Я тебе люблю без причин.
Бо у тебе гарне взуття,
Бо ти усміхнувся мені,
Бо ми вчора спали разом.

Я тебе люблю без причин.
Ти собі це добре затям.
Ти — мій від біди оберіг,
Щоб могла боротись зі злом.

Я тебе люблю без причин.
Бо так гарно чути твій сміх.
Бо в твоїх очах є добро.
Бо щодня замало тебе.

Я тебе люблю без причин.
Як ніхто би інший не зміг.
Навіть без розкладів таро,
Знаю - ти мій ангел з небес.

Я і море. І більше нічого не треба.
Я і море. Море і я. Цього досить.
А ти десь далеко. Ти десь під іншим небом.
І в іншого Бога про щастя просиш.
А я на пустому холодному пляжі,
І сніг накриває пухкими пластами.
А ти в інше ліжко сьогодні ляжеш,
І я навіть слова казати не стану.
У нас різний біль, в нього різні причини.
І хоч я це знаю, з тим жити не легше.
Тримаю приціл я на кожний твій вчинок,
Щоб раптом не вийшло — я вистрілю перша.
А море шепоче мені безупинно,
Немов ти йому заплатив за усе це:
"Не бійся, усе буде добре, дитино,
Він не розіб'є твоє втомлене серце".

Я знову плачу у ванній.
Мені це до біса набридло.
Я знову в жахливому стані.
Сльозами наповнюю відра.
Думки лиш колючі і темні,
Як змії наповнюють мозок.
А я знову дівчинка чемна,
Ховаю від кожного сльози.
Коли це усе закінчиться?
Коли це не буде боліти?
У липні? У травні? У січні?
Коли знову з'явиться світло?
А що як не зможу довго?
А що як чекати вічність?
А мозок мій справжній бовдур,
Із ним лиш атаки панічні.
Сиджу на підлозі гола.
Сиджу на підлозі вбита.
Я більше не хочу болю.
Ну дайте хоч краплю світла.

Ну чому ти такий хороший?
Я чекаю, коли запросиш.
Вип'єм кави отак от просто.
Тільки б бути поряд ще раз.

В тебе зовсім звичайна врода,
Та ти з розуму мене зводиш.
Я втонула в тобі на подив.
І у профіль тебе цілую , і у анфас.

Я не можу без твого слова,
Й біля дому гуляю знову.
Може ти мене якось зловиш?
І приручиш.

Я в коханні повна нездара,
Не до ладу і не до пари.
Поки діють жіночі чари,
Іди скоріш...

Я тебе обіймаю ніжно.
Я звичайна людина грішна.
Ти мене не впіймаєш грішми.
І ти б не став.

Твої руки такі приємні...
Я торкалася їх таємно.
Ти маяк, без якого темно.
Подай сигнал.

Якби я хотіла померти,
Я би обрала море.
І запливла би глибоко
І пірнула б до самого дна.
Якби я хотіла померти,
Я б цілувала пісок,
Пустивши його крізь пальці,
Дряпаючи шкіру мушлями.
Якби я хотіла померти,
Я не взял би зброю,
Як то колись зробив Вінсент,
Злякавши усіх птахів.
Якби я хотіла померти,
Я би ковтала воду,
Солону, ніби родовища
Бахмутських шахт.
Якби я хотіла померти
Вбирала б легенями хвилі
Безмежного чорного моря,
Шукаючи власний дім.
Якби я хотіла померти,
Я б не писала вірші.
Я би про це мовчала.
І зникла би звідусіль.
Але я ще хочу жити,
І дихати, і творити.
Й звичайно іще писати
Багато-багато віршів.

Надягнула її й ніби домом запахло одразу.
Світанковим розмаєм і морем в обіймах із вітром.
Надягнула її й ніби душі зустрілися разом,
Ті, що довгі віки безголосим були суцвіттям.

Вишивали її добрі руки, втомлені часом.
Пригортали до серця шитво, ночами народжене.
Із коштовностей світу — це найдорожча прикраса,
Бо у ній закладений код мого роду й походження.

І не змусять прокляті очі цю силу втратити,
Не вкрадуть і не знищать спадщину, серцем створену.
Ця сорочка прийшла від діда, йому від прадіда.
Я її берегтиму до останнього свого спомину.

І віддам своїм дітям, як скарб, щоб зігріла в охолодь.
Най від зла її бережуть, най її викохують.

Пам'ятаєш як ти казав мені, що я хайлайт твого тижня?
Як вважав, що я роблю твоє життя повним і теплим?
Так що сталося? Що ж сталося? Я більше не дивовижна?
Чому між нами був рай, а тепер непогашене пекло?

А пам'ятаєш як ми вперше тримались за руки?
Ти так хвилювався й так хотів бути поруч, вірно?
А тепер я для тебе тягар і ти хочеш постійно розлуки.
Ми з тобою в одній кімнаті, але ніби між нами прірва.

Хоч бувають ще теплі миті, десь між друзями і смартфоном.
Хоч буває ти кажеш ніжно, що кохаєш мене одну.
Та кохання, любий, не тільки у словах і комфортних зонах.
Воно також болить і ниє, і буває дає слабину.

Та чомусь ти мене не чуєш і, здається, уже й не бачиш.
Я сиджу за твоєю спиною і душа моя зовсім гола.
Кажуть, треба себе захистити, треба вміти давати здачі.
Але я ще так вперто вірю — ти почуєш знову мій голос.

Я плакала у ванній на підлозі.
Як кожного разу із кожним колишнім.
Збирала себе по крихтах і вже не вмикала воду.
А нащо? Ти і так знаєш, що я там плачу.
Гортала себе, як усоте прочитану книгу,
Щоб знайти може якусь підказку,
Якийсь натяк.
Сиділа позаду тебе глухого, бездушного,
Слухала як ти смієшся іншим в навушниках.
Казала собі: мала,
Ти його станція енергоживлення,
Ти не маєш здаватися,
Ти його любиш,
Він тебе любить,
Ви це подолаєте
Разом.
Але я знову плачу у ванній на підлозі,
І за твоєю спиною у кімнаті,
І вранці в авто ,
І в душі,
І під час приготування кави.
А особливо коли ти кричиш,
Коли зневажаєш,
Коли кривдиш словами.
І тоді я кажу собі: мала,
А точно варто боротися?

Моє щастя пахне теплом і травами,
Я збирала їх власними пальцями
На світанку.
Відділяла:
Чебрець,
Горицвіт
І Рутвицю.
Заплітала вінок
З розпашілих
Маків.
І так добре одній було,
Так солодко.
І природа лагідна,
І я справжня.
І ніхто не казатиме:
Дурна,
Товста,
Дивна.
І ніхто не болітиме
Там, всередині.
Тільки квіти часом царапають
Голі руки.
І нехай, що нікому цілувати.
І нехай, що нікому обіймати.
І нехай.
Бо нікому знов ступати
І чавити, немов комаху.
Моє щастя пахне теплом і свіжістю.
Завтра стрибну у потяг
І десь поїду.
Щоби знову нікого не бачити
Крізь натовпи.
Й не чути.