(Чи треба вам рандомний огляд моєї кпоп колекції?)

(Чи треба вам рандомний огляд моєї кпоп колекції?)

ДАДАДАДАДАДАДАДАДА НАРЕШТІ БОЖЕЧКИ Я ЗМОЖУ ЦЕ ПЕРЕЧИТАТИ ЦЕ МОЄ КОХАННЯ МОГО ЖИТТЯ

Зрозуміла тут один момент
Якщо книгу описують як "добра книга" - 80%, що мені не сподобається

Ледь не забула це записати, бо читала ввечері коли вже вимкнула к хуям інтернет (вона старається дотримуватися здорового сну)
Сам стиль письма Рушді дуже резонує з тим, як я мислю в тривожні епізоди, як розтікаються думки, як вони химерно перетворюються, але в тексті щось дохуя росні і я страждаю, бо з одного боку росня їбана якось дивно описана, а з іншого ну написано таким смаколиком і все що поза роснею ну таке класне
ААААА

Йобана росня
Донатьте на зсу

Я відклала це півтори місяці, я їбу

Кадзуо Ішіґуро "Залишок дня"

ЇБАТЬ Я ЛЮБЛЮ ІШІҐУРО
В принципі на цьому можна закінчити.
Жартую.
"Залишок дня" сюжетно простий як табуреточка. Дворецький має маленький роадтріп по Британії і паралельно згадує минуле. Це весь сюжет. Серйозно.
Головне питання в ньому насправді не "що", а "як".
І "Як" тут прекрасне.
Ішіґуро взагалі ікона у тому, як подавати моральні питання таким чином, щоб ти сам потім ходив і довго довго аналізував ситуацію з точки власних переконань. Що ми маємо тут? Дворецький Стівенс в тридцяті роки двадцятого століття служить в маєтку знатного лорда. Він розказує про свою роботу, про те, що таке бути хорошим дворецьким, як він сприймає поняття гідності дворецького. З ним можна погоджуватися або ні. Справа така. Через всю книгу іде його позиція, що робота то робота, що її треба робити добре, і всі його оцінки направлені на це. Він змальовує свого лорда в стилі "добре або нічого" і взагалі як людину благородну, розумну і гідну.
А шо по моралі? Ну працює дядечко, ну отака в нього чисто британська любов до роботи, А МОРАЛЬ ТО ДЕ
А нема моралі
Лорд Дарлінгтон симпатизує нацистській Німеччині і ми дізнаємося про це у останній третині книги. Тому що дворецький не оцінює, угу. Дворецький - оповідач не те щоб ненадійний, він оповідач упереджений.
І от саме з цього я була в абсолютному захваті, чесно кажучи. Це той самий момент, коли система "чорно-біле-в крапочку" не працює, тому що - а що сам Стівенс? Він сумлінно виконував свою роботу, все життя на неї поклав. Його робота і дії не наносили шкоди іншим (окрім епізоду з покоївками-єврейками). Одночасно з цим він дотичен до того зла, і десь всередині я почала шукати для себе відповідь, що, якщо ця людина не несе провини, чому я відчуваю до нього через це неприязнь. Де лежить межа прийнятного толерування зла?
І це прекрасно. Книги, які змушують тебе задавати питання - це прекрасно.

Для різноманіття у вашому житті я трошки хочу похвалити маас хоча б тому, що ця жуйка для мозку а)велика (а значить, я можу проїбати весь день в чомусь одному, не перемикаючися), б) написана максимально просто і взагалі не потребує вмикання голови, в)достатньо динамічна щоб не заснути
Як можна зрозуміти, сьогодні я провела три години за отою фігнею про ельфів з великими хуями, все ще фігня, хуясті ельфи все ще хуясті, зате мозок просто щасливий і жує собі цю фігню