#щоденник

20.XI
Після того, як я знявся з читання Промови переможця, кілька днів мінялися зачитувачі, усі поганенькі: голос не той, «выражение не то» (російською тут не тому, що нема українського слова — «виразність» — але тому, що саме так мені не раз казали, коментуючи інших), чіткість не та (ковтають закінчення), швидкість невлад (надто квапляться), тоді визвався читати мій товариш по тижню штурмовика Женя (його я вже згудував у замітці за 15.Х) і залишився. Читає непогано, гучно, досить виразно, в одному місці спішить, але то таке.

Промову закінчує низка вигуків: Слава Україні! — Героям слава, Слава нації — смерть ворогам і тричі Україна — понад усе, зрештою, Путін — хуло! Солдати самі це добавляли, тож майже завжди я завершував промову словом Путін, а вони кричали — хуло! Мені не подобалось це кричати, та коли на те воля більшості, я не упирався. Коли ж читали інші, я просто мовчав — не люблю лаятися.

Про мене, цьому викрику немає місця в промові переможця. Хай його кричать фанати на стадіонах. Це наш ворог, нема чого його згадувати у мотиваційній промові, що має заряджати (чи вона свій обов’язок сповнює — інше питання). Женя, видко, тої ж думки, і «Путін-а» не кричить. За це його гудять решта солдатів, які чекають крикнути «ху*ло» (до речі, ці два слова звучать у промові найголосніше!), а також і дехто з начальства.

Здавалося б, тут нічого примітного, нічого вартого нотатки, але це не так. Він іде проти волі натовпу. На шикуванні сотні людей чекають від нього нагоди прокричати «ху*ло», а він їх цього позбавляє через свої переконання. Це не про фразу — це про вибір. Він може бути правий чи ні — не в тому річ (я, наприклад, думаю, що він правий), але він іде супроти бажання більшості. Ось що тут важливе. Знову той самий конфлікт: один vs більшість. І даремно він буде їм пояснювати, чому не каже «Путін…» — його не почують. Натовп знає лиш один аргумент — силу (це вже майже по-макіавеллівському). Або командування має твердо сказати «ми цього не кажемо!», або промовець має самотужки заробити цей авторитет (я не бачу способів це зробити).

Перед Женею зараз стоїть справжнє питання: чи далі вперто стояти на своєму і не казати «Путін!», чи піти на поступки і дати їм, чого вони хочуть. Я тої думки, що треба стояти на своєму. Здається, він теж. Якщо не подобається, хай шукають іншого промовця. В житті треба бути принциповим і постійним. Ці якості, зрештою, здобувають нам повагу.

#щоденник

19.ХІ
«Розпочалась тисячна доба широкомасштабної війни Росії про України…». Відколи на ранковому інформуванні кілька тижні тому зачулась цифра «989 доба… 990 доба…тощо», в голові прошмигнула думка: «скоро буде тисяча днів». Це шалена цифра як на початок війни, шалена як на кінець 22-го року, але це просто цифра як на зараз. Вона спиняє увагу, але не затримує. Не затримує, бо одним байдуже, а інші розуміють, як далеко ще до кінця.

Мудра людина — яка вона? Чи не один із проявів мудрості вміння аналізувати теперішнє і з нього висновувати майбутнє? Наприкінці серпня ми з Пʼєром брали інтерв’ю у Вільного, який тоді з іншими побратимами пробивав шлях на Токмак. На тлі колосальних очікувань від нашого контрнаступу, результати виглядали непевними. Ми питали в нього про розрив між життям на фронті та в тилу, як до цього ставляться військові (ця тема тільки набирала тоді популярності в медіа). На що він відповів: «цивільні мають зрозуміти, що зрештою воювати доведеться всім. Що швидше вони це зрозуміють, то краще це буде для них». Я сидів тоді в кабінеті й перекладав для Пʼєра, щоб він далі міг написати статтю, зацитувавши Вільного. За кілька тижнів я починав другий курс магістратури та викладання латини в школі. Моя робота фіксером була повʼязана з війною, але я залишався поза нею. Та його фраза мене тоді торкнула. А не думав, що я робитиму за рік, але мені здавалось, що когось вона та й мине, мене, наприклад.

За кілька тижнів Вільного було поранено в руку, і ми з Пʼєром зустріли його у Військовому госпіталі в Києві, куди тому років 8 я ходив на прогулянку (з боку музею там є чудовий оглядовий майданчик). З того, що я проживаю й бачу зараз, Вільний був правий.

1000 днів — це до біса! Але ж є такі, в кого за тисячу давно перевалило…

#щоденник

8.ХІ
Відмовився читати промову. Соромно мені її читати. Надто бучні фрази як для того, що я бачу тут: «Я — воїн Національної Гвардії України» — воїнів тут мало, тут царює натовп.

Увечері мав розмову з комбатом. Давно вже хотів його зловити і висипати все, що я думаю про це навчання. Ротному (посада на ланку нижча від комбата) я не йму віри. Він для мене з того ж лінивого кодла, що й майже всі взводні тут. Комбат же тут homo novus (нова людина) і з виду така, що прагне змін. Цей допис я пишу за тиждень по розмові. Емоції вляглись, думки тверезі. Тоді я не думав про наслідки розмови. Я сподівався, що щось зміниться в плані навчання — я хотів цього. Натомість, сталось щось зовсім інше. Дізнавшись, що я поскаржився комбату, увесь взвод піднявся проти мене, не дуже агресивно, та все ж відчутно. Я став ніби невигнаним вигнанцем. Що ж до навчання, то не змінилось анічогісінько.

Отож, що я сказав комбатові? Що я розчаровний навчанням, що перші чотири тижні (так звана, гуманітарна підготовка) ми просто сиділи на гнізді (наше навчальне місце) і нічого не робили, буквально нічого; що тут понує показовість. — «Що маєте на увазі?» — перепитує він. — «Наприклад, всі ці перевірки, коли ви проходите по локаціях або хтось інший, хлопці передають це по рації і враз створюється видимість, що йде робота. Он, Даня такий театр влаштував на перевірці з холостінням, але по-суті, це був єдиний раз, коли ми добре похолостились. На шикування щовечора читають розклад занять на наступний день. Кажуть: «зранку зарядка». Її не було жодного разу і так у всіх. Фізичної підготовки немає зовсім. Я розумію, що вік у нас різний, є старі, є з хворобами, але це не нормально, коли воно пробіжить 200 метрів і вже втомилося. І загалом, тут немає дисципліни. В строю розмови, ходимо чорт зна як. Ви кажете, що ми не Радянський Союз, але, про мене, це ще гірше. В Союзі була хоча б дисципліна.
Інструктори хороші, але вони не постійно з нами. Сьогодні теж сталася прикрість. Ми мали стріляти в окопах. Вчора мали відстрілятись три взводи, відстрілявся один і кілька хлопців з другого. Навіщо було з самого початку кликати інші чотири взводи, коли ви знаєте, що ця вправа займає час. По факту, ми прийшли, чекали до обіду, бо стрільба була заборонена, повернулись поїсти, повернулись назад, другий взвод почав вправу, далі аерорух і ми знову повернулись. У результаті всі незадоволені, бо нащо було тягати стільки разів туди сюди людей?»

Так говорив Антон. Комбат подякував, ми розійшлись.

Наступного дня, пішла чутка, що хтось пожалівся, що в нас мало фізо (фізичної підготовки), було очевидно, що це я, бо всі згади, що я ввечері розмовляв із ротним та комбатом. Ще й збіглося, що в суботу в нас був інструктор і ми до обіду трохи позаймались, фізо там було по мінімуму. Від суботи всі накинулись на мене, мовляв, я не мав цього робити і решта і решта. Всі одразу почали боятися грядущого тижня, неначе якого чудовиська: «нас загонять, нас убʼють, дякую тобі, Антон!».

Гай-гай, віком чоловіки, а поведінкою та реакціями діти. Чого боїтеся перед часу, чого робите слона, коли це всього лиш муха!
Хто вас тут загоне, кому ви тут треба! Засліплені переляком, вони не хотіли мене слухати, а я не хотів нічого пояснювати. Спробував у неділю зранку. Сказав, що головна моя теза було зовсім не у фізо, а у відсутності занять. Але я наче з морем розмовляв. Гидко.

Чого я не розумів тоді, так це тої правди, що ніхто тут не хоче нічого робити. Усім подабається лежати, спати, сидіти. Ось і все. Будь-який рух викликає опір. На жаль.

Як показав тиждень, ніхто нікого не ганяв. Але тиждень також показав, що заняття тут більшістю не вітаються. Більшість воліє мерзнути на морозі, ніж рухатися і робити діло. Не всі, є винятки, але загально це так.

Не бажаю більше про це писати, а писати є що.

#щоденник

14.XI
Від понеділка встаю о пʼятій ранку і вибігаю на пробіжку. Бігаю 4-4,5 кілометри і вертаюсь у намет. Спонукнула до цього їдка ремарка Тесли: «азовці бігають о пʼятій ранку, а що ти робиш о пʼятій ранку?». Звідки ця їдкість поясню в наступній серії дописів. Його слова не пройшли повз.

Це було сказано в неділю, у неділю я відпочивав. У понеділок тихенько прокинувся і вибіг. Почуваюсь чудово. Закінчуюю о 5:50, знімаю мокре, пʼю каву, заряджений і прокинутий. Біг знімає ранкову млость, приводить тіло в тонус. Та й час це абсолютно вільний. Я знаю, що не буде неочікуваного шикування, що мене раптом ніхто не шукатиме. Спокійно бігаю і цим звільняю для іншої роботи пообідній час. А ще, якби ви знали, як добре снідається, побігавши зранку. Тож інколи дисциплінує не лише загальна дисципліна, але й загальна розволоченість. Вона викликає бажання не бути частиною її, бути протилежним їй.

Подумки уявляю, як би я тепер починав ранок у себе вдома: прокид о пʼятій, встаю з затишного вільного ліжка, склянка теплої води з лимоном, вдягаюсь і вибігаю. Біжу понад Дніпром, туди й назад, приблизно 7 кілометрів. О шостій вдома. Вже сіріє. Заварюю фільтр, сідаю на кухні, повертаючись на орієнт (схід), дивлюсь, як розвиднюється. Тоді в кабінет і за книжку.

Питання лиш, чи мене б вистачило. Чи я б не збився? Гадаю, після цього періоду, вже не зібʼюся.

PS
Сьогодні я бачив дивний сон. Завше, коли мені щось сниться, згадую перші рядки Франкового Каменяра:
Я бачив дивний сон,
Немов передо мною
Безмірна та пуста,
І дика площина…

Не повірите, але він поєднав і азовців і біг і…жінок, точніше жінку. Дія відбувається там же, де я зараз. Надворі ранок, але вже світло, за восьму годину. Я біжу, і вирішую побігти в напрямку азовців, в надії перестріти їх на бігу. Ось зобачаю їх, дивлюсь на годинник: 8:45, в мене є лиш 15 хвилин, далі конче маю бути в себе, але я вже відбіг далеченько. Будь-що-будь, наздоганяю їх, перелажу через два паркани, ось я з ними. Їх небагато, десь 14 хлопців, між ними одна дівчина, і вона веде перед. Вдягнута в короткі спортивні шорти, схожі на тенісні, стегна оголені, з чого висновок, що надворі не менше 10-12 градусів. Інші хлопці теж у шортах, та кофтах. Вони добігли і розвертаються. Питаю, хто серед них старший. Немає. Питаю, чи можна з ними. Можна. Назад біжимо вже разом, вириваюсь у перед, але переді мною ця дівчина, наздогнати яку не має сили. Обличчя її не бачу, лише стегна, стегна мʼязисті, дебелі, як у тенісисток. Забігаємо на міст. Міст, як при вʼїзді в Павлоград. Біжимо по ньому, спускаємося, знову розворот. Маршрут у них по прямій. Від одного кінця до іншого один кілометр. Збираємося знову на міст. Підйом крутий, ледь подужуємо, дівчина знову попереду, але я наче наступаю їй на пʼяти. Кінець.

— Серйозно? Ніколи не їв ліщини? Це як фундук. У мене вдома росте, то жінка присилає.
Попросив його дати кілька горішків на пробу.

А взагалі, по тому, що людям надсилають, можна, здається мені, чимало сказати про саму людину. Людям з села здебільшого присилають «справжню» сільську їжу: сало, ковбаси, солодке тощо. Людям з міста: цукерки, печиво, каву, типу «Львівська», мівіну тощо. Разюче виділятимуться ті, кому передаватимуть сушені фрукти, книжки, каву з кавʼярень або ще якісь менш популярні лагоминки.

Здається, Трамп переміг. Подивимось, чи щось зміниться.
Бувайте здорові!

#щоденник 6.ХІ (середа)
Сьогодні екватор нашого курсу, лишилось чотири з половиною тижні. З минулої п’ятниці почалися стрільби. Кайфую. Виходить добре, але доводиться канючити автомата в інших: мій має збитий приціл, мушка дуже низько вкручена, тому стріляє нижче. Вчора пробували викрутити, не вийшло. Пішла на пів оберта, а далі не крутиться. Проблему вияв Юльчик (Юліян). Інструктор сказав, треба пристрілювати, Юльчик взяв мій та інший, порівняв і зразу виявив проблему: «От воно що! Подивись, як у тебе мушка низько сидить». Тямущий мужичок. А від стрільб дійсно насолоджуюсь. Якби тільки більше!

Учора була цікава вправа: біжимо до укриття, заряджаємось, з-за укриття з робочої сторони два постріли з коліна, назад в укриття, вилазимо — ще два постріли стоячи, в укриття, перезарядка, і повтор з неробочої руки. Зробив чітко і швидко: 7 із 8. Якби ж на цю вправу хоч 16 набоїв було, бо 8 то надто мало. Втім, з якого боку дивитися. Я вже вистріляв 46, кажуть, рік тому солдати за цілий курс вистрілювали стільки ж ба навіть менше…

Учора балакав зі знайомою. «Як думаєш, хто виграє: Трамп чи Гарріс?» — питає. — «А коли вибори?» — я. — «Сьогодні.» — «Ми тут у вакуумі. Інтернет поганий, телефон рідко з нами, новин я не читаю. Навіть не знаю, чи Покровськ ще стоїть, чи вже пав… (трохи перебільшую, але це близько до правди).

Як мені від цього? Звичайно. Я завжди змушував себе стежити за подіями, хоч довгий час і допомагав іншим їх висвітлювати. Тут свої турботи, свої задачі, стежити за новинами бажання немає (прийнаймні в мене). Памʼятаю ці класичні питання, що деякі журналісти через мене ставили військовим: «Що військові думають про голосування пакету допомоги від США?», це було якраз торік, або «Що ви думаєте про виступ українських атлетів на ОІ в Парижі?». Більшості цивільних на це все одно, що казати про військових? Ми тут у бульбашці, яка слугує нам за виправдання, щоб не стежити за тим, що відбувається в світі.

Та й чи потрібно стежити? Новини це щось мінливе і біжуче, у середу вже не памʼятаєш, що читав у понеділок, то чи треба воно? Кажуть, Нечуй-Левицький читав усю пресу за рік одним заходом під кінець року. Чи це означає, що він таким чином намагався втекти від сучасного йому життя? Можливо, але є зе й інші пояснення: хтось фокусується на мінливому, хтось на більш тривкому й постійному; хтось дивиться зблизька, хтось здалеку, картину в її цілості завжди краще видно на відстані. Поза тим, я не відкидаюсь своєї давнішої думки: варвар той, хто не стежить за тим, що коїться в світі.

Що нам з того, виграє Трамп чи Гарріс? Кінця війни жодне із них не принесе. Три роки вже ми молимося на західну допомогу, марно надіючись, що якась зброя враз змінить хід війни. Дарма праця, панібрате. Західна зброя це не все. Це не якась магічна поличка. До останнього Азов не отримував американського озброєння, що не заважало їм бути найефективнішим підрозділом на своїх напрямках. Про щось це та говорить. Поки не наведемо порядку в своїх частинах, не почнемо нормально навчати особовий склад, ніяка допомога не зарадить. До того ж, можливо, це нарешті змусить нас більше виробляти самим. Свою перемогу мусимо кувати самі, а не надіятися, що нам її здобудуть інші.

Відпрацьовували сьогодні роботу в окопах. Кайф. Основне навантаження лягає на ноги та спину. Руки працюють автоматично, а от що пересуваєшся на напівзігнутих, це виморює швидко. По обіді навіть заміряв, скільки часу можу пройти так: півтори хвилини. Далі або навпочіпки у найближчу нору, або випростуватись. Взагалі, у військовій справі, здається мені, нема нічого складного, якщо ти фізично сильний і не тупий.

Вечеряв разом із Тьомою з іншого взводу. Давно вже з ним товаришую. Познайомились якось на перекладині, тоді дізнався, що він теж іде в Хартію, відтоді спілкуємося. У його манері держатися є щось інтелігентне, його рухи віддають спокоєм та розсудливістю. За вечерею спитав у нього, чи отримує він посилки, якщо так, що саме.
— Звісно, — каже, — каву, сушку, горіхи.
— Волоські? — питаю.
— Ліщину.
— Ліщину? — здивовано я. — На що вона схожа?

#щоденник

30.Х
За сніданком підслухав двох солдатів за переднім столом. Згадується приказка «корикей підслухав» (Corycaeus auscultavit, Adagium 144), так греки казали про шахраїв і піратів, які, мішаючись поміж торговців, вивідували їхні плани, чим далі користовулись, готуючи засідки. Нападу я не готував, але вух од їхньої розмови не оювідвернув. Вони обговорювали масло та сир, що нам дають на сніданок. Один з них казав, що це лиш молочні продукти. «Я знаю дві ферми, де роблять справжній сир та масло, одна з них на Житомирщині. Ми з дружиною завжди їздимо туди: от там спражнє масло, не те що тут».

Мені начхати було на сир і масло. Що нам їх дають, на тому вже дякую, солдат завжди буде чимсь незадоволений. Мене спіткнуло інше, час вжитий у цьому реченні: «Ми з дружиною їздимо». Чи може тут досі бути теперішній? Він тут указує на часто повторювану дію, яку ми робили, робимо і будемо (плануємо) робити. Із цих трьох часів для військовослужбовця певно існує лише один —минулий. Теперішнього і майбутнього для нас немає. Власне теперішній є, але він дуже короткий, це час від наказу до наказу. А позаяк накази часто міняються, можна сказати, що теперішній — це тривожне очікування зміни наказу (можливо, я дещо перебільшую). Майбутній же в нас під покривкою невідомості, тому лишається минулий. Тож коректно фраза мала б звучати так: «Ми з дружиною часто їздили…».

Втім, можливо це не просто машинальна помилка, а пояснення дещо складніше? Що як це бажання вірити, що далі все буде, як попередньо, яке несвідомо проявляється у мові? Бажання вірити, що ми повернемося додому і поповнимо і так надто численні тилові війська? І справді, більшість думає, що вони будуть спокійно працювати в частині два через два, вдягаючи форму у визначені дні, а за кавою перебираючи на зубах нашу владу, кажучи, як самовиправдання, чому вони не воюють, яка вона корумпована і брехлива. Мовляв, от якби депутати чи їх сини, тоді б і ми… В усьому в нас винні депутати і їхні сини. А що держава без них не може функціонувати, про це ніхто не думає. Простий люд вважає, що вони дармоїди й паразити — баста. Ніхто не хоче вірити, що саме його відправлять на фронт. Однак з більшістю так і буде. Інакше, нащо ж нас тут так багато, нащо чоловіків ловлять на вулиці?

Самовпокоєння працює до останнього. Навіть в армії люди думають, що війна їх омине. Чіпляються за найменшу соломинку безпечності. Про мене, краще готуватися до гіршого. Вдасться вижити, супер, але треба бути готовим померти — не ми одні і не ми й останні. Багато скажуть: «Ти так говориш, бо в тебе немає сімʼї, тебе нічого не держить». Це правда. Але є обов’язок, який я відчуваю, і він вищий за все. Для кожної людини він свій. Хтось обовʼязку перед державою не відчуває. Це не його провина, але його вихователів і батьків. А хтось скаже, що це зовсім не провина, що він громадянин світу і до держави не більше привʼязаний, як колесо до машини: поміняй машину, воно так само крутитиметься. Я відчуваю і чинити по-іншому не можу. В моєму випадку все просто.

Звісно, хочеться жити. Вільний якось сказав мені «служба військового не має закінчитися смертю, а багато хто саме так і думає». Мертвий військовий — поганий військовий. Тож треба важити ризики, але не керуватися страхом.