1. falling into the sea

скоромовкою знову кортіло співати загублені часом сонети,
і з цунамі не можна домовитись, тільки приймати його естафети.
мені вітер лоскоче волоссям уста, задихається від перебоїв.
поки менталітет вже давно переходить на рівні останніх «бувай»,
у легенях живе не повітря, а твій рафінадом наповнений чай.
нам на плечі лягають знесилені хвилі, під впливом гарячих напоїв.

ти не слухаєш блюз і не пестиш котів, що поблискують хутром бульварів,
і море для тебе це каторга, схожа на комплекс життєвих ударів.
істерія у нас колективна, проте всі істерики створюю я.
ти не любиш абсент і зелені мости, що нагадують ребра тварин,
але розум втрачаєш за тим, як смердить магістральний шкідливий бензин.
в синтезі різних відомих цитат простягається думка. твоя.

я
люблю шелест ранкових зірок і широкі заляпані брюки,
у тебе
колекція різних листівок, тарілок, виделок, мундштуків.
нонсенс у тому, що певно, ніколи нам не наздогнати час.
справжнє в минулому вже не болить, затягнулись чорнильні плями,
і схожі історії вже не чіпляють, про них не друкують реклами.
ти впевнена
що ці останні слова
були сказані
саме про
нас?

05.04.2024

мало пройти 4 місяці, щоб у мене зʼявилась змога перенести якісь думки у вірші

1. taste of illusions

то що ж ти за звір? я не бачу рядків про твій клас і підвиди у книгах,
відсутні всі згадки про колір очей і той голос, яким мене кликав.
відчуваю лиш гострого розуму смак на крихких до шаленства устах.
навіть у фразах шалених і злих більше правди, ніж в наших обіймах,
їх занотовують власні рядки, що із часом спливають у прірву.
і я все ще не знаю, який в тебе плюс, який мінус, і в чому твій страх.

я забула про Герду, її клавесин, дзеркала — як і ми. ефемерні.
і хоча обіцяла їй в підписі нот, що ніколи(!) не буде темно,
мене просто збивають північні вітри, залишаючись в друзках. щемить.
я покинула кішку, змію, відпускаючи чайку, далеку орлицю,
а загублені в хащах блукають вовки, що і досі кохають лисицю.
на останок читаю минулі вірші, щоб у них закріпитись. ще мить.
хто тебе вислав сюди? і чому все зникає болюче, невпинно.
винувата сама, бо це ж я не бажала просту й легковажну картину.
від сторінки під номером «сорок девʼята» залишився попіл суботи.
невідомої назви й походження звіра я маю останній запах,
маю присмак ілюзій, про те, як колись, засинала в холодних лапах.
чи це вплине на блиск у очах,
чи не сірими буду їх
бачити
потім?
26.11.2023

1. memoire d'une odeur

я б тебе стиснула в розміри всесвіту. точки на чергових мапах.
стиснула в розмір коротких ідей. це мій поетичний замах,
сховаю в кишенях червоних пальто і синіх від болю думок.
ніхто не забрав, та що значить «ніхто»? чи це тимчасова примха?
відлуння приватних, безликих ночей, в яких я бентежно тиха,
усі найвідоміші казуси лиха ми склали в багаття пліток.

вогонь не горить. палає сучасність життя у наївних настилах,
її заправляли не перцем, її готували до функцій мастила.
палили підлогу, це щоб танцювали обпалені пʼятами пальці.
мене зводять з розуму крик і слова, у мені депортують людину,
я досі жива і крокую сама, але тільки на половину,
зникає паркет, разом з ним моя тінь, що спить до будильнику вранці.

я б тебе стиснула в світ невідомий, і тільки мені зрозумілий,
у чорне для всіх незначних перехожих, але лиш для мене — білий,
скульптури фарбують у різні текстури, у колір словесних «кохаю».
і без тебе я гірше за звіра у дикій місцевості фар і машин,
гірше за час незбагненних ілюзій і паранормальних спин,
ми розлучені звірі, що так безнадійно тримають в обіймах зграю.

ми не для грат, не для цих павутин язиків, вони пахнуть цвіллю,
але ця тривожність змиває усе, бо керує солоними хвилями.
я звернусь до єдиного свідка ночей. це наш сірий, старий тротуар.
та що буде за день? лиш відлуння смарагду у рамах людського страждання,
білі стіни в сторінках надій, і нехай я без тебе занадто звичайна,
нехай буде так, і на згадку лишиться
плаский,
але мій
мемуар.

25.11.2023

1. intence cafe

якби знала, як часто у попелі днів виникала ідея замовити кольт,
і ним вбити тебе, під навʼязливий стогін про вже невідоме число тихих вольт.
я лише манускрипт, нескінченно питання поставлений разом знак.
і на інших жінок витрачаємо спільний, бузкового кольору хтивий парфум,
я про них написала вже тисячі слів, вони варті і голосу рівня трибун,
і буду писати ще сотню, допоки живе до ненависті смак.

синіх чайок забракло морю, воно тепер просить фатальних мрій!
чомусь кожен пішак після партій диявола з білих ілюзій — змій,
твої одноманітні приємності вічно потоплені у рафінаді.
і навіщо оці графоманські ідеї, ти робиш з мистецтва повію,
хоч щось самобутнє знайдеться в «сьогодні», чи виключно у ностальгіях?
не треба, мовчи. це все очевидний абсурд у дешевій естраді.

знову ковтаєш вже чорні сльозинки і сушиш занедбані квіти,
рапірами ріжеш канати мостів, щоб себе ж до нестями добити.
знаєш, багато змінилось, тепер сині чайки живуть у степах.
уяви, що ми знову зустрілись. як твоя вежа? мені її зносить,
від далеких шляхів, сподіваюсь, тебе це й на далі доводить до злості,
старі ніжності сплять у країнах далеких, в тобі невідомих містах.

тож давай «роззнайомимось» знову, і вже до блискучих гранітних плит,
без останніх прелюдій, востаннє горить у тарілці рожевий ґніт.
я абеткою морзе тобі напишу телеграму наповнену люттю.
і знову прилипло море на вуха, шепочуть вершини гір,
я це переклала на власний рахунок і на режисерський манір:
треба навчатися
пити життя
після отруєння
ртуттю.

04.10.2023

1. like cannabis, but not

дуалізм цього світу доводить до парадоксально простого сказу,
мені вистачить слів, тут все зрозуміло з погляду й жесту. одразу.
наставництво білих листів і складних до пекучої шкіри рядків.
я думаю від невеличкого світу до нескінченно великого,
і кожна розмова в бордових кулісах в мені проростає інтригою.
режисер — це людина, що вчиться постійно, протягом вічних років.

я вірю у те, що роблю, та скажи, так лячно буде завжди?
від цього врятовує досвід чи час, вистави останні сліди?
Ти — це наставник, що в світлі софітів веде мене через туман.
розкажи мені про сценографію, як про окремий фізичний світ,
я все зрозумію, можливо, пізніше, і напишу Тобі звіт,
але нагадай, як вливає конфлікт на психофізичний стан?

я навчусь і все зафіксую, і навіть вірші мої змінять відтінок,
бо тут не заради уданої сесії і блискавичних оцінок.
я тут для харизми акторів, що здатні підлогу змінити на море.
тепер кожна людина на вулиці в хижих думках залишає теорію,
яку Ти б залюбки записала собі для нових спостережень, історій.
можливо, ми хворі мистецтвом? так, безперечно бентежно хворі.

уяви вразливі на поштовхи десь у кордонах сьомої ранку,
Ти кажеш мені про Гротовського, кава налита у філіжанку.
бідний театр залишив відбиток і для майбутнього тло.
я вірю у те, що роблю, Ти сказала, що лячно не буде завжди,
від цього врятовує досвід і час та вистави останні сліди.
тому:
зачиняйте двері,
будь ласка,
щоб зберігати
тепло.

02.10.2023