/люди, які здалися/
рядки обриваються.
крізь пальці ковзають рими.
проза рутини обтягує,
ніби старі речі.
дорога повна привалами,
та мій настільки затримався,
що скоро стане містечком.

брудним ганчір'ям простелиться,
зарябить горо́дів лисинами,
назви вулиць напише
на табличках нудотно-білих,
і тоді у ньому оселяться
люди, які здалися,
спинившись
на півдорозі до цілі.

ставатимуть юні старими,
дахи обростатимуть зі́ллям,
врожай восени позбирають
і буде у льо́хах досто́ту.
і йтимуть повз пілігрими,
і будуть дивитись презирливо,
і будуть сліди криваві
тягнутись за стертими сто́пами.

від сорому заховавшись,
місто обліпиться стінами,
щоб люд оминала біда
і приблуди дітей не забрали...

а колись,
після другої варти,
один із містян прокинеться,
перетне спорожнілий майдан
і піде за браму.

///

володар мух

у сутінках звір до нас шепотів
шарудінням піску від наших тіл
голосами хащів листям дерев
годинниками що бігли вперед
ми сиділи в колі і кожен сам
на землі малювали знаки списа́ми
і в кожного з нас у руках було
потріскане окулярів скло

звір казав нам про те що час іти
наш ліміт того що він нам простив
вже давно усяку межу перетнув
кожен сам повинен нести́ вину
звір казав що більше ніхто за нас
не заступиться і відтепер стіна
наш кордон а не обрій як це було
що уперше у себе впустивши зло

ми навіки його поселили там
звір сидів у темряві і листав
наші душі ніби чорновики
що тепер не будуть уже ніким
дописані крім лише нас самих
він стирав наші спогади сміх і ми
відчували як холод біжить по спині́
хоч вогонь був тут біля наших ніг

ми ловили кожне слово його
ми кидали спогади у вогонь
ми складали слова в бойові кли́чі
малюючи попелом по обличчях

ми боязко брали до рук списи́
ми стискали дре́вка з останніх сил
ми здирали минуле як шрами корости
і вчились бути дорослими

зірвавшись
вітер вогонь роздмухував
годуючись нашим страхом і муками
над нами літав володар мух
і ми возносили
славу
йому

///

скільки було рядків
даних моїм містам
скільки ночей я пив
тільки тому що сам
скільки разів втрачав
думку під гуркіт злив
я б описав печаль
але усе спалив

скільки було вина
відданого пітьмі
скільки разів лунав
мій ні для кого сміх
скільки разів у снах
я осягав усе
я б написав про крах
але не бачу сенс

взявши девіз і герб
скільки я славив зим
скільки було легенд
щоб розказати всім
скільки разів росу
крала брудна вода
я б написав про сум
але усе віддав

скільки заклав душі
в кожен новий пробіл
скільки життів прожив
доки забракло сил
кожен дає землі
те що в собі несе
я б написав про тлін
але сказав усе

далі від всіх доріг
я заховав свій дім
те що завжди беріг
нині дарую
всім

///

спогад

ніколи нічого не буде таким, як раніше —
все лишиться в пам'яті темних, глибоких нішах,
думках перед сном і хмільних надвечірніх віршах,
секундах блакиті що сутінки рвуть у зимах.

у наших дворах будуть бігати інші діти,
і хтось замість нас буде радий приходу літа,
і скільки би змоги не випало нам ходити
шляхами минулого — будемо там чужими.

ми сотню разів поверне́мось туди, де якось
раділи життю і сміялись у літню мряку
грибного дощу, чи проймалися переляком
жахливих історій край вогнища на узліссі,

та хай би там що, але місце загубить сили,
і як би ми ним не дихали, не горіли,
воно тільки з часом плететься в єдине ціле,
а ми у гонитві за часом — навіки після.

те щастя, яке ми знаходимо в кожній миті,
мов золота крихти, з брудної води промиті,
порівняно з тим, що у пам'яті буде жити —
немовби осіння морось супроти зливи,

як сонце супроти проміння в очах сліпого,
бо міра найвищого блага людини — спогад,

і тільки у наших спогадах ми щасливі.

///

шановне панство,

маю для вас добре діло + книги на шару (майже)

1) добре діло:
є збір, який потребує вашої уваги. оця хороша студентська організація збирає одним махом на купу важливих речей для захисників із 121, 57 та 22 бригад. ціль - 100к, зібрано вже 30+, тож, якщо піднатиснемо трохи, то й закрити буде цілком реально.

осьо більше інформації про збір

!!! а осьо БАНКА ОТУТ НАТИСКАЙТЕ ОСЬ ВОНА !!!

2) книги на шару:
хто кине більше 300 грн, пишіть мені, і я вам піджену в подарунок будь-яку збірку у м'якій обкладинці на ваш вибір

всіх обіймаю. гарного вечора

🐗

знову поет прибув на щиті,
встати у стрій у ви́шній чоті,
щоб у її рядах боронити обрій.

памʼять у кро́ві — давній сувій,
відповідь стра́ху — втеча чи бій,
на́кип ганьби,
чи честь,
що личить хоробрим.

сорому жала — гострі ножі,
скільки поляже,
щоби я жив?
скільки згорить,
щоб я писав при загра́ві?

друже забутий, правда твоя —
поки поети гинуть в боях,
я себе так називати
не маю
права.

///

Спогади давніх зим

А колись був сніг — так багато снігу,
що по ньому важко бувало йти.
І куди б не ліг він, небесний вигин
обіцяв собою нові світи.
І усе добро, що було на світі,
на єдиний вечір збиралось там,
де тріщали дрова, сміялись діти,
і зоря казала, що час настав.

А колись був сніг, і в його заметах
так, здавалось, легко згубитись ві́д
усього́ і всіх, і життя, і смерті,
головне — добротно заме́сти слід.
У нору глибоку себе сховати,
де вітри не хлещуться навідма́ш,
і чекати, доки гукнуть до хати,
щоб допле́сти голос у "Отче наш."

А колись був сніг, і усе мінялось,
і ставало кращим, а ми — із ним.
І збивали з ніг хуртовинні шквали,
але це здавалось таким смішним!
І вітри бриніли морозним хором,
із якого кожен ловив своє.
А із неба пильно дивились зорі.
І одна манила у Вифлеєм.

А колись був сніг, і від того — щастя,
ніби більш нічого не треба нам.
Він пішов до снів і не попрощався,
а зостались холод, чума, війна,
і розбите градом вогке́ болото,
і вітрів пере́співи у пітьмі,
і міста, яким неважливо, хто ти...
І, скажу по правді, якби я міг

зачерпнути з вічності сутність світу
і її вмістити в єдину мить,
я обрав би січень і тьмяне світло,
що кидає місяць на плоть зими.
І на тихі вулиці з-за порогів
долітають гамір, тепло і сміх...

А вгорі — розтулені жмені Бога,
Із яких на світ опадає сніг.

///

Феодали Холодного Лену

Сніг хрустить під ногами, неначе кістки,
що зібрались за осінь і літо.
Я не знаю, насправді, куди я іду,
і не хочу про це дізнаватись.
Я ховаю під ка́птуром ро́ки й думки́,
щоб у березні їх відігріти.
Ну а поки – лиш це, лише крига і ртуть,
дві сестри, що знайшли в мені брата.

Я іду уперед, та вперед не дивлюсь,
бо вітри люто хлещуть в обличчя.
Зусібіч обступає січнева пітьма,
сніг синіє, а сутінки марять,
розпускаючись цвітом розсічених вуст.
Якби небо спустилося нижче,
я б його обійняв за жовтневий туман
і осіннього грому удари.

Десь далеко навіки застиг небосхил
у блідому бузку гематоми,
через буйство вітрів, що на шкірі пече,
проривається музика ночі,
п’яний січень стискає осінні хребти
й методично колінами ломить…
Я натягую каптур до самих очей.
Я не буду втручатись.
Не хочу.

Я ловлю автостоп, але жодна із сил
не гальмує свій лет коло мене.
За спиною здіймається місяць лихий,
починає похмільно світити.
Я іду, і навколо шиплять голоси
феодалів холодного ле́ну…

Сніг хрустить під ногами,
неначе кістки,
що зібрались
за осінь
і літо.

///

третьому снігу — ранкова темрява,
тиша — усім несплячим.
сніг засипає метал і дерево,
доки ніхто не бачить.
сніг налітає, мете, вимучує
з вітру останню осінь,
в'ється у вирі свавільних кучерів,
ніби твоє волосся.

ранок ніяк не пройде за хмарами,
небо — важке і темне.
сніг засипає грудневим маревом
камінь, асфальт і землю,
рветься на вітрі блідими стягами,
кроки риплять і тонуть.
сніг осідає, м'який і лагідний...

ніби твої долоні

///

Мій Раґнарьок

Ну от, початок фіналу. Фе́нрір ковтає сонце.
Портьє, запаливши свічку, вручає мені квиток
На перші місця у залі:
"Про́шу, ось ваш бурбо́н, сер.
Тверезим бути не личить, стрічаючи Раґнарьо́к."

Перші рядки епілогу. Меланхолійне а́утро.
Гарм розриває ланцюг і кличе виттям листопа́д.
Де опівнічні дороги вінчаються з ва́трами ва́рти,
Змилений Сле́йпнір гарцює
По вигорілих степах.

Я чую обличчям вітер від помаху крил Нідхьо́ґґа.
Останній крик Ґ’яллархо́рна – підписом нечітким
В свідоцтві загибелі літа. У Мідґарді давні бо́ги
Підносять дарунки но́рнам.
З-за обрію віє дим.

Склянка вже спорожніла. Тануть шматочки льоду.
В часі колються тріщини, сіючи зернами жар.
Осінь пульсує силами, збурює скелю й воду –
З чорного виру річки винурює Наґльфа́р.

По Іґґдрасі́лля кроні – метастази, від низу до верху.
Із неба мені у вічі б’є світло нових зірок.
Я жестом кличу гарсона, горбатого чорного две́рга –
Тверезим бути не личить, стрічаючи Раґнарьок.

///