Російськомовний визнаний письменник, який став писати українською.
З каналу "Експеримент"

#літвечеря 18.10.2024 

Знайомтеся з гостем сьогоднішнього ефіру на нашому ютуб каналі.

Фідель Сухоніс – сучасний український письменник, голова Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки письменників України. Член правління НСПУ;
тележурналіст, ведучий програм соціально-політичного спрямування;
засновник і шеф-редактор, започаткованого у липні 1991 року літературно-мистецького, художнього та публіцистичного щомісячника “Бористен”.

Світ вже побачило  майже 400   номерів   цього часопису.  Силами редакції журналу “Бористен” проводяться різноманітні літературно-мистецькі імпрези, засновано  щорічні Відзнаки імені Олеся Гончара, Івана  Багряного та Василя Макуха. З 1992 року виходять книги у серії “Бібліотека журналу “Бористен”. За цей час  світ побачило   понад 50  книг української тематики у різноманітніших жанрах.

Перу письменника належать  численні публікації в періодичній  пресі України, США, Канади, Австралії, Бразилії, Польщі, Румунії .   Особливий інтерес читацького загалу викликали книги в яких автор розмірковує про життя західної української діаспори.

З початком  активної фази  російсько-української війни у 2022 році активізував свою волонтерську діяльність щодо допомоги ЗСУ. Виступає координатором та організатором окремих гуманітарних і допомогових програм. Видав художню повість «Приречені на любов», присвячену героїчним оборонцям «Азовсталі».

Зустрічаємося СЬОГОДНІ О 20:00 за посиланням:

https://www.youtube.com/live/ko5ptsuootE?si=QJcLlXHpKWPjDNSZ

#гостинчик_друзям

І знову про наші рідні міста ❤️
Сьогодні поезія від мешканки Білої Церкви Тетяни Строкач 👏👍

Біла Церква

Шепочуть хвилі про любов
І лагідно голубить сонце.
Ясний осінній ранок знов
Постукав у твої віконця.

Ти мов завмерло уві сні,
І прислухаєшся, як завше...
Нехай новини застрашні
Вже не приходять в місто наше.

Нехай щебечуть дітлахи,
Немов маленькі пташенята.
А ти їх, місто, захисти,
Бо горя нині так багато...

Хай буде спокій, тихі дні,
Не гинуть воїни-герої,
Сирени не тривожать сни,
І мирним стане поле бою.

Ти ж квітни, місто, й молодій,
Хоч на порі- тисячоліття!
І розмаїття мрій, надій
Здійсни усім- дорослим й дітям.

Т.Строкач

Питання

До речі, як і анонсувала, з Юлією Купіч ми вечеряємо сьогодні о 20:00 ттут у прямому ефірі.

За розкладом Світло обіцяє бути ???

Отож, зазирайте, щоб ПІДЗАРЯДИТИСЯ !

#літкухня Післясмак. Квітень 24
Етюд
Олеся Остапенко

Пам’ятаєш те останнє наше літо на морі?
Блакить моїх очей всотала зелень хвиль; всю сіль втрат, всі валуни втоми я віднесла на той пляж і розчинила в безкінечності занурення. “Шшууххх…” - так прибій знімає всі мої нашарування туги, жаху, відчаю. “Уух!” - відповідає свіжим захватом омита душа, вилікувана морським йодом, що легенько свербить у ніздрях, та замість чхання з мене вистрибують бульбашки першого за ці роки безтурботного сміху.
Я лежу на хвилях, загойдуюсь материнською турботою моря. Здається, хвилі змили всю мене, і навіть кістки стали легесенькими пінними гребінцями. Я розчинилась в світі чи це весь світ в мені тепер? Море дарує нову мене берегу, чайки жбурляють під ноги вітальні крики, а батько-небо виписує по мені сонячними променями благословення на нове життя.
Я народилася вдруге.

#літкухня післясмак. Квітень 24

Роман Фещак

Художнє есе:

Вокзали, валізи, пригоди, світанки. А тягне додому.
Чи не тягне? Що мене вдома чекає?
Стіни холодні, що вкрилися цвіллю моєї самотності, мертва спека хатньої Сахари під пильним оком розжареної лампочки та екран ноутбука, де висвітлюються думки мого спорожнілого мозку.
Хто б при здоровому глузді хотів повертатись у таке місце? Я ні.
Єдиний всесвіт, що мене з нетерпінням очікує у своїх обіймах це фантазія.
Я лину до нього, горнуся, мов звірятко до мами, лапками тягнусь на зустріч, щоб зануритись у нього примарною тінню. Назавжди. Втекти від павучої пастки реальності, та він мене відкидає, нагадуючи, що я лише гість у його просторах. Мовляв, скупався, освіжився у моїм потоці, треба й совість мати.
Незбагненна фантасмагорія звуків і кольорів, світлого й темного з куточків моєї душі, непахане поле моїх рефлексій і міліарди сюжетних шляхів, недосяжність та близькість моїх мрій, ти і є мій дім.
Хтось скаже, що я збожеволів і той хтось не помилиться. Я ключник своєї фантазії. Я самотній письменник, що закоханий в ілюзію, яку несу іншим у слабо стиснутих долонях.
Вона дощиком крап-крап-крап на клавіші клавіатури.
Збираючи валізи, сідаю на крайній потяг моєї свідомості та вирушаю у мандри незвіданим всесвітом, що сповнений пригод від світання й до світання.
Це і є мій справжній дім.

Роман Фещак

Публіцистичне есе:

Вокзали, валізи, пригоди, світанки. А тягне додому.
Хтось скаже: «ти живеш нудно» чи «вилазь на вулицю, миша кімнатна», а мені й у нірці комфортно.
От не можу я бути постійно у русі. Знаю, що «рух — це життя», але всі ми різні й у кожного свій темп. Хочеться спокою та рідких прогулянок. То що тепер, затавруєте на чоло: «не такий як усі». Не такий як ви, активні любителі пригод на сідничний нерв. Звісно, іноді хочеться драйву, стукоту потягу, тарахкотіння автобусів і гудіння мотора крутого чи не дуже автомобіля, але ж не постійно.
Так, я гуляю на природі, проводжу вихідні у парку, походжаю вуличками міста, проте миші це домашні тварини.
Для більш тривалих мандрівок, коли тіло не хоче виходити далі, ніж за межі подвір’я, у мене є книги. Через них я можу потрапити у будь-який куточок планети та поза її межі. Помах чарівної палички: «вінгардіум левіоса» і думки полетіли…
Зізнайтеся, ви теж любите такий спосіб подорожування.
Тільки ви довго так не можете витримати, а я не витримую вашого ритму життя, бо ви це ви, а я це я. І третього у цьому рівнянні не дано.
Тож пакуйте валізи, збирайтесь на свої вокзали, щоб віддатись пригодам із вечора до світання та світання до вечора, а мене тягне додому. До моїх книг, спокою та самотності сірої мишки.
Бо я це я, а ви це ви. І третього не дано.

#літкухня Післясмак Квітень 24

Ісенко Тетяна

1. Художнє есе

Вокзали, валізи, пригоди, світанки. А тягне додому. Туди, де можеш із заплющеними очима знайти будь-яку річ. Навіть свій загублений талант. Я хочу повернутися в те місце, якого вже давно не існує. Ти кажеш, що так не буває... А от і ні! Буває! Ти просто не пробував це зробити. Я прилечу у будинок мого дитинства птахом-Феніксом і зможу відродитися наново. Ти вважаєш це лише красивим міфом, а я вірю, що зможу оновитися. Я навіть обрала ошатне вбрання заради такої події. Це буде сукня із полум'я. Гадаєш мені пасуватиме? Вогонь огортає не тільки моє тіло. Він живе всередині мене. Маленька іскорка, яку я намагалася загасити в далекому минулому. Вона жевріє, розпалюється, перетворюється на справжню пожежу, яку не стримає жоден вогнегасник. Не бійся! Я сховаюся від світу, сховаюся від тебе за обрієм, прямуючи на захід та крокуючи шляхом сонця. І ніхто мене не знайде, поки я сама себе не знайду...

1. Публіцистичне есе

Вокзали, валізи, пригоди, світанки. А тягне додому...
Невже у когось із вас інакше? Не вірю! Недарма народна мудрість говорить до нас прислів'ям: "В гостях добре, а вдома краще!". Кожен, хто хоча б раз пакував свою валізу у подорож, зрозуміє про що я. А чи спадала вам думка, що кожен "турист" виконує певний ритуал? Ви занотовуєте безкінечний перелік "найнеобхіднішого" (навіть якщо їдете всього на три дні). Намагаєтеся втиснути всі ці речі у відповідні відсіки, хоч і розумієте, що стовідсотково не скористаєтеся навіть третиною свого гардеробу. Залишаєте друзям купу інструкцій (коли поливати квіти і скільки разів на день годувати кота) тощо. Далі – все завжди іде за однією і тією ж схемою. Ви з нетерпінням чекаєте того дня, коли почнеться відпустка, щоб поїхати у місто своєї мрії. Нарешті! Там! Потім – відпочинок, від якого втомлюєшся. Хтось за два тижні, хтось – за тиждень, а хтось і за три дні. У кожного по-різному. І ось він – зародок туги за домівкою. Звідки він проклюнувся? Хто його посіяв? Гадаю це те, що передається кожному з нас від пращурів. По крові чи з молоком матері. Тут можете обрати будь-який варіант чи обидва одразу. З покоління у покоління. Те, що пов'язує нас невидимою ниткою історії з місцем, де ми народилися та виросли. Із землею, природою, ментально близькими людьми. Тому дорога додому починається у той самий момент, коли ми з нього їдемо.