#Коротка_проза

На годинникові дев’ята вечора, а тому я як і зазвичай виходжу на прогулянку. У моєму селі начебто чимало стежин та вуличок, котрими можна було б вільно ходити. Але я щовечора розумію, що все ж, на жаль, село дуже-дуже мале. Від одного його краю до іншого близько години ходьби, а ходжу я доволі повільно. Це зумовлено тим, що я споглядаю на будинки, дерева та електричні лінії. Мені приємно згадувати яким було село й фантазувати яким воно буде.

Нині я обрав дорогу до тракторної бригади й назад додому. Так за совєччини назвали невелику територію побіля колгоспу де вочевидь ремонтували трактори. Тепер за часів блюзнірства підприємці купили цю територію та влаштували власне шовкове виробництво. Але назва й досі живе. Печаловитий дух совєччини, на диво, й понині живе в умах людей.

І ось на півдорозі до тракторної бригади я чую звук автівки. Відходжу на узбіччя, вона швидко проїжджає, і я роблю крок уперед. Поруч зі мною один занехаяний будинок та широкі поля. Ніч. За цими полями в самотності лежить сусіднє село, світло від якого заледве мріє в далі. Дорога вмощена камінням та листям, а по її обидва боки стоять високі дуби. Кожна їхня галузка гола, мов мушля без власника, проте на одній гілці вилискує маленький палевий листок.

Від шибок та вікон у занедбаному будинкові залишилися лише коряві деталі. Деінде через вікна можна побачити старезне шмаття. Від даху також нічого не залишилося, окрім однієї балки. Хвіртка навстіж відчинена, а за нею повзе вузенька стежина до будинку. Пам’ятаю, як колись чув, що в таких хижах живуть відьми. Моя жовта борода, мабуть, стає ще жовтішою, а світле волосся сивіє. Скрушно та боязко.

По інший бік дороги видно місто. До нього, либонь, п'ятнадцять кілометрів, проте віхтик світла все ж бовваніє. Але воно таке тьмаве, і таке далеке, що хочеться плакати. Звуки крякання якихось пташок пробиваються через мою кобальтову шапку IKEA й лунають аж до серця. Мені збіса дивно, бо через таку товсту й теплу шапку я майже нічого не чую, а тут таке. Я роблю ще один крок і починаю бігти.

Я тікаю стрімголов з цього місця, проте все ж обертаюся, щоб упевнитися, що за мною нікого нема. І чітко бачу зачинену хвіртку. Миттю моє серце починає втричі швидше битися, а ноги шалено заходяться випереджувати одна одну. За хвилин п’ять я зупиняюся побіля тракторної бригади та повертаю голову в бік хижі, і одразу ж чую крякання. Від цих звуків у мене тілом побігли дрижаки.

Мені страшно
Я не відчуваюся тіла
Я хочу додому
Я молюся
Мені бракує повітря
Я не можу дихати
Я відчуваю зло

Я біжу чимдуж до найближчого будинку, однак відчуваю його наближення. За кілька кроків попереду мене вигулькує будинок, і я намагаюся перестрибнути через паркан. Але через піт, що стікає на очі я нічого не бачу, вдаряюся ногою об камінь і падаю на землю. Серце сповільнює темп, я непритомнію.

Не знаю скільки збігло часу, але я прокидаюся у тому ж будинкові. Я лежу на давнезному ліжкові, мої руки та ноги прив’язні гаптованими мотузками. У кімнаті темно й відчутно смердить трупами. Якийсь млявий силует походжає взад-вперед і щось белькоче. Я повертаю голову й бачу дуб з якого падає останній палевий листок, а трохи віддалік в зажурі лежить сусіднє село, і мріє свою самотню пісню.

13.11.2024

#Нотатки_баляндрасника

#Коротка_проза

У моїм серці чимало місця для любові. Я хочу огорнути цей світ і кохати його до безмежності. Я хочу подарувати йому славетні оди душевних зітхань. Я хочу сповістити всіх про зміни свої, але ліпше промовчати. Ліпше мовчати коли плануєш щось велике, бо послух, може, бути зайвим. А ще ліпше спати вночі й бути собою! Бути тим собою, який любить цей світ і обіймає всіх у любові. Ліпше бути.

Буття дивна річ, що затягує в роздуми. А вже після роздумів в ідеалі настають зміни. Весна 2014 була багатою на зміни, на любов, і на буття. Бо тоді й вирішував я разом з другом Петром, як жити надалі.

Я закурив цигарку й кинув погляд у далечінь. Поруч мене на широкому подвір’ї хати край села стояв Петро. Спереду нас стовбичить височенна кукурудза салатового забарвлення, що закриває весь взір. Хоча можна й було щось з-за неї побачити, але то треба було підстрибнути. Ліворуч гараж, а в гаражі біла вісімка, на якій ми день у день вирушали в пригоди. Бувало сядемо в авто й поїдемо на шаленій швидкості випиваючи пива й курячи ті самі цигарки. У пам’яті ці дні закарбовані світло-чорним тавром: хочеться й понині так жити, але зась. Бо за все є своя плата.

Отже, на подвір’ї поруч гаража росте груша, плоди якої ароматно лежать і звабно манять їх скуштувати. Петро влітку одягнув куртку, бо його постійно морозить. Я ж бо стою в зеленій футболці кольору кукурудзи, коротких шортах. Мої зіниці закриті окулярами якоїсь нібито дорогої фірми. До речі, у нас обох очі блаватного кольору. Ми часто про це говорили й жартували, що дівчатам збіса подобаються наші очі.

Але Петро вищий та більш спортивний. Він завиграшки сідав на шпагат, і коли треба було вправно завдавав удару ногою. Одного разу він нокаутував чоловіка двома ударами ноги. Відтоді я боявся, але й любов Петра. А ще я любив курити. Збіса любив.

Тому цигарка й досі жевріла в руці, кукурудза нахилялася в різні боки, а ми сиділи й ждали чогось. Я ждав правди, а він своєї долі. Зрештою, ми обоє отримали те чого хотіли. Лише долю не можливо отримати тому він її й вибрав. А я зробив крок уперед і жбурнув цигарку в кукурудзу.

– Давай, друже, мені треба йти – сказав я.
– Давай, на зв'язку – відповів він.

За кілька днів я дізнався, що він колеться субітексом. Це одразу ж мені пояснило чому навіть влітку він одягав байку або легку куртку. Було скрушно й важко зрозуміти сенс життя, коли твій товариш є наркоманом. І люди поруч вважали мене таким. Але мене це не обходило, я спробував з ним поговорити й відвернути його від самознищення. Та марно.

Тоді небо дощило й скуйовджувалися хмари у своїй печалі. А я ходив у своїх. Важко реагувати на такі зміни, і ще важче їх зрозуміти.
Я молюся
Я прошу пробачення
Я рятуюся
Я рятую інших
Мені важко
Я знову падаю
Я ридаю

Я ридаю і плачу, бо тієї миті я не вчинив те, що мав би вчинити. Що вчинив би нині! На щастя, Петро за кордоном і з ним усе гаразд. Але біль подеколи зринає, бо в моєму серці чимало місця для любові.

06.11.2024

#Нотатки_баляндрасника

#Коротка_проза

Вечір. Млосно. Я лежу на ліжкові й споглядаю на свої пальці, які ковзають клавіатурою та набирають певний текст. Відчуваю дивну бентегу після прочитання новин і думаю: хай усім грець! Далі підношу палець до рота й починаю гризти ніготь, але одразу зупиняюся. Лячно, мабуть. Лячно, бо те що виплекав у голові жодним чином не є схожим на те, що бачу очима. І це збіса страшно. Надалі будуть поневолення, надалі галас дітей зринатиме, і надалі будуть сльози. Сльози вкраїнців, котрі просто хочуть жити та торувати свій шлях. Але світ злий, він важко дихає і з кожним подихом скидає у вир сотні тисяч людей. На жаль.

Мені страшно
Мені некомфортно
Я забув як жити
Я боюся війни
Я боюся смерті
Я хочу свободи
Я жду миру

Я сідаю за комп’ютерний стіл й одразу змінюю своє сприйняття світу. Миттю розумію, що я у своїй улюбленій кімнаті. Раніше стіни в ній були жовті, але торік ми з батьком пофарбували їх білосніжною фарбою. Часто будівельники її називають ‘декор’. На столі хаотично розкидані книжки. Праворуч від мене лежить збірка Хвильового ‘Сині етюди’, побіля неї ‘Скажи мені українською’ Тараса Берези, а далі ще стос книжок. Варто б їх розікласти й впорядкувати, але мені ліньки. А ще біля них білий кейс з навушниками. На комоді ліворуч лежать шкарпетки та ваза з красивезною квіткою. Колись я візьму більшу вазу та пересаджу квітку, але наразі вона доповнюватиме весь хаос кімнати. До речі, меблі такого ж забарвлення як і стіни, тому мені тут завше тепло й огрійливо.

Трясця, трясця, трясця лунає в голові. Мені страшно. Мою індигову футболку й ці чорні штани я купував за кілька днів до війни. Тому мені сумно, проте в них легко. Начебто я дорослий чоловік, але я боюся. Я боюся так, що мій зріст стає ще меншим, і я немовби забиваюся до землі в намаганні сховатися від світу. Мені ніяково. Моє світле волосся й довжелезні вії, на жаль, не допоможуть закінчити війну (а хіба це має значення?)

Кімнатою шлеться запах страху. Він подібний до запаху тухлих яєць, блювотиння або поту. Футболка і страх усе, що обходить мене. Футболка символізує мир, страх є символом війни. Хвильовий же бо воював і потім писав, ось це сильний чоловік, могутній. Навушники вилискують як символ свободи. Свободи, яку втратив я, як її втратила Вкраїна. Сумно стає і ніяково. Але я починаю писати.

Я пишу про прекрасні, пречудові, пренеймовірні, ранки, дні й вечори без війни. Коли кожен зможе прокинутися у своєму ліжкові й мовити: Світе, я люблю тебе. А нині світ тьмавий.

Мій погляд падає на навушники. Я дістаю одного й кладу до вуха. Усе. Надалі я не чутиму сторонніх звуків. Я не бачитиму як кімнатою шириться сморід страху. Мені важко дихати.

Я виходжу на двір і дивлюся до неба. Навколо гай шепотить легкі ноти, що грають мов музика. Вітри повівають іншою піснею, а сяйво від зірок досягає землі. У ньому я бачу рідного пса: Тузіка й кішку Томочку. У цих тваринах більше тепла ніж у мені, я це знаю!

Маленький навушник досі в моєму вусі, проте я не ввімкнув жодної пісні. Я жду. Я жду коли скінчиться війна, і я зможу піти цим світом з однією думкою. Я промовлю лише: я люблю тебе, Світе. А нині розвертаюся і прямую до своєї улюбленої кімнати.

31.10.24

#Нотатки_баляндрасника