gergő, і він сказав, що включить його в книгу. Тож, — і тут я повертаюсь в бік Павла, — ніколи не знаєш, де у світі знайдуться дрібниці інформації про тебе.

Ґерґо посміхається. Хтось інший вирішив би, що це кріпово, але не він.

— А як його звати? — раптом питає він. — Я теж включу його імʼя в свою оповідь.

Я диктую імʼя «Ротару», він нотує і протягує мені перевірити. Виправляю Rotarou на Rotaru, кажу «він молдованин, а не грек», сміємось. Виявляється, Ґерґо теж пише — щось про ту саму колективну свідомість. Каже, воно схоже на його улюблений «Хмарний атлас».

Через один бар, розтанутого в нічній вулиці Павла, дві «пʼяні вишні» і склянку вина ми сидимо на балконі наших спільних друзів-турок, на рівні крони величезної липи, що росте у внутрішньому дворику. Можна торкнутись листя, якщо дотягнутись. Під звуки турецької сварки з віддаленої кімнати (Ґерґо розмовляє турецькою — він соромиться того, що угорець, тому часто каже «я наполовину турок, наполовину doesn’t matter», — і трошки перекладає мені) ми намагаємось знову говорити про творчість.

Я ділюсь, що писати не можу, бо сюжет здається нецікавим, фантазія — обмеженою, а слова неправильними. Він намагається мене переконати, кажучи, що люди пишуть і про буденність, і це все ще є цікавим, бо головне — емоції, які закладаєш в історію. Він правий. Він правий — і саме тому я зараз це друкую.

Він каже, що хотів би написати про свої відчуття щодо Палестино-ізраїльської війни, але не вважає це правильним, бо вона дуже далеко і майже ніяк його не зачіпає. Я надаю свою перспективу, як людина, що поранена іншою, але все ж війною: знаєш, кажу, я розумію твою позицію, але якщо ти це зробиш, то це буде значити, що ці люди не забуті. Що хтось у світі, навіть дуже далеко, думає про них, і йому — себто тобі — не все одно. Він задумливо киває.

Коли повномасштабна війна тільки почалась, я хотіла написати книгу. Хотіла, хотіла, а потім захлинулась провиною — я же считуюсь як представник сторони зла, яке право я маю писати про власні переживання, якщо хтось прямо зараз втрачає дім і коханих? Зараз я так не вважаю, — зараз я просто думаю, що сюжет нікому не цікавий, фантазія обмежена, а слова неправильні.

Проте Ґерґо має рацію, і важливі не стільки події, скільки емоції і вміння розповісти історію. Хемінгуей і Ремарк теж писали про мирну людину на війні, врешті-решт.

Якщо я колись напишу книгу, то теж згадаю там його імʼя.

— Ав… ро… авропорт, — читає Балаж. Колись мама навчила його читати кирилицю, і тепер він практикується на всьому, що побачить, а я показала йому мапу московського метро. — Шєрємєтієво.

— Це «аеропорт», але так, — поправляю я. В тебе дуже-дуже мила вимова. Мʼяка.

— Але погана, правда?

— Головне, що все зрозуміло!

— Я не розрізняю все, що схоже на дабл-ю і В, а ще не розумію, що щойно прочитав, але радий, що так.

Учень приніс мені морозива, як прощальний подарунок, тому тепер ми з Балажем сидимо на балконі школі, намагаємося зрозуміти, що це за смаки, і розмовляємо за все на світі. Він каже, що раніше, до розпаду совка, місто Тисауйварош під Мішкольцем називалось «Ленінварош». Ленінмісто, тобто. Я кажу, мов, «мда, це якби в Росії було місто Ленін-Сіті» — залипаю на секунду, а потім ми сміємось: а було же. Просто «Ленінград» звучить настільки звично, що не одразу спадає на думку.

Балаж каже, що всі його друзі зараз проходять через період великих життєвих змін. У когось це криза середнього віку, у когось, як у мене, дещо інше. Він пророкує мені ще одну кризу ідентичності, у віці біля тридцяти (тому що, каже, раніше люди жили 30-35 років, і тому близько цього віку організм запускає тривогу, що скоро помирати, а ще нічого не зроблено), ніби однієї було недостатньо.

Так чи інакше — зміни. Все знову змінюється в моєму житті.

Я прощаюсь з колегами, назовсім, — і ми йдемо. Дві склянки з фрьоччем (це угорський спосіб рятуватись від спеки, вино з мінералкою) спустя в сусідньому барі ми говоримо за британців, вивчення мов, викладання дітям, Іспанію і вміння фліртувати. Виявляється, він теж не вміє, як і я. Я у відповідь раджу йому подивитись на себе у дзеркало: не знаю, ким треба бути, аби не запасти на ці карі очі.

Рік тому, коли ми тільки познайомились, я соромилась з ним розмовляти, бо в нього жахлива британська вимова — здається, навіть рідною угорською після десяти років життя в Британії він розмовляє з акцентом. Я місяць звикала, аби почати розуміти все, що він каже, і переважно мовчала, бо перед тим, як щось сказати, нескінченно вимірювала граматику в голові, аби не ляпнути чогось non-standard.

Але він вартий того, аби з ним говорити. Це така велика дитина, якій скоро тридцять і яка відмовляється дорослішати. Рік тому я подарувала йому листівку з побажанням удачі, і він досі її зберігає. Я теж зберігаю: одного разу я заснула на уроці, і він поклав передо мною шматочок паперу з написом, в приблизному перекладі, «ти все зможеш». Я прокинулась, побачила її, розтанула і сховала під чехол телефону. Коли ми зустрілися через рік, я показала йому її: літери розмазались від часу, але сенс залишився.

А тепер я спокійна. Я не боюсь забувати слова, перепитувати і радитись з ним щодо використання англійських часів — а ще говорити за хлопців, політику і плани на життя.

Наступні декілька місяців він проведе на якійсь фермі в Андалусії. Каже, власник — гей, а ще там на двадцять кілометрів навколо немає сусідів, тож можна ходити в трусах чи валятись в бруді. Я запрошую його до себе — в іншу країну, на інший край світу, куди скоро стартую — і він, обіймаючи мене на прощання, каже “See you soon”.

Коли я вийшов з машини в кварталі від знесеного російською ракетою під'їзду, мені довелося відкрити gps, щоб піти у правильному напрямку.
В цей час до мене підійшла такса, а потім ще одна.
Песики виглядали дивно. Вони, наче сомнамбули, безпорадно озиралися навколо і тикалися мені в ноги, ніби не зовсім розуміли, де вони і що відбувається. До того ж обидва були наче присипані пилом.
Мені спало на думку, що вони можуть бути з будинку, пошкодженого вибухом. Втім, щойно я став озиратися в пошуках господаря, він знайшовся. Так само, як таксики – наче оглушений – чоловік в шортах і майці йшов повз мене і по телефону простими короткими фразами доповідав, що він у порядку, і що влучили не в його дім, а через будинок.
Здавалося б, нічого такого в цій сцені немає (крім того, що я дуже люблю такс). Але мене зачепила ось ця якась тиха побутовість цього моменту. Звичайний понеділок. Прилетіло в сусідній будинок, людину і його собак оглушило, а може, і контузило. Але моціон є моціон, прогулянка за розкладом.
У домах, поруч із епіцентром вибуху, жіночки похилого віку діловито і без емоцій на обличчі збирали з балконів вибите скло. Жінка, поруч із кліткою із собакою, рівним голосом розповідала комусь, що лишилася без житла.
ДСНСники і перші волонтери у тіньочку курили, очікуючи, коли їм дозволять підійти до завалів – їх перевіряли на наявність вибухових речовин.
Біля під'їзду з вирваними дверима стояла жінка років 60 і просто дивилася на те, що колись було домом навпроти.
Жодних криків, плачів і суєти. І волонтери працювали так само – беземоційно.
Просто черговий понеділок.

Сьогодні я зрозуміла, що слово «сушка» для мене безнадійно зіпсоване, бо раніше, якби я почула його без контексту, я би уявила собі баранку, а зараз побачила в інстаграмі, як його вимовляє дитина на занятті з логопедом, і подумала — до чого тут винищувач?

— Вибачте, а скільки вам років? Виглядаєте дуже молодо, — спитали мене двоє китайців одразу після уроку англійської, мого першого на новій роботі.

Я навіть не думала, брехати чи не брехати, хоча колись подружка інструктувала мене — бреши про вік, коли працюєш з азіатами, чим ти старша — то краще. Я не стала. Мені двадцять три роки.

Завтра день народження, і виповниться двадцять чотири. Я буду святкувати в Німеччині і в літаку.

Досвід еміграції, за відчуттями, сильно пришвидшив моє дорослішання — я не знаю, як відчувають себе люди цього віку зазвичай, але мій рівень відповідальності росте з кожним днем, і мені хочеться спокою і стабільності.

Приємно, що в мене є ще багато часу — це, і ще підтримка близьких — напевно, все, що в мене є. І мабуть трошки розуміння, чого я хочу. Здається, це вже непогано.

Спочатку в лютому-березні 14року, а потім у лютому-березні 22 року значна кількість хоробрих людей добровільно взяла у руки зброю і, ризикуючи своїм життям, пішла захищати інших українців. Якби не вони, мені дуже страшно уявити, що було б особисто зі мною. Був день, коли ми сиділи на районі, прокинувшись вранці від страшного вибуху — російські РСЗО стояли вже під Вишгородом і добивали досить близько, в дім влучило майже в кілометрі від мого. Ми дуже чітко відчули, що вторгнення російського війська в Київ не просто можливе — воно дуже вірогідне. Я добре пам'ятаю це відчуття, суміш безпорадності і ейфорії. Типу, що ж, виходить, нам лишилося жити буквально пару днів. Бо ми будемо боротися коктейлями Молотова із "другою армією світу", і, вочевидь, програємо. А повз нас вони не пройдуть.
Але росіяни відступили. Не в останню чергу завдяки армії добровольців, які стіною стали на захист свого дому.
Десь плюс-мінус у цей день в березні 22го ми стояли на складі гуманітарки на перекурі (це була група кремезних чоловіків похилого віку і підлітків, вочевидь, то були ті, кого розвернули в військоматі). Київ тоді виглядав майже порожнім — купа народу вже виїхала. І ось, хтось сумно сказав: виглядає так, що росіяни зайдуть в місто. Що робити, тікати?
І раптом всі ці втомлені дядьки і підлітки вскинулися, а один сказав — "якщо всі втечуть, то чия тоді це буде земля?". А ще один додав: "Я на Оболоні родився і виріс, як треба, то і помру тут!". І всі вони почали наперебій розповідати, що ніхто нікуди не поїде, якого хуя, це наш дім, хай тільки ці поци зайдуть, і тоді ми їм огого! І було видно, що рішучість ця щира.
То був важливий для мене момент, не менш важливий, як на Майдані, коли на моїх очах великий натовп неозброєних людей відбив людину у «беркутів».
Робити щось добровільно – це не тільки про самопожертву. Це про ступінь власної відповідальності перед собою. «Ким я буду, якщо зроблю інакше»?
Дякую всім, хто захищає і підтримує. На вас тримається все.

Нагадаю про те що у мого знайомого волонтера наразі триває збір на мавік 3т для Кракенів. Кидати по три тисячі гривень, як вказано в пості, необовʼязково — збір сумно завмер, тому будемо раді вашій сотці чи двом

І репостам теж звичайно!

Апд: збір призупинено, стей тюнд скоро буде рестарт