може воно так треба
МакДональдз о восьмій
куріння трави
о пʼятій шахеди
жінки, яка довго не йде з голови

голі дерева, парфуми, два пива
пляма на одязі, день в сторінках
вимитий посуд, небо красиве
час, що стікає тобі по руках

звуки трамваїв, ліс у суботу
нові імена, переглядки старих
вічне бажання змінити роботу
завжди немає коли

зношений одяг, що став фаворитом
тіні людей, знайомий провулок
може нам треба про це говорити
аби воно десь було

перевернулось колесо
вино вживаю як слова
ти дала знати що жива
мені до сміху весь цей ліс
який буває колиться
я часто втомлююсь
мене торкається трава
яка зростає у тобі

яка нагадує життя
я більше вже не молюся
уже нема кому й чого
я часто кланяю чолом
і причащаюся вином
мені знімати би кіно

де ти живеш сама в селі
тебе зʼїдають кольори

і все стає щось біло-чорним
як наші пристрасті, як порно
якби тебе назвали морем

я би тебе не переплив.
колись я якось добре жив
тепер говорю тільки голосом
кудись пливу і кручу колесо

так сумую неначе вперше
тобі личить ця гола осінь
тобі личить розбите серце
у цей ніжний для світу спосіб

ти пасуєш до цього ритму
ти підходиш оцій державі
я не знаю що з цим робити
хоч би хтось тебе якось заставив

перелізти ці перелази
переграти ці два акорди
може якось би склався пазл
дописались би ті кросворди

у яких лише ти - питання
і водночас в усіх клітинках
я давно вже не в тому стані
і давно вже не ті інстинкти

щоб тебе вберегти від світу
а найгірше мабуть від себе
я давно вже тобі не світло
я уже не потрібна потреба

переміщень і застрягання
перевʼязок і на заміни
я в тобі відродився планом
і тепер там живу постійно

спокій у сутінках твоїх рук
я не багато тобі віддав
десь між асфальтом від злітних смуг
поміж порушених прав

скоро прийдуть перестиглі поля
скоро зруйнуються всі звʼязки
вітер нашепче твоє імʼя
що перехоплять інакші жінки

небо застигне в дурні кольори
стане куріння як ритуал
ти тоді щось мені говори
хай би якими не були слова

годинник став
більше не чути як він вибиває північ
часом хочеться втекти до тебе
тобто дихати свіжим повітрям або
читати наніч казки

коли я приходжу до тебе я відчуваю невагомість
круто слухати
як ти починаєш

як кажеш про квіти, черешні, каву, горілку

а в думках у тебе
скоро осінь, скоро осінь

я далі дихаю
кажу, що добре би зараз курити
часто міняю теми
перескакую з однієї на іншу так, що ти й не помічаєш як я закохую тебе в себе

ти якось починаєш про фести, ніби зараз потрібно провести чудове літо, їздити в міста, пити горілку, їсти морозиво

а в думках у мене лише
скоро осінь, скоро осінь

ні, я слухаю тебе, навіть розумію
щось там відповідаю

а поки ми там дивимось собі на небо, я думаю аби покурити чи краще поцілувати тебе,
осінь йде

ти розумієш що:
ще трохи і буде жовтіти листя, а чудові люди повертатимуться з відпусток

потім я приходжу додому, лягаю у ліжко
довго дивлюсь у вікно
так ніби питаю себе

а для чого це все?
ну ти, моя осінь
кому воно?
зранку читаю новини про якогось мужика, що стрибнув із моста

я починаю перейматися
а що як він марив такими ж думками?
тільки зайшов трохи дальше

знаєте, ніхто ж не знає коли ти будеш стояти на своєму мості
і стрибати чи ні?

а поки будеш падати -
осінь летітиме тобі назустріч

на вокзалі в Коломиї
ти торкалась мої шиї
пальцями холодними
губами голодними

перейшла тоді душа
на окрему колію
як ти взяла і пішла
стою й божеволію

на вокзалі, на кріслах
де сміття розсипане
їхав потяг, їхав дах
пахло в серпні липою

дивний голос пролунав
що прибули люди
я тоді тебе згубив
і шукав повсюди

і тепер мені вокзал
як укол у шию
в рейках бачу я тебе
й надпис Коломия

нас переважно бере зима
ніби верхівка твоїх мовчань
час переважно тече у рукав
козир у того хто все програв

нас переважно крутить млинок
ми як стаканчики з під вина
вітер повіє і нас вже нема
глибоко тягне мене цей ставок

телепрограма твоїх вихідних
сльози на видих, ночі на вдих
їж і молися, буде біда
ти не достатньо за нас постраждав

ми ніби чистий сміттєвий пакет
я тобі кажу до завтра па-па
я тобі кажу - а ти не питав
лию сто грам неміцного саке

нас переважно єднає нічо
я переважно вгадаю лице
шариш, що рана уже не пече
ось тобі стався маленький концерт

ось тобі сталось велике кіно
титри стихають, я на поклон
що тобі ближче: щастя прокльон
ми як стакани в якому вино

я перекреслив твій хрещатик
тепер затопить твій район
мені приходиться пірнати
щоб нас кудись не затягло

в старі заляпані розетки
в тенета різних посилань
мені не вистачить абетки
щоб пояснити сенс вагань

мені не стане в шиї тиску
щоб прокричати це кіно
я підібрався надто близько
що майже видно у вікно

я став занадто меланхолік
я став на місці і стояв
мені ввижалися паролі
мені марнілися міста

я став з тобою коло краю
пустив тебе і сам упав
тепер губитися в печалі
тепер втиратися в рукав

тепер затерлось навіть небо
ми ніби вийшли із судів
я перекреслив всіх крім себе
а ніби креслив на собі

розплелися слова, переважно тривожні
як на землю птахи поспадали на плечі
я зробив вкотре те, що робити не можна
і повірив у той ненаписаний вечір

в сторінках раз за разом все більше про зброю
у прогнозах погоди переважно дощі
і вони як весняні стабільні запої
пробираються в крапки складної душі

у посадках тепер стало більше поетів
на кордонах держав стало більше жінок
я скидаю із себе заляпаний светр
ніби суміш утоми й думок

і тепер вже не грає про різне та спільне
набирають легені ніби перед кінцем
ми в майбутньому бажані цілі
що вертають в минуле своє лице

переважно в цю пору вже щось проростає
а тепер набирає собі прозапас
у стаканах живуть теплі залишки чаю
у повітрі напруга, колише цей час