1. Письменство – самотня праця. Присутність того, хто в тебе вірить, усе змінює. Їм не треба нічого говорити, зазвичай досить просто вірити.

2. Творчі люди справді більше схильні до алкоголізму та наркозалежності, ніж люди інших професій, але що з того? Ми всі однакові, коли блюємо в канаві.

3. Життя – це не система забезпечення для мистецтва. А навпаки.

4. Не можна легковажно підступатися до чистого аркуша. Це письмо, якщо ви можете поставитися до нього серйозно, то з вас буде діло. А якщо ні, то краще займіться чимось іншим, наприклад, помийте машину.

5. Використовуйте перше слово, яке спаде на думку, якщо воно доречне й колоритне.

6. Навіть найкраще письмо ніколи не передає того, що мається на увазі.

7. Прислівник вам не друг.
   Письменник кинув мотузку, а не Мотузку було кинуто письменником, будь ласочка.

8. Дамбо злетів у повітря за допомогою магічної пір'їни. Просто пам'ятайте, що Дамбо не потрібна була пір'їна – магія була в ньому самому.

9. Письмо – це рафіновані думки.

10. Мета художньої літератури – не граматична правильність, а припросити читача й розказати йому історію, взагалі змусити його забути, що він читає оповідку. Письменство – це зваблення.

11. Я не можу збрехати, і сказати, що поганих письменників не існує.
    Письменники утворюють таку ж піраміду, як і в усіх сферах людських талантів і творчості. Унизу – погані, над ними трохи менша, але все одно велика група – це нормальні письменники. Наступний рівень ще менший – дуже хороші письменники. Над ними – генії. Більшість геніїв не спроможні самі себе зрозуміти і багато хто з них живе нещасним, усвідомлюючи (принаймні на якомусь рівні), що вони ніщо більше, як покручі, яким пощастило.

12. Хороше письмо складається із опанування основоположних речей (лексикон, граматика, елементи стилю) і заповнення створюваного світу правильними інструментами.

13. Хоч і неможливо з поганого письменника зробити нормального, і так само неможливо зробити великого письменника з хорошого, однак можливо довгою тяжкою працею зробити хорошого письменника з просто нормального.

14. Ніхто так не схильний до інтелектуального ледарства, як дуже розумна людина.

15. Якщо ви хочете бути письменником понад усе треба робити дві речі: багато читати й багато писати. Кожна книга, яку ви починаєте дає свої уроки, і часто погані книжки навчають нас більше, ніж хороші.

16. Переконувати вас, що я ніколи не планую сюжетів, було б наче переконувати, що я ніколи не брешу: однак і те, й інше я роблю якомога рідше. Я не довіряю сюжету з двох причин: по-перше, наші життя й так безсюжетні, а по-друге, вважаю, що планування сюжету і спонтанність щирого творення несумісні.

17. Історії – це не сувенірні футболки, чи ігрові приставки. Історії – реліквії, частина невідкритого світу, який існував раніше. Завдання письменника – скористатися інструментами зі свого ящика, щоб видобути з землі якомога більше кожної з них, не пошкодивши.

18. Мистецтво приходить із творчої уяви – тяжкої праці й отримання задоволення від процесу.

19. Суть письма не в грошах, славі, жінках чи друзях. Вона зводиться до збагачення життів людей, які читатимуть ваші твори.

20. Письмо – це магія, жива вода, як і все інше мистецтво. Вода безплатна. Тож пийте і напувайтеся.

#сатурновікниги

Моє знайомство зі Стівеном Кінгом почалось в середині нульових із каталогу "КСД", де я побачила його роман "Під куполом". Коли я почала читати, він здався мені найнуднішим романом в світі. Книга в майже півтори тисячі сторінок, із п'ятьмастами персонажами була для мене непід'ємною на той час. Я прочитала сторінок 300 і покинула це діло. Другою була " Сяйво", яке я теж не дочитала, а вже згодом "Кладовище домашніх тварин" від якого я була в захваті і "Країна розваг", фінал якої, навіть змусив мене заплакати.
про "Про письменство" я багато чула. Вона давно була в мене в списку книг, які планую прочитати.
Я знала, що це не художній роман, а книга-порада "як стати письменником". Зазвичай, до такого жанру книг я відношусь скептично, як до всяких мотиваційних "магій ранку" і всілякого подібного читва.
Але ця книга попала просто в саме серце.
Тут не лише вступний інструктаж про те, як стати письменником, але й автобіографічні нотатки самого Стівена Кінга, які було неймовірно цікаво читати. Пише він дійсно майстерно.
Окремим задоволенням для мене стали більш, ніж 200 приміток в кінці книги. Це якийсь окремий світ мистецтва тих епох, в яких жив Кінг, про музику 60-70-х, про перші журнали з фантастикою, про студентське життя.
Одним словом, книга була дійсно варта моєї уваги.
Цитат із неї я назбирала чимало.
Тут я залишу 20 найцікавіших для мене, бо якщо писати всі, то по-перше, я просто замахаюсь писати, а по-друге, ви замахаєтесь читати.

#сатурновікниги

#сатурновікниги

// Зірки падають особливо яскраво в серпні, в цей час повітря статичне, а дим від підпаленої стерні розносить запах осені, що вже не так далеко. Надто тихо вечорами, і стиглі сливи гупають на суху потріскану землю. Солодкий запах абрикос захованих у траві і м'ятний чай об одинадцятій, коли нічого не видно за вікнами, окрім величезних зірок, що виснуть над сільськими дорогами.

це саме те, що я хочу сказати про кінець кожного літа

в мене скінчилося живлення.
треба купити блоки.
всі твої заскоки
вже знаю і так.
зникати – мастак
ти нівроку.
а повертатися – нахіба?
дійсно, які там пояснення,
які там причини,
ви взагалі про що?
хочеш, бери мою машину,
тільки б ти вже пішов.
хочеш – стрибай з моста,
хочеш – дери пінцетом татуху на правій руці,
чорт із цим!
трясця його матері!
як же мене вимахує
те, що ти так далеко
і досі так ніби близько,
що просто немає сил.
хто би нас не просив
всю цю хуйню закінчити
впевнено – раз і два
й більше тебе нема.
готова пити отруту
сядь, будь ласка отут-но,
сядь
і просто послухай.
просто давай поговоримо,
не треба долати гори,
щоб до мене дійти.
хоча, я оточена Альпами,
дістати мене скальпелем
із сутінків моїх розладів
ти стовідсóтково б зміг.
якби хотів.
якби говорив зі мною,
якби говорив.

прóкляті магазини
рано зачинені
я, як завжди, не встигаю за блоками живлення,
вітер холодним дме.
чуєш,
я тут, недалеко,
поруч,
чуєш, візьми ключі
від моєї машини

і забери мене..

2023

#сатурновапоезія

1. Метафора – небезпечна річ.
   З ними жартувати не можна. Кохання може зародитися з однісінької метафори.

2. Загальна ейфорія тривала тільки перші сім днів окупації. Чеських урядовців, наче якихось злочинців заарештувала російська армія і ненависть до росіян п'янила наче вино.

3. Усі попередні злочини Російської імперії коїлися під прикриттям тіні мовчання. Депортація півмільйона литовців, убивство сотні тисяч поляків, винищення кримських татар – усе це закарбувалось в пам'яті без фотодокументів, а отже, як щось таке, що не має доказів і раніше чи пізніше може вважатися містифікацією. І навпаки, вторгнення 1968 року до Чехословаччини було сфотографоване, зняте на плівку і зберігається в архівах всього світу.
   Російське вторгнення було не лише трагедією, але й святом ненависті, напоєним дивовижною ейфорією, яку ніхто не може пояснити.

4. Той, хто живе на чужині, не має довкола себе тієї захисної мережі, що є в кожної людини у її власній країні, де вона має родину, колег, друзів і легко може порозумітися тією мовою, якою розмовляє змалку.

5. Томаш кивнув на готель. У ньому все ж таки щось змінилося. Колись він звався "Ґранд", а тепер, згідно з вивіскою "Байкал". Глянули на табличку на розі майдану: тепер він звався "Московський". Вони пройшли знайомими вулицями, поглядаючи на їх назви – то Сталінградська, то Ростовська, то Новосибірська.. один санаторій назвали "Чайковський", інший – "Толстой", третій "Римський-Корсаков", були ще кінотеатр імені Горького і кафе "Пушкін". Всі ті назви запозичили з Росії й із російської історії.
   Тереза згадала перші дні вторгнення. Люди познімали таблички з назвами міст і повивертали на дорогах всі вказівники. За однісіньку ніч країна стала безіменною. Сім днів російська армія вешталась країною, не знаючи, де вона перебуває. Офіцери шукали редакції газет, телестудії, радіостанції, щоб захопити їх, але нічого не знаходили, Розпитували людей, але ті знизували плечима або ж вказували хибний напрямок.
   З роками виявилось, що ця анонімність не минула без лиха для країни. Ні вулиці, ні будинки не повернули собі тих первинних імен. Курортне чеське містечко потроху стало ілюзорною Росією і Тереза збагнула, що в неї конфіскували минуле.

6. Любов – це прагнення знайти втрачену половину нас самих.

Вперше я читала цей роман ще в універі, коли мені було 18-19. я не дуже розуміла про що він, він здавався нудним, і мене обурювало, що в ньому всі один одного зраджують по сто разів і продовжують розповідати про любов. Особливо я не в'їзжала в історичний контекст, на жаль. Дія роману відбувається на фоні російського вторгнення в Чехословаччину в 1968 році і окупацію всієї країни. Сам роман написаний у 80-х. Читаючи зараз я буквально розібрала його на цитати. Деякі з них залишу тут.

поки всі знайомляться, вивчають мови, починають стосунки, їздять відпочивати – ти дивишся і замовкаєш. повільно, неквапливо забуваєш слова.
дивишся на щасливих людей в мережі і, здається, забуваєш, як треба говорити.
бувають періоди, коли здається, що нічого не відчуваєш. це саме той етап емоційного дна, коли лежиш в ліжку й дивишся в стелю прямо, не відводячи погляду.
і погляд цей абсолютно пустий.
іноді аби відчувати хоч щось починаєш гризти нігті до крові, або щипати шкіру на руках поки вона не почервоніє і не почне пекти.
але відчуттів – нуль. велике сране зеро. але тобі окей, бо до цього було настільки багато емоцій, що зараз, не відчуваючи нічого, ти відчуваєш саме те, що, певно, хотіла. подруга каже – купи собі вібрік, розслабся трохи, або хоча б зареєструйся в інтерпалс.
навіть не в курсі, що вона знає про існування цієї апки.
може, поїхати до неї у Варшаву, а потім ви разом махнете в Париж?
що там показує гугл мепс – до Варшави із Відня можна доїхати одним потягом. прибуття о 22:00.
– та забудь ти тих довбойобів! читала "Поштамт"? Буковскі радить налаштувати свої вітрила на новий вітер, мала. Буковскі точно хуйні не скаже.
дивишся на неї в екрані, як завжди мовчиш і ледь посміхаєшся.
це ти порадила їй Буковскі. круто, що їй сподобалось.
– це суперпупер відривна книга, яку я колись читала. чорт, мала, так бути настільки похуїстом треба ще навчитися. от тобі хрест – вона показує жест, аж ніяк не схожий на хрест – я куплю собі ще щось із нього прямо зараз.
чуєш, як вона клацає пальцями по клавіатурі на лептопі. вона робить замовлення онлайн.
вона постійно говорить. і стає легше. слухаєш її і вже заспокоюєшся.
– серйозно, дитинко, я надішлю тобі лінк на сайт із цими крутими штуками.
і ти розумієш, що мова не про книги.
вона розказує про те, що існує лише чотири емоції – гнів, страх, сум і радість. каже, що в тобі все змішалось і ти сильно заплуталась.
все ще не подаєш ніяких ознак життя, але реальність в голові на деякий час вирівнюється.
тішишся, що вона називає тебе малою, дитинкою, іноді навіть крихіткою.
трясця, та вона знає тебе все життя з того часу, як ви вперше зустрілись, коли вам було по шість.
ви не бачились більше п'яти років, і на відстані в сотні кілометрів ви залишаєтеся друзями. ви так багато говорите, що відчуття відстані просто зникає.
– мала, маю йти спати, завтра на срану роботу. все буде. пообіцяй не нагружатися. я тебе люблю.
без обіцянки не нагружатися ти шепочеш єдине слово "добраніч", і через дві години настає ранок.

#сатурновапроза

ми жили між двома населеними пунктами Херсонської області – смт Чаплинка і м. Нова Каховка. до Чаплинки, тоді районного центру – 14 км по асканійській трасі (так ми називали шосе до Криму). можна було і пішки дійти, і на велосипеді доїхати.
районний центр в суботу – як один великий будапештський базар – скрізь ятки із різного роду добром – сир, молоко, сметанка, халати, піжами, авкваріумні рибки, папуги, домашні капці, прикраси.
ми завжди їздили на закупи перед школою в магазин канцелярії "Паперовий світ" – там годинами можна було застрягнути, вибираючи щоденник на навчальний рік.
До Каховки від села – 40 км. Туди на закупи їздили лиш ті, в кого була своя машина. Каховка була елітним містом – там і базар великий, і вибору більше, особливо, якщо це стосується вибору щоденника, зошитів і альбому для малювання в 4 класі.
якось ми з мамою поїхали на покупки перед школою в Каховку, що була неймовірна рідкість. мені 10, мама пішла купувати квитки на автобус, я розпаковую коробку із щойно купленими новими кросівками (яких не було на чаплинському базарі), вдягаю і стою крута, оглядаючись навколо.

а було, що їздили на пляж на Дніпро машиною із батьками моєї тодішньої кращої подруги. ніколи не забуду, як проїзжали її – величезну кам'яну монстрицю із єдиним блакитним оком посередині під написом "Каховська ГЕС". я притискаю носа до вікна і роздивляюся її.
такою величною вона мені, десятирічній, тоді здавалася. височенні бетонні брили і дніпровські хвилі, що з усією силою б'ються об них.

зараз вже немає Чаплинського району і Чаплинка й Каховка більше не конкурують за першість базару.
залишилися спогади про асканійську дорогу до Криму і маленькі занедбані автобусні зупинки вздовж неї.

#сатурновапроза