я подумав що писати передсмертну записку це дуже тупо, але я не хочу залишати всіх в невідомості, пустоті, чужих словах
тим паче, це мій щоденник
не думаю, що про мене хтось згадає. після загибелі вероніки кожушко я думав, чи так всі будуть сумувати за мною?
можливо у мене нічого не вийде, хоча я дуже постараюсь в цей раз, бо після стількох років страждань та самотності я був такий щасливий, я кохав і мене кохали - і це все втрачено. я дуже слабка людина, мені погано при найкращих умовах, і настільки сильні потрясіння мене не мотивують та ведуть до кращого, а просто вбивають. я не витримаю ще одного дня, не кажучи про місяці та роки

мені не хочеться писати ніякі погані речі.
мені дуже шкода моїх батьків, але вони б тільки засудили та не зрозуміли, тому за допомогою та підтримкою до них я не звертався. мама б сказала, що я дурний, і що ж поробиш
мені не хочеться і робити цей текст якимось поетичним та красивим, ніяких заяв, бо мене це більше не цікавить, життя просто спустошено, зруйновано.
у мене справді був нереальний талант тв потенціал, я був унікальним — але світу це не треба, а мені не треба світ, якщо в ньому немає Мартіна
я не уявляв і не уявляю без тебе життя, я був вперше за 20 років таким щасливим, знав, що треба йти далі, що є підтримка та допомога, людина, що завжди буде поруч, розділить, зрозуміє, прийме. я не можу бути один, я менше за повітря, мені не вистояти навіть у власному ліжку, силячись заснути. виявляється, у світі немає любові. можна жити або без неї, і у багатьох спокійно виходить, або в постійній надії знайти. чому ж навколо всі тільки нещасні, і так мало людей, що знаходять свою людину і залишаються з нею назавжди? мені підходить тільки назавжди. я не знав, як переживу смерть матері, а я вже можу спокійно йти - не думаю, що комусь буде справа. мої друзі погорюють та знайдуть нових, це нормально, всі замінні. батьки будуть дуже горювати, але вони б нічим мені не допомогли. я сподіваюсь, що ніякого потойбіччя немає, і я просто перестану існувати, я не винесу ще біль, ще пошуки, ще існування. з мене досить, я мав необережність повірити у щастя, у свою нормальність, достойність, але виявилось що світ просто ненавидить всіх нас, він жорстокий та холодний, йому незрозумілі людські бажання та почуття. я думав, попереду у мене неймовірне життя, повне чудесних речей, підтримки, успіху, дітей, собак, коханої людини, друзів, я стану легендою, реалізуюсь як художник. без мартіна мені не треба нічого з цього, і я знаю, що без нього і не зможу досягти. мені треба було давно на це піти, як я завжди і хотів, з дитинства, бо моя душа занадто тонка і квола, щоб винести хоч якісь уроки долі.
ніколи не закохуйтесь, якщо не зможете це винести

я сподіваюсь життя дасть мені інші причини жити, як в казці. не знаю, наскільки потрібен світу і наскільки він не хоче мене відпускати

дещо сталось з моєю подругою, і окремо зі мною, що змушує мене переосмислювати концепт життя.
для мене воно трималось на пошуці щастя, яке грунтується на відчутті любові та несамотності. я справді відчував себе щасливим останні рік-два, чого тільки сподівався в житті пізнати. після втрати коханої людини або загибелі сімʼї, хвороби, що поступово забере найважливіших, коли тобі вже багато років, немає ніякої гарантії знайти це знову, а одже і життя втрачає сенс та єдине, що мене в ньому тримало. 22, це багато? радість можна знайти в купі речей щодня, але без щастя, єдиного величезного теплого серця, воно втрачає глибинну цінність. як мінімум, це пристрасно пропагандується, а можливо, справді існує в ядрі світобуття. для того, щоб вижити, потреба повністю змінити своє бачення речей, рідні почуття та бажання, ставлення до «кохання» та «щастя», перевернути все. якщо 22 виявиться занадто старим віком, щоб знову знайти і попри рани та травму впустити в себе - єдине, що мені залишається, себе убити. я нікому не погрожую, і не маніпулюю - жодна людина тут не допоможе, просто кажу, як є. я сподіваюсь, у мене вистачить мужності в цей раз.

«…
Коли на землі — комуна І сумирного вечору З верхів’я Гірних гаїв
Люди линуть мов струни, Аби в гармонії миру Осягти, захопити
Іще одну невторовану путь. Коли війни, владу і інші цяцьки
Буде поховано з миром, Як архаїчні руни, В дитячі книжки, Коли на землі — комуна
— Один величний ірій — І тільки смерть, Як і рані, Жертиме перших
І ліпших Останній тиран В океані комуни, Іще раз,
ізнову
…»

з «Революції» Майка Йогансена

коли пишу сумні або одноманітні речі в канал про мої почуття та переживання (напевно в цьому і суть проблем - постійна єдина тема, що не вирішується попри зусилля) відчуваю наче втратив 1000 аури підписники ненавидять мене всі думають як цей лох заїбав АГА ЩО ПРОГРАВ ДЕПРЕСІЇ???

я бігаю в кімнатці й бʼюсь об стіни, як мишка, яку ніколи не випустять

ніхто не хоче ображати, дивно

цікаво чи я схожий на жертву яку можна пожаліти
чи схожий на грубого голодного кажана
як я сприймаюсь людьми
чи страшний чи милий
чи хитрий, наглий або соромʼязлива дитина
чи є в мені якась дужа доля серйозності та відповідальності, чи одна наївність та інфантильність
я знаю, я — точно не скромний, а далі?

а яким я здаюсь вам? можна навіть ображати

переходжу на зимовий режим зранку мефедрон ввечері мелатонін