Танцюй, моя дівчино в платті білім,
Що разом ми зшили із білих гардин.
Тканина не гріє холодне тіло —
Нитки не тримають прозорий сатин.

Пробач мені вколоті голкою пальці
Й сплети мені коси с коротких пасм.
Навчи мене власного білого танцю,
Сама як колись танцювала вальс.

Навчи мене, про́шу, всьому́, що знаєш —
Руйнуй всі дороги й пали мости.
Під дзвін западаючих білих клавіш
Я буду писати тобі листи.

Я буду писати пісні і вíрші,
Не ставлячи жодних внизу посвят.
Я буду мовчати, як просиш тиші.
Як хочеш — хай білі листи горять.

Горять і долоні, й думки, і штори
І плаття сатинове все в огні.
Пиши мені повість про Біле море,
Що ми малювали на білім тлі.

Пиши мені мрію — я теж так хочу.
Пиши — під водою не чути крик.
Тобі я писатиму білі ночі,
Що бачила їх на сторíнках книг.

Чекай, моя дівчино в платті білім —
Листи ж бо відправлені вже давно.
Щоб менше на серці тобі боліло —
У келихах біле сухе вино.

Я знову тобі обіцяю — нащо? —
Допити без жодних посвят до дна.
Я знов обіцяю писати краще
І в котре викреслюю імена.

Торкаючись пальцями білих клавіш,
По нотах зіграй мені білий вальс
І, може, щось інше — якщо згадаєш
В листах, що писала не в перший раз.

У тих, що хотіли спалити в морі,
У тих, що у коси собі вплели.
Мені б тільки бачити білий колір:
Як щось прочитаєш — скажи мені.

Навчи мене бачити тільки біле,
Бо очі втомились від інших фарб.
Я знаю лиш те, що вогонь не гріє
Коли по спале́ному хтось писав.

Тож — я тебе про́шу листи забрати
Й сховати під білий прозорий сатин.
Танцюй, моя дівчино в білім платті,
Що разом ми зшили із білих гардин.

В мене на полиці біля ліжка
стояла порцелянова статуетка янгола.
Вона стояла там, наче, постійно
бо я не купляла її, і це точно не подарунок.

Я дивилась на цю статуетку, коли
засинала й коли прокидалась.
Я думала — так буде завжди.

Та одного разу
ти без запрошення вирішив сісти на моє ліжко,
Й покликав мене до себе, неначе
я гостя у власній спальні.
Але я не зробила ні кроку до тебе назустріч.

Дивилась на тебе зверхньо і так, наче знала,
що буде далі. Та я
не знала.

Не знала, що потім простягнеш до мене руки
І, навіть не спромігшись устати, потягнеш до себе.
Не знала, що не помітиш янгола на полиці
І, зачепивши його, не почуєш звуку розбитої порцеляни.
Не знала, що після захочеш втекти
І, злякавшись подряпин, змусиш мене іти по уламках першою.

Я справді не знала геть нічого.
Але пішла.

Тому що десь у мені говорила похована гордість,
Бо крила за моєю спиною ламалися,
Адже поряд с тобою для них просто не вистачало
місця.

Коли ми с тобою вперше побачились,
Ти спитав: чи боляче було падати з неба
На землю?
Мабуть, ти мав на увазі, що я схожа
На янгола.

Тоді я всього лише посміхнулась
І не відповіла тобі майже нічого.

Бо нащо ж тобі знати правду,
Що я розбилася майже вщент
На багато-багато порцелянових уламків.

Зовсім як той янгол біля мого ліжка,
Якого ти скинув

на підлогу.

Засыпай, моё солнце. Не жди до утра.
Пока я нагуляюсь по тёмным кварталам,
Пока сам не приду на плечах с одеялом
Чтобы спрятать от снега в конце декабря.

Он не белый — цветной, как гирлянда на окнах,
Как твои обо мне неспокойные сны.
Ты меня за холодные руки прости,
А с другой стороны — снег растаял бы в тёплых.

Я согрею их сам, чтоб тебя не будить
И закрою окно, чтобы было теплее.
Старый вязаный шарф намотаю на шею —
Мне под утро пора от тебя уходить.

Жаль, сегодня меня ты совсем не запомнил.
Я приду к тебе снова встревоженным сном.
Мы увидимся точно — ближайшей весной.
Просто зимняя ночь стала очень уж темной.

Засыпай, мое солнце, под светом гирлянд,
И не думай о том, что я снова не рядом.
Провожать и встречать меня тоже не надо.
На снегу я оставлю следы — наугад.

Нам до следующей встречи осталось немного.
Только ночи дождись. И меня — вместе с ней.
Мне открытой оставь хоть одну из дверей,
Чтобы я к ней пришел по замёрзшей дороге.

Я вернусь — весь в снегу и в конце декабря.
Я вернусь — где-то между рассветом и ночью.
Я ведь правда к тебе опоздал не нарочно.
Ты не жди меня, солнце. Ложись без меня.

Вибір є завжди.

Каже психолог, вириваючи речення із контексту мотиваційних книжок.
Йому вони не згодилися — бодай, хоч тобі згодяться.
Йому і до тебе байдуже, і до себе, і до роботи.
Слухати тебе він не хоче, а ти не хочеш наполягати.
Ти береш до уваги його пораду і мовчиш.
Мовчання є твоїм вибором.

Вибір є завжди — кажуть твої знайомі,
Вирішуючи своє майбутнє.
І йдуть працювати деінде одразу після школи, не склавши екзамени на достатній бал.
І отримують вищу освіту — бо рідня вимагає червоного диплома
Так само, як свого часу «вимогла» золоту медаль.

Вибір є завжди — каже батько,
Полишаючи малу дитину разом із колишньою жінкою,
яка настільки заклопотана, що навіть не помічає його втечі.
Вона помітить, коли настане час обирати адвокатів, щоб нарешті оформити офіційне розлучення
Адже у неї теж є вибір.

Вибір є завжди — кажуть підручники з ОБЖ.
У кожної дівчини, одягнутої у спідницю вище коліна.
У кожного хлопця з занадто «жіночною» зовнішністю.
Їх вчать не виходити з дому занадто пізно, не вирізнятися, не провокувати
Адже роль жертви — це теж вибір.

Вибір є завжди — кажеш ти сам,
Залишаючи чималі гроші після годинного сеансу.
А по факту платиш за одне-єдине речення, яке працює тільки на сторінках мотиваційних книжок.

Вибір є завжди.
Але про те, що варіанти відповіді однакові, тебе чомусь попередити забули.

То, що ж —
обирай.

Твої губи — немов павутина. Сірі, потріскані.
Коли ти посміхаєшся — на них з’являються краплі крові
А у роті з’являється неприємний присмак металу.
Просто надворі дуже вітряно.
Й дуже холодно.

Кажуть, по губах можна прочитати слова.
Але тобі сказать нічого. Боляче говорити.
Бо знову тріщини, що за час мовчання трохи загоїлись —
Розійдуться.
Як люди розходяться після невдалих побачень.
І в обох випадках — боляче.

Губи висохли, як висихають квіти, залишені на підвіконні —
Що їх забули полити.
Коли вдарить приморозь — вони перетворяться на жменю пилу.
Ось, бачиш, це все через передчасний холод,
Через те, що зима настала зарано, ще восени,
Через те, що ти забуваєш фарбувати губи зволожуючою помадою,
А зовсім не тому, що їх вже давно ніхто не цілує.

До них торкалися лише твої пальці — аби витерти із ран кров
І щоб було трохи болючіше від зайвого дотику.

Нігті знову і знову дряпають ніжну шкіру —
Вже і так понівечену
Просто тому, що погана звичка: робити гірше, ніж уже є.

Ти завжди робиш гірше, ніж уже є.
Ти завжди забуваєш про щось потурбуватися, а потім жалієшся, що болить.

І посміхаєшся крізь цей біль, роблячи вигляд, що так і треба, що це частина якоїсь закономірності на кшталт зими чи невдалого побачення.

І витираєш кров пальцями.

Верни мене собі, моя любове.
Чекай мене, примарную, у снах,
Шукай мене на зсохлих сторінках
Й поміж рядків вичитуй молитовних.

Торкнись до мене змерзлою рукою
Чи справжня я, поволі перевір —
Чи це тебе в оману вводить зір,
Аби не вразить правдою гіркою.

Знайди мене, самотню, понад вечір —
Нічого не питавши, поряд стань.
Прошу, лиш не чіпай мої вуста,
Й не обіймай мене за білі плечі.

До ніг мені вклади зів’ялі квіти,
В мої погаслі очі подивись
І, щоб вони горіли, як колись,
Ти їх на дотик спробуй запалити.

Та тіла не торкайся — ще зарано,
Не час — до ранку трохи пережди.
А, як торкнешся — щезну назавжди.
Тож спи й не викривай мого обману.

Из-под небес закаты-витражи
В окно сочатся слякотью тревожной…
Ты сказку мне о звёздах расскажи,
Которые считал слепой художник.

Он каждый сон умел истолковать,
Угадывая истину в прекрасном.
Забравшись на скрипучую кровать,
Он рисовал созвездия на пальцах,

А пальцами картины рисовал —
Ты только дай ему себя коснуться.
Изгиб бровей и губ, лица овал
Он нарисует цветом безрассудства.

Он слеп глазами — только не душой,
На вкус и запах краски различая.
Его целует морем голубой,
А белый вторит привкусом печали.

Среди неприкасаемых творцов
Его в пыли безропотные руки
И в красках перепачкано лицо.
Желание, рождённое от скуки

Как он талант в бездарности родил,
От боли не страдая и не плача.
И вместо слёз дождём течёт акрил
Из глаз его, по-чёрному незрячих.

В них по ночам танцуют огоньки,
Когда он из окна «глядит» на звёзды.
Пластмассовые старые очки,
Рубашка и поверх халатик пестрый —

Он весь простой, неладный и чудной:
Невинность уживается с распутством.
Одни его обходят стороной,
Другие всё хотят к нему вернуться.

А он вернуться хочет к витражам,
В которых стёкла сотканы из ветра.
Он сам себе закаты рисовал
И небо называл своим мольбертом.

Его картины — тысячи зеркал,
И в красках перепачканы ладони;
Но, несмотря на внешний карнавал,
Художник был внутри незримо болен.

Засохшим преждевременно цветком
В провинции родившись коммунальной,
Слепое сердце плачет об одном:
Нарисовать желанное реальным.

Его томит унылая тоска
По дому под луной и звездным небом.
Прошли года, но старше он не стал,
А, может, и ребенком вовсе не был.

Он позабыл печали юных лет,
Предполагая мир себе прекрасным.
И, правду испугавшись лицезреть,
Глаза себе закрасил чёрной краской.

Он выдумал себе подлунный дом,
А путь нарисовал по звёздным картам.
Слепому — карта… Только с тупиком
И без дороги правильной обратно.

Он что-то там себе вообразил,
В своих творений подлинность поверил;
Он с акварелью путает акрил
И черноту в глазах оцепенелых.

До звёзд невыносимо далеко —
Он вместо них считал свои потери,
Он все закаты видел лишь мельком
И витражам стеклянным слепо верил.

Они к нему сочатся сквозь окно,
По трещинам стекая, словно слёзы
В цветное акварельное пятно,
И в небе отражаются беззвёздном.

Из-под него сгоревшим полотном
Померкли все закатные пожары.
Ты расскажи мне сказку о слепом
Художнике с глазами-витражами.

Ты мой тихий, фарфоровый мальчик с картинки —
Я бы спрятал тебя ото всех за витрину;
Я бы слушал с тобой вместо шума пластинки
Из припавшего пылью цветного винила.

Я на мир посмотрел бы твоими глазами —
Он, наверное, теплый, как наши ладони.
Он без фильтров, наверное. Если бы знал ты
Как мне душно в панелях и грязном бетоне;

Как в моем телефоне обманчивы фото —
Я твоим бы лицом заменил все пейзажи,
Твое имя писал бы на всех разворотах
Полароидных снимков разводами сажи.

Я же, вроде как, бросил дурные привычки,
Я нарочно почти потерял зажигалку…
Сигарета без фильтра, зажжённая спичкой —
Мне с тобой в холода опаляюще жарко.

Мне с тобой безнадежно, влюблённо и странно:
Чем запала тебе моя «нравственность» в душу?
Я же весь не такой — исступлённый, спонтанный,
Я из серых границ вырываюсь наружу,

Я и в городе сером тебя представляю
Кисло-сладким лучом уходящего солнца,
Утонувшими в кремовых шторах цветами,
Красной нитью браслета, который не рвется

И, пожалуй, Есенинской лучшей поэмой:
«Друг мой, друг мой, я очень и очень болен.»
Здесь запахли дожди по-осеннему серой,
Я опять с сигаретами с привкусом соли.

В горле сухо — не дым, а сплошная простуда,
Как туман затяжной из прозрачного кварца.
Ты родное мое мимолётное чудо,
Утекающее сквозь раскрытые пальцы.

Мне порой, не поверишь, становится страшно,
Что ты просто уйдешь от меня «по-английски».
Я боюсь, ты мне стал чем-то приторно-важным;
Я боюсь тебе быть недостаточно близким.

Я прошу, успокой мои глупые страхи.
Убеди меня в чём-то совсем бесполезном.
Ты же мне словно жжёный коричневый сахар —
Клеишь липкие раны и лечишь болезни.

Ты же весь такой нежный, стеклянный и хрупкий —
Я стараюсь тебя не разбить, не разрушить.
Мне в твои бы родные, домашние руки.
Мне бы быть тебе так же отчаянно нужным.

Обними меня крепче, до боли в изгибах,
Чтоб я точно запомнил, какой ты на ощупь.
Мы с тобой не подходим под мерку «красиво» —
Нам бы в характеристики что-то попроще.

Я и ты — не из тех знаменитых дуэтов
О которых поют современные песни…
Я привык к тебе так, как к своим сигаретам:
Грей меня вместо них по дворам и подъездам.

Вместо красного Marlboro — ветка рябины,
Или, может быть, целый осенний гербарий…
Я теряюсь в туманных столичных руинах,
Торопясь опоздавшим на первую пару.

Я теряюсь в чреде бесконечных историй
О своей неудачно-посредственной жизни.
Мне бы только услышать твой голос, который
Убедит меня в важности собственных мыслей.

Я ведь, знаешь, всё больше к тебе привыкая,
Наконец забываю о начатой пачке.
Сохнет в книге на полке тот самый гербарий,
Сохнет ветка рябины в стакане прозрачном.

Высыхают дожди между выцвевших улиц
И душа высыхает от масляных пятен —
Ты позволь мне её хоть немного коснуться:
Она вся из стекла, из фарфора, из ваты.

Я твой голос родной расписал бы по нотам —
Он как хруст хрусталя под чужими ногами;
Да и сам ты похож на ожившее фото —
За окном, за стеклом и сухими цветами.

Может, только, я вовсе тебя и не слышал,
Может, сам всё придумал и переиначил.
Не бросал сигарет, улыбался потише,
И тебя не встречал, мой фарфоровый мальчик.