- мамо, а ми померли?
- ні, спи давай вже. просто немає електрічества, скрізь темно і обстріл.
- і ракета поруч упала?
- і ракета поруч упала. не бійся, мій хороший, я тебе обійму і будемо спати, просто уяви собі що це літо і гроза за вікном.
- я боюся грозу.
- тоді феєрверк
- кращє гроза, але далеко.
- ок.
- мама, а ми помремо?
- синку, всі колись помруть....
- а чому не можна жити вічно?
- ти хочеш вічно ходити до школи?
- якщо там будуть мої друзі і щодня фізкультура - то хочу!
- а якщо математика?
- теж хочу.
- от чорт, я не передбачила. гаразд, давай будемо обійматися, уявімо, що за вікном травень, десь далеко гроза і ми в затишній і теплій квартирі.
- з татом.
- з татом.
- а коли він приїде?
- скоро.
- точно? у мене стільки малюнків і фігурок із пластиліну, він їх не бачив.
- так, синку, не бачив.
заснув.
вона тихенько, як кішка, вислизнула з ліжка, щоб відповісти на повідомлення в сигналі.
прийшовши на кухню, дістала почату пляшку вина і келих.
тримаючи в руці скляну посудину, вона просто випила з горла три великі ковтки, закашлялася від терпкості й написала у відповідь:
ні, хрест не потрібен. зробіть просто камінь як в американських фільмах, але з плоским верхом, щоб можна було ставити предмети.
поставивши порожню пляшку на стіл, вона сіла і в темряві ночі дивилася у вікно на вулицю. там машини, якісь перехожі, сусідка гуляє із собакою, а камінь треба з плоским верхом, щоб фігурки не падали.

свіжий, осінньо - загострений

УХИЛЯНТ

Вугледар. Підполковник Ігор Гриб. Червона іржа.

Гриб. Комбат 186 окремого батальйону 123 окремої бригади ТрО.

Проходив військову службу за контрактом з 2014 року, брав участь у боях на Савур-Могилі, в Іловайську, в обороні Мар’їнки та Красногорівки.

Лицар ордену ордену «Богдана Хмельницького» та кавалер ордену «За мужність».

186 бат відмовився заходити в Угледар на підтримку бійців 72 бригади.

В результаті - більше сотні бійців 186 батальйону в СЗЧ.

А чорні запорожці не отримали підкріплення, виходили дуже важко, понесли великі втрати.

Підполковник Гриб застрелився.

…

На білборді - самозакохана пика лівака Сергія Гнезділова. Видавав себе в інтервʼю «командир аеророзвідки», але завжди був лише солдатом. Надували як фігуру, закликав на службу, а потім «закладка» вибухнула. Завдяки лівим медіа став героєм, бо «добровільно демобілізувався» у СЗЧ.

СЗЧ - це не проблема генералів. Це проблема всіх. Це біда не так твоя, як суміжників.

СЗЧ - це конкретика - коли сто бійців не заходять на підтримку іншого підрозділу. Замість втратити частину бійців через хаос, паніку, відсутність підтримки, втратиш в три рази більше. І рикошетом стане ще більше утікачів, бо ніхто не знатиме, хто знову підведе в бою.

Публічні дезертири не застреляться, аби привернути увагу до проблеми.

Стануть героями лівих медіа, бо перекидають відповідальність на абстрактне знеособлене «все у нас погано, давайте щось хтось якось робити».

В росіян проблема СЗЧ - «500-х» одна з найгостріших починаючи з 2022-го. Але на відміну від нас - платять за це не своїми територіями.

Листопад - місяць, коли у росіян форсований забіг піхотою, який зараз дає результати, вичерпає їхні стратегічні резерви.

Маємо триматися попри проблеми, помилки і не опускати руки. Інакше вороги банально досягнуть свого.

у нас на подолі був дитячо-підлітковий клуб "парус". там були різні гуртки і тд. я там на шахи ходив, гончарне мистецтво і щось ще. керівником була Світлана Костянтинівна, котра знала кожного підлітка між Поштовою і Жовтнем) ми вже будучи старшокласниками могли там просто тусуватись після школи, по пам'яті допомагаючи директору з якимись господарськими справами чи просто зайняти дітей коли спізньвався керівник гуртка. було непохитне правило серед нас: не курити там і поруч, не ображати нікого і взагалі ми з "бєдних но інтєлігентних сімей ".
проблема підліткової наркоманії (вже почав входити у моду трамадол) і токсикоманії дуже хвилювала Світлану Костянтинівну, бо ми були всі як її діти. а її старший син був участковий. але хоч не в наших кварталах))
і одного дня весною 1997 року, вона зробила нам загальний перегляд фільму, де показан поганий вплив наркотиків на молодь, а провести його нам мав якийсь торчок на менопаузі, старший за нас років на 10.
фільм справив на всіх неабияке враження, особливо музика. лектор дивився у захваті разом з нами.
- ну що, шо ти скажеш, Коля? - спитала вона його.
Коля був опіздощений від враження як і ми і ще його дуже кумарило і він натякав може в нас щось є?
- наркотики це плохо, а фільм хороший.
він бистро вибіг нв вулицю, і ми здогадалися куди, у який будинок, а касету ми по черзі передивитись і я записав замість концерту Продіджі.
фільм став одним з найулюбленіших і яке було розчарування коли вийшла друга частина....

у середині 90х негри на Ломоносова розповсюджували гєрич, і деякі мої друзі отримали безкоштовно декілька доз а потім треба було купляти. але де ж брали грошикі підлітки на хмурий тоді? хтось гоп-стопом, хтось крадіжками з квартир і авто а один знайомий крав пожежні рукави по готелям, продавав на радіоринку і йому вистачало.
майже всі вони вже давно померли від наслідків хвороб, бо з хмурого потім ширка, зона, тубік, СНІД і тд. останній мені попався на Троє у 2012 році. Вова Березовенко "Худий". він за декілька місяців помер у деснянському РОВД за загадкових обставин, но скоріш за все його наїбашили до смерті.
так ось чого я це згадав: був сьогодні в епіцентрі і побачив такий ось пожежний рукав. на фото його ціна, і вона майже не змінилась з середини 90х, бо 20$ то 20$.
треба передивитись Trainspotting знов. а з ним є теж одна наркоісторія.