«якщо моя дівчина забагато думає,
я буду забагато пояснювати.»

боже
як же мені самотньо
в світі
який горить незворотньо

«я ніхто, але я хочу бути людством. і тому нехай моєю сповненістю буде моя відсутність.»

– в. домонтович «доктор серафікус»

«пити життя жадібно та великими ковтками.»

та остання зустріч,
коли ми обидва не знали,
що вона остання,
засіла у серці як день
початку війни,
і в мене буває таке невимовне бажання
поглянути в очі,
що кольору листя, як восени.
бо я вже забула, як серце болить від тих твоїх фраз,
від холоду, з яким ти постійно мене обіймав,
я б просто поглянула в очі ті раз,
цікаво, а чи б ти мене впізнав?

– б.

«її світ тримався на хаосі, але все якось працювало.»

їду в метро і плачу. ох, сука, як же давно я не відчувала, як же давно!
це все ще боляче бути людиною.

– б.

– може мені до тебе приїхати? чи ти нікого не хочеш бачити?

– чесно, не хочу. хочу лягти і вмерти, а воно ж не вмирається.

коли сонце знову втече за схил,
небо стане сірим, як попіл після вогню,
я згадаю знову, що не маю багато сил,
але все ще дуже тебе люблю.

коли ніч знову танути буде під сонця промінням,
коли сяйво його будитиме всіх від сну,
я давитись від люті буду та нетерпіння,
щоб не зміг ти
зустріти
без мене
весну.

– б.