< ПОЗА КОНКУРСОМ >

Спини рівніше! Тягніть-но хвости!
От коли б я носив світ, а не ви,
Робив би це так, щоб визнали всі:
"Цей кит знається на ремеслі!"

Три світоносці порад і не просять,
Та перед носом все ті ж самі гості:
Зарозумілий всезнаючий кит
З сотнею "я б" на тисячу "ви б".

Голови вище! Китові не личить
Погляд донизу повний пригнічень.
Ну і що з того, що терпне все тіло?
Був би то я...  Не кліпнув би, втримав!

Три світоносці знизали плечима –
Три землетруси скотилися світом.
"Так долучайся? Нам вистачить ноші.
Ми ще й подвинемось. Правда ж? Я прóшу!"
Щедро залишений крайчик землі
Спину четвертого так і не стрів:
Був десь хвалько, та загув. Знає хто,
Можуть кити вдягти біле пальто?

#ігри_несписаних ?

< ПОЗА КОНКУРСОМ >

Матусю, поглянь-но угору:
На небі хлюпочеться море,
Неспішно пливе білий кит!
І другий! Невже близнюки?!
А далі, здається...
                                   малятко?

«Що, синку? Купить шоколадку?»

Ой, мамцю, дивися у небо:
Там хмари складаються в ребус.
Як думаєш,
                      <ЦЯ>
                               на що схожа?
Це Хоха, що сон мій тривожить?
Пісочна людина? Чи Ґрутто?..

«Що кажеш? Животика крутить?»

Сказав я: ходімо додому...
{Ти, певно, без сил вже, і втома
Тобі відімкнула уяву,
Інакше чому ти буяння
Суспільне зориш в телефоні,
Життя ж проживається фоном... —
Читалось в очах у дитини,
Як небо в грозу, темно-синіх.}
Люблю тебе щиро, матусю!

«Я — теж, "щебетливий Котусик(у)"».

#ігри_несписаних ?

Червоні черевички
виблискують на сонці,
як надкрила сонечок.
Здається, взуй їх і сам полетиш,
нестримно кружляючи до самих зірок...
Або ж з'являться пружинки у ногах
і будеш ходити, злегка підскакуючи,
наче з гелієвою кулькою всередині,
а відблиски
від лакованої поверхні черевичків
бризкатимуть навколо вогниками
і промінчиками сміху.

Червоні черевички
виблискують на сонці.
Гладенькі з округлими носами —
ну, чисто льодяники!
Зі смаком
малини,
ванілі,
цукрової пудри,
меренг,
м'яких подушок,
чистих вікон,
захисту міцних стін,
немовлят, що мають рожеві щоки
і пахнуть молочком,
та нових білих фіранок на додачу.
І аромат цей здається
таким приємнозатишним...

Підбори червоних черевичків
вибивають стакато усталених па.
Старанне стандартне стакато
вбиває у свідомість догми і правила.
Тверді підбори вибивають
«дурні» мрії з голови,
вбивають надію на відпочинок
і можливість вибору.
Правильно?
Оцей рух правильно станцювала?
Авжеж!
Не хвилюйся, черевички все зроблять за тебе.
Вони допоможуть не помилитися
і далі крокувати коліями рутини.
Рівномірний стукіт
забере можливість чути
скрекіт коників, співи щигликів
і власні прагнення.
Червоний засліплює
і робить тьмяними всі інші фарби.
І лишиться тільки
постійне нездорове бажання
встигнути за червоними черевичками.

Усталеність рухів,
шаблонність всіх па
пульсує під повіками.
Втомилася-втомилася-втомилася!
Як м'ячик пінг-понгу б'ється думка:
Не можу! Не можу! Не можу!
Не мо...
Німа паморозь підіймається
від грудей до скронь
і спускається холодним слимаком по спині.
Сонячне сплетіння стискає,
як лимон, з якого вичавлюють сік
і життя...
Сліпить здогадка,
що це на-зав-жди!
Жди!
Жди!
Жди!
І помри!
Помри у тих клятих черевичках.
Ніхто ж не змушував одягати!

Стягнути й відкинути!
Якомога далі!
Не вийде!
Твої судини проросли
у червоні черевички,
твої жили приклеїлися до устілок.
Зняти без втрат не вдасться.

А ви помічали,
що русалоньки завжди платять
непомірну ціну?
Віддають голос і радість
безболісного вільного пересування.
Надягають свої червоні черевички,
інколи навіть помирають в них
від знемрієння і зневолі...

Чи завжди повернення
можливості обирати
забирає частину тебе?
Чи кожного разу
треба приносити жертвоприношення —
ще один шматочок себе?
Біль вискоблювання очищує,
ампутація вивільнює,
а свобода інколи приходить
тільки через спустошення і втрати.
Тільки на місці кукс можуть вирости плавці.
І тільки так —
позбавившись червоних черевичків
та відрубавши уражену частину,
можна співати і плавати зі своїм білим китом!

Кукси видовжуються і сплощуються, перетворюються на ласти.
Стрімко збираюся до купи
і розсипаюся бісером іскор планктону,
розлітаюся іскристими
бульбашками навсібіч!
Доторки струменів пестять,
веселки вистрибують між пасм!
Летіти! Плисти! Стрімко!
Поруч із білим китом!
Якого неможливо
побачити й відчути на дотик
його гладеньку гумову шкіру,
почути його спів,
залишившись на березі
і механічно витанцьовуючи
у прекрасних червоних черевичках...

#ігри_несписаних ?

Кидайте у коментарі свої вірші та прозу для #публікації ??

Творчого вечора, Несписані ?

Читацьке голосування за роботи ІІІ раунду поетичного квесту "Ігри Несписаних" оголошую відкритим ?

У коментарі до цього допису напишіть, будь ласка, номер свого фаворита/ів (можна обрати три максимум роботи) ✍? Голосувати можуть лише підписники студії. Учасники квесту теж можуть голосувати, але не за свою роботу.

Переможець читацького голосування отримає альтернативку від мене, а також супербонус: всі його/її словопастки у даному раунді будуть анульовані ?*?*?

< ПОЗА КОНКУРСОМ >

“Лікарю, ви мені допоможете?!”

Тиша холоне у відповідь.

У промочених аурою тисяч надій і агоній стінах
потів
і молився
смертельно хворий.

ХІМІЯ, ХІМІЯ, ХІМІЯ
хмільно лоскоче судини —
аж хочеться
з болю
сміятися;
пестить виснажене тіло — лагідно,
як пестициди коріння сметанного
яблука.

“Врятуйте мене!”

Кров, мов наповнена кислотою, димілась і булькала.
Він тримався за нитку лікаря,
як за Соломонову соломину,
гостро дивився у душу
безбарвним обличчям мерця.
Ліки не допомагали. 

“Врятуйте мене! Я хворий!” — 
хрипів, слина хлюпала піною
крізь пожовклі
підточені черв'яками зуби,
хапався за білий халат,
мов за клаптик одежі Ісуса…
“Моя хвороба страшна,
яких не бувати!” 

Руки — в опіках.
Серце — в опіках.
Опіки заповзають під шкіру.

На випаленій дотла землі хіба щось ростиме?

Де межа адаптації?!

З опікою, кажуть,
і фрукти Дракона
приносять насіння!
А яке звідси вилупиться
і що з нього виросте —
то вже турботи… того, кому його
підкинули.

Він компульсивно витирав вологу з чола.
А світ виглядає по-іншому крізь вікно лікарняної палати!..

Спотворені лиця.
Байдужі будинки.
Травмовані люди.
І ті дурнуваті усмішки…
Шапіто шепотіло йому щось.
Ще потіло
по тілу
останнє
здорове
бажання.

Прокапані відчаєм авеню,
(а винять,
безсумнівно, вино!)
Винятковість
вимагає
вийняти
запобіжник.
..І побіжить життя перед очима,
й зеленітиме злість над потилицею,
і він буде у поті лиця упиватися опіумом 
гіпнотичного жаху —
поки сік не наповнить
судини
садиста…

Сонце світить.
Земля крутиться.
Трагедія стає трагікомедією.

..То хто ж він, невиліковно хворий життям?
Дешевий вуличний клоун
чи посміховисько
в пародії на естетику
абсурду? 

“Врятуйте мене, лікарю!
Чому ви посміхаєтесь???”

Вона стояла на краю прірви.
Перервати всі зв'язки зараз?
Чи почекати, хай ті невидимі нитки,
що плентаються між ногами,
сплетуть
петлю
несподіваних “випадковостей”?
“Ви пад-.....
        .
        .
        .
      ааа!
        .
        .
        .
        є
       те…”
[перервати всі зв'язки зі світом]

Булькання знизу солодко нашіптує:
“Не бійся:
опісля
цілющих обіймів
ти більше
не знатимеш болю…”

Щоки вкриваються гемостатичним порошком.
Пристрасть блокує ~~здоровий глузд~~ почуття страху.

Вона хоче бути феєрверком,
а не блідою копією чужих схильностей.  
І що, що в неї несправна піротехніка?!
Якщо вибухати — то із розмахом!
Під шампанське, оплески, биті шибки й перестрілки…
Тріскати рожевою жуйкою
прямо
          посеред
                        натовпу,

обливаючи обивателів
акварельним адреналіном
розбавленої марганцівки!
Хай пізнають магію
мадженти!
“MADNESS” розтікається райдугою
зі стакана
                 в голову…

Дістало бути пластирем чужих проблем!
“Ха-ха, прикладайте мене до рани!
…і вона не загоїться!”

Якщо вибухати — то без жалю.
Хай будинки падають
                                    на коліна!

[Булькання знизу кличе на паті]

А П А Т І Я.

Шоу не буде…

Навіть кактус у реєстратурі
сумує
й не квітне…
Кому воно треба: шукати якусь 
Квін-
         тесенцію
в крокодилячих сльозах?

Замовила в Аліекспресі гігантську
(алігаторову!) грушу —
аби кулачки не свербіли.
Трощити більше нічого —
все життя вже розтрощене…

“Не бійтесь, лікарю, я вам допоможу. Це вас врятує!..”

Рука допо-
                 штовх у спину.

А
   а
      а!

#ігри_несписаних ?

Місяць уповні, тринадцята ніч.
Борщівник звичайний у полі проріс.
П'ятниця. Ніч. Морська сіль у руках.
Сік із нього я в пляшечку брав.
В небі, де сяють холодні зірки,
Відьми на саміт повільно пливли.
Прокрався, мов тінь, я на шабаш дівок.
Ожину лісну під зірками затовк.
Шепіт тихіший за порух трави.
Красуні свої заклинання плели.
Мов кіт походжав, зливаючи тінь.
"Це не спрацює", казали: "Закинь"
Замовляння читав — ферментації мить.
Створення суміші. Серце кричить:
"Прокляття не зняти! Водою ріка,
Збігла можливість твоя молода!"
Відстояти намір, змішати єство.
Солоне варіння клубками пішло
Соку із пляшки — з вогню рідина.
Ранок. Від сну це пробудження.

#ігри_несписаних ?

Сірий сон так швидко минув.
Кашляєш, кашляєш, вже й задихаєшся,
Дим у макітрі, як на типовій авеню,
На горло тиснуть завдання й дедлайни.
Від комп'ютера вже й сахаєшся.

"'Червоний козар" - колір плити,
На якій пів години кипить кавоварка.
На небі ніч напів відлита
Ентузіазм тепер твій як мед, липовий.
Слова, коми, крапки. Слова, коми, крапка.

Розчинився ти в роботі, подібно морській солі,
Чи то мов квітка "Люби-мене-не-покинь",
Яка ще давно зів'яла на підвіконні,
Сам і вигорів. Термінова детоксикація!
Відправ вже подалі прокрастинацію й відпочинь.

#ігри_несписаних ?

Він давно підкрадався до тебе здаля,
Кожну сукню і бантик напам'ять завчивши.
Ти для нього була особлива, найліпша,
Коли гралась ляльками й співала "ля-ля"
Чи пищала зі страху від сірої миші.

Крізь віконні шибки вивчив тіло твоє,
Що подібне біленькій кокосовій стружці.
Знав, коли сформувались молочнії дужки
І уперше відкрила манке декольте.
Ледь тримав у собі те бажання потужне.

Всі галявини лісу й затерті стежки,
По яких полюбляла блукати мрійливо,
Міг пізнати в палітрі рослинного дива,
Бо досконно завчив запах тіла п’янкий,
Від якого у лева здіймалася грива.

В особливий із днів насторожений ліс
Затамовано стих у нажаханій миті:
Звір утік, щоби першим зірвати суцвіття
Наймилішої квітки від інших усіх,
Хоче лапами мацать нечепане спіднє.

В ті хвилини, здавалось, мільйони отрут
З верховіття упали на зголене тіло,
Що на втечу не здатне, бо майже зомліле.
Загорнутись воліла в соснову кору
І смолою загоїти все, що ятрило.

Лісовою ожиною слід від синців,
Непокірна кохана здригається ланню,
Що травмована левом під час полювання.
А у звіра голодного слина з різців.
Цей двобій хоч і вперше, та, певно, востаннє.

До нудоти огидне під серцем життя
Ти дістанеш, ножа застромивши під шкіру.
І до біса набожність, обрізані крила,
Пошрамована спина. Тепер не свята
Через збочені мрії скаженого звіра.

Брий волосся, стирай епітелій до дір,
Відмивайся, щоб пальці ставали сморчками.
Не мовчи, розкажи анонімно листами
І не дай свою душу сховать в монастир.
Краще зброю точи і лікуйся піснями.

Бо будитиме час зголоднілих потвор,
Затаївшись у хащах, вивчатимуть здобич,
І, піймавши дівча в першій ліпші нагоді,
Може кров’ю зійти незагоєний шов.
Вчись кричати, щоб знати, як кликать на поміч.

#ігри_несписаних ?

Брате койот, подивись, виринає заграва,
Вітер куйовдить волосся на схилах гори,
Нумо хутчіш три рази по дорозі направо,
Потім угору до самого денця. Горить
Чорний вогонь на губах у моєї сестри,

Яструба серце у неї у грудях хоробре.
Втім, говорила вона мені – сестро, бери
Крила строкаті, лише не ходи поза обрій,
Вісники моря приносять смертельні дари.
Сестро, койотів цікавлять ці правила гри.

Я з роголистника мовчки сплітаю кайдани,
Дай мені, небо, підказку, де ходять вітри,
Ніби мустанга, одного стриножу до рання,
Сестро, пробач, моє серце сьогодні хитрить.
Йду за прибульцями геть зі своєї нори.

Стріли холодні умиє відвар чистотілу,
Стріл небагато – сьогодні всього лише три.
Перша – за батька. Най падають демони білі.
Друга – за мати. Койотів бояться тхори.
Третя – за голову вбитої ними сестри.

#ігри_несписаних ?