У повню на березі Дніпра він дивився на неї закоханими очима, 
Доки вона танцювала з неприборканими хвилями. 
Він міг би заприсягтися, що вона така у світі одна лиш. Єдина, 
Хто змогла полонити його, користуючись двома-трьома митями. 
У повню на березі Дніпра він вперше побачив в ній щось більше, 
Ніж просто якусь пересічну знайому, з котрою інколи бачився – 
Віднедавна вона почала бути для нього кимось абсолютно іншою, 
А ким? Та він, якщо чесно, і сам волів би про се дізнатися. 
У повню на березі Дніпра він нарешті зрозумів, що вона – мрія. 
Вона стала мрією, метою... Сенсом його безглуздого існування. 
Вона стала тією, з ким були пов’язані і думки його, і незначні дії. 
Вона стала єдиним і найбільш непереборним його бажанням. 
У повню на березі Дніпра він нарешті сказав їй про свої почуття. 
Вона ж лишень продовжила грати із хвилями і танцювати у воді – 
Її танець у сяйві місяця став його спокутою і щирим каяттям,  
Адже на тій набережній вони були зовсім одні.
У повню на березі Дніпра вона почула те, на що потай сподівалася, 
Марячи вночі його очима кольору кави з мигдалем. 
І в цю ж таки ніч вона йому щиро та любо посміхалася, 
Адже вже уявила себе та його перед весільним вівтарем. 
У повню на березі Дніпра вона цілувала його уста і світло-карі очі, 
Намагаючись запам’ятати кожен міліметр цього любого обличчя. 
Вона так боялася завершення цієї особливої ночі, 
Адже боялася, що сей божественний момент їй просто наснився.

🌉🌕🌉🌕🌉🌕🌉

© Аля Дорик

🌉🌕🌉🌕🌉🌕🌉

Теорія відносності:
хтось комусь мізки виносить, що
той недостатньо [тут має бути ваш прикметник]

Хтось недостатньо…, бо не може дістати:
зірку з неба
перлину з океану
монету з-під ліжка
скалку з ока
зубами до ліктя
гроші на нове авто
до стандарту чиїхось очікувань

Теорія від-    безсилля носити насилля
носності
Теорія до-    вести, що я кращий сусіда
носності         

Ідея фікс – наблизитися до злизаної моделі досконалості 

до сконалості

Теорія абсурду: абсорбувати в собі негатив,
щоб на тижні на першого-ліпшого висипати —

нагадати людині,
що він чи вона ~~не відповідає чиїмось уявленням~~ не до ста
тньо…
Не 10 із 10

Відносність – це гра у тіні:
хто кого більше затьмарить

Заздрість викручує руки досягненням

Після десятого
чорнильного проникнення яду оточення — точиш
нагостро характер 

і вже, як раніше, не сяєш

Пластинки і трубочки твоєї паперової моделі світу
прогинаються під чужі ефемерні стан дар ти

Ти більше не впізнає ту людину у дзеркалі 

Взяти спонжик і змити міцелярною водою
усі надумані ідеали?
Іде! Але
…хто тут безгрішний?
Хай вийде — я можу своїх позичити —
в твій депозит самоцінності

Серед рейтингів і най-най-най-
дуже легко згубити себе —
і тобі вже здається, що ти недостатньо:
розумний
старанний
сміливий
талановитий
донатиш 
батько/мати
громадянин

Ти недостатньо робиш.
Що би ти не робив. Завжди.
Недостатньо.

Та хто встановлює межу достатнього?

Чи це просто черговий привід,
аби між сторонами розпалити спори?
Споришіють слова-бур’яни
на городі насадженої свідомості

Не існує ніякого “достатньо”

Теорія відносності: нема абсолютної величини 

як і істини

😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤

©Та, що говорить з тишею
@tysha_poems

😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤🏃‍♀️😤

КОТРА ГОДИНА НА МАРСІ

Аглая натисла на невидиму кнопку на одній з марсіанських ущелин. Двері, замасковані під гірський рельєф, відчинилися. Молода жінка прослизнула в крихітну, санітарну кімнату. Там її зустрів андроїд, робот, якого вона відремонтувала, знайшовши на звалищі зламаної техніки. Ральф допоміг їй зняти скафандр. Вона наділа зручний, домашній халат та капці, рішуче переступила поріг, та пірнула до свого оазису...
Цю маленьку природну печеру Аглая знайшла на третій рік, за земними мірками, перебування на Марсі. Червона кам'яна поверхня планети, постійні вітри, що ганяють червоний пісок, рожевий відтінок неба. Лише на заході та сході сонця можна було побачити голубі відтінки крізь червонуваті хмари. Ейфорія від марсіанської місії пройшла, навалилась втома. Будівництво модулів під житлові будівлі просувалося важко. Техніка ламалася, запчастин не вистачало. Все частіше космобіолог Аглая вирушала на звалище старої зламаної техніки у пошуках вцілілих деталей.
До втоми додалася депресія. Рік тому вона втратила коханого чоловіка Девіда. Він просто зник і рік пошуків нічого не дав...
Жінка важко переживала втрату, все частіше вирушала в походи по території, якою опікувався Девід, сейсмолог за професією. В одному з таких походів вона і знайшла цю маленьку печеру. Сюди ж вона перетягла андроїда, відремонтувала, а Ральф своєю чергою обладнав зелену кімнату. Трава і квіти, кущі були надруковані на принтері з екологічних матеріалів. Та в печері можна було дихати без скафандра. Виявилося, що каміння у ній поглинало вуглекислий газ, та інші домішки, а кисень залишався незмінним. Це виявив відремонтований Ральф, саме він створив цю кімнату релаксу. Тут вона могла відпочити від горя та роздумів, хоч на короткий час...
Чудом йому не видалили карту пам'яті, перед тим, як викинути на звалище. Аглая була шокована коли передивилася її зміст, та довідалася про масштаби корупції, яка тут існувала. Частину техніки, деталей, їжі, відправляли назад на Землю, де все продавалося. Це приносило величезний дохід деяким місіонерам. Саме через це вона не повідомила про знахідку дивовижного каміння. Їй треба витримати, повернутися на Землю, спробувати все виправити. Вона візьме зразок, дослідить його на рідній планеті. Можливо саме цей камінь дасть поштовх та нові можливості, для освоєння Марсу. В пам'ять про Девіда...
— Котра година, Ральфе?
— Пора, повертайся!..

/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\

Автор: Раміна Солнцева
@Raramina

🪶 #творче_завдання ✍️

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

ПІДОЗРА

«Тієї зими я дізнався про неї все». Так було написано в якійсь дешевій статті, що потрапила мені до рук у черзі в епіцентрі містечка. Ви розумієте, що вівторок і п'ятниця — найприбутковіші дні для старшого покоління? Чи це правило діє тільки у нас?

Чесно кажучи, не знаю, і не хочу думати. Мені просто потрібна чашка кави. Після смерті брата це єдине, що тримає мене на плаву — клята суміш. Їдучи, я чув по радіо місцеву станцію, здається, якусь Fm. Наскільки розібрав, це неважливо.

— Коли ж ця пробка розсмокчеться? — згадую, як так казав батько, коли я був ще малим. Інколи він здавався мені старим буркуном, але був до біса кмітливим. Його філософія, інтуїція, думки — все це глибоко сиділо в ньому. Коли я отримав права, я бачив гордість у його очах, і це відчуття було невимовним.

Проїхавши поворот, я зупинився під аптекою чи супермаркетом — точно не пам'ятаю. Вийшовши з машини з пакетом кави в руках, я подивився у двір, що був пофарбований усіма кольорами новітніх технологій. Для когось це була дитяча мрія, яка з часом згасла і не повернулася. А для когось — черговий етап технологічного прогресу.

Я вийшов на подвір’я — холодне, подекуди зі снігом. Середина зими, а вона й не думає відступати. Відчинивши дверцята машини, я сів за кермо. Повернув ключ до середнього положення, і панель загорілася, запускаючи систему опалення. Двигун завівся, м'яко бринькнувши, а три поділки на термометрі свідчили про комфортну температуру. Але мої думки вже встигли перемолоти мене до місця прибуття.

Тиша. Пустий двір. Сліди на снігу вже зникають під легким морозом. Немає руху, немає людини, яка б здавалася ще недавно частиною цього дня. Машина стоїть заведена, її мотор працює безшумно, а звук опалення ледь вловимий. Але нікого більше немає — лише спокій, холод і порожнеча.

Дверцята авто лишаються відчиненими. Кава в пакеті, що колись належала комусь, стоїть поруч на сидінні. Тонкі нитки пара від її гарячого напою піднімаються в холодне повітря, але вона не знайде своїх вуст. Немає того, хто б тримав чашку, хто б торкнувся ручки дверей.

Час тече далі, але тінь минулого вже не торкається нічого. Людина зникла, її більше не існує. Чи була вона взагалі? Ні спогадів, ні обличчя, лише туманне відчуття, що щось не так. Якби хтось подивився з боку, він би не помітив нічого незвичайного. Машина, двір, тиша — все на своїх місцях, але головного елемента більше немає.

І чи був він колись?

🌨️🚘🌨️🚘🌨️🚘🌨️🚘🌨️

© Віктор Шевчукевич
@Missyouio

🌨️🚘🌨️🚘🌨️🚘🌨️🚘🌨️

✍🏼

Так.
Життя не кіно

Тут не можна зіграти ще один дубль,
Не відмотати назад, не змінити сюжет.
Дорога в лісі — не сцена для ролей,
Кожен момент — це реальності слід.

Немає режисера, що вчасно підкаже,
І помилки тут — не монтажу ланцюг.
Кожен крок по калюжі лишає відбиток,
І важливо — не впасти, не зробити ще раз.

Не буде повтору, не сховаєшся в кадрі,
І навіть дощ, що тихо стукає в скроню.
Немає паузи, де можна переписати фрази,
Життя плине далі, незважаючи на втому.

Ми йдемо вперед, тримаючи парасольку,
Але вітер перевертає її на зворот.
Чи то дощ, чи сонце — частина сцени,
Ми — актори, що творять свій політ.

Не можеш переписати свій діалог,
Не знайдеш у сценарії ідеальних відповідей.
Але в цьому й істина без ролей —
Кожен момент — це твій унікальний крок.

Зіграй свою роль так, як можеш лише ти,
Бо життя — не кіно, це безкінечний сплеск.
Тут усе на межі, тут усе на межі,
Лише ти — головний герой у цій драмі без меж.

Життя не кіно, де закулісся приховане,
Де помилки маскують фільтром світла.
У тебе лише один шанс на рішення,
І кожна хвилина — неповторна з мільйон.

📽️🎞️📽️🎞️📽️🎞️📽️🎞️📽️

© bentezhna_ledi

📽️🎞️📽️🎞️📽️🎞️📽️🎞️📽️

Тримайте запис 🔥

вірші на вечорі Альтернативності:

Катерина Ріхтер
Олена Галунець
Оксана ПриходченкоVoloshka
Олеся РепаОксана Лихогляд
Іван Бережнийпан РоманЛана д'АркДжессі Галлівел
Іляна Лисиця
Яна МорозОльга РитикОстап Кудлатий

Дякую всім за цей прекрасний вечір — це була велика насолода вас слухати.
Ви чудові 💜

Надхнення вам, гарного вечора — і до нових зустрічей 🤗

Черга на виступ (у процесі формування)

Катерина Ріхтер
Олена Галунець
VOLOSHKA
Оксана Приходченко
Олеся Репа
Роман Лисенко
Іляна Лисиця - 21:20
Яна Мороз
Джессі (заочно 😁)

Ми почали, заходьте 🔥🔥

https://t.me/altervisionpoetry?livestream

• — Що ти тут робиш? — здивовано оглядає тебе прибиральник.

— Я… умм… На церемонію оголошення переможниці! — випалюєш раптом. Він же повинен знати наче.

Чоловік лиш знизує плечима.

— То можу я зайти у комірчину, чи ти збираєшся тут ще сидіти?

Що? Комірчину? Швабри, відра, пилосос… Але ж… Ти точно пам'ятаєш, що сиділа у ванні!

— Перепрошую, я… — спантеличено виходиш в коридор. — Це хіба не тут проходив поетичний квест?!

— Який квест? — не зрозумів прибиральник.

«Гаразд, сама розберуся…» — намагаєшся згадати потрібні двері.

Прибиральник як ні в чому не бувало водить шваброю по підлозі. Між коміром по його шиї проповзло різнокольорове абстрактне тату.