Вчора вийшла рецензія Юлії Карпець на нашу з Євгеном нову книжку. Рецензія чудова. Прочитання Юлії навіть не «уважне», а скоріше «ретельне»: відгук наче перехоплює весь той оберемок думок та почуттів, який керував нами під час підготовки публікації. Влучно і про космічність першої частини, і про практики спів-документування Євгена. Для мене ця книжка мій перший дещо варбургіанський проєкт, і я мала багато сумнівів щодо того, чи він взагалі резонуватиме з читачами.
Справжнє щастя мати таких читачок.

Мій новий улюблений академічний лол це Ґаятрі Чакраворті Співак, яка в своїй прекрасній лекції на Львівському медіа форумі зазначає, що її есей Can the Subaltern Speak? це не пост-колоніальний есей, а критика пре-колоніальної Індії. [29:18-29:53]
https://fb.watch/udOTEZpjXO/

нещодавно згадала про цю книжку — про те як вєлікіє пишуть – тут є миле зізнання жижека в коханні до бетховена, і менш миле визнання того, що він не додивляється стрічки, про які пише. розповідаю про це своєму колезі, який перекладає жижека, він відповідає: «жижек – гегельянець, йому не потрібно додивлятися до кінця, щоб зрозуміти основну ідею». я відповідаю, що коли стану режисером, зніматиму фільми щоб карати гегельянців

p.s. а книжка терапевтична, в тому сенсі, що демонструє, що не лише ви страждаєте за своїм письмом. у жижека он the act of writing is an absolute horror