К памяти ныне чествуемого праведного Петра Калнышевского (+13 ноября 1803 г).
Из фондов Одесского историко-краеведческого музея

Сечевая икона «Покрова Богородицы» с изображением последнего кошевого Петра Калнышевского, запорожской старшины, судьи, писаря и др.
Копия 1836 года с оригинальной сечевой иконы, о чем свидетельствует надпись на обороте: «Копия старинной иконы, которая находилась в Запорожской Сечи, а теперь в целости находится в с. Покровском, что когда-то было Сечью. Написана копия в 1836 г. Одесскому обществу истории и древностей». Размер - 50 х 34 см. Дерево, масло.

©️протоиерей Вадим Василевский

До вчорашніх дискусій високопревелебних архімандритів щодо Евхологіона святителя Петра II Київського, а превелебних ігуменів — про конкретну вказівку із нього щодо варіння і освячення мѷра.
_________________________________
Так, святитель Петро Могила, перераховуючи необхідні речі для Таїнств Хрещення і Мѷропомазáння, звісно, говорить і про мѷро, яке щороку варить самостійно кожен єпископ для своєї єпархії і освячує його у Великий Четвер. Парафіяльному священнику необхідно тільки мати піклування, аби у його храмі мѷро не застаріло, оновлюючи його і спалюючи на камені залишки старого [Евлологіон, с. 16].

Як відомо, в римо-католицькій традиції є практика, що кожен єпископ має право власноруч для своєї дієцезії варити, а по факту — міксувати, мѷро і то не є великою таємницею. І у Київській Церкві це не стало римською новинкою, а скоріше карфагенською «стариною», позаяк самостійне виготовлення мѷра кожним єпископом реґламентує VI правило Карфагенського Собору 419 р.

Слід зазначити, що після Хрещення Київської Русі і аж десь до середини XV ст. Київська Митрополія послуговувалася мѷром, що прибувало із КПля — коли чистим, а коли і розбавленим, про що свідчить Софійський рукопис «Возслѣдовáніє надъ растворéніємъ і освящéніємъ святóго велúкого Мѷра» [Києво-Соф. бібл. № 647, л. 255; № 76, л. 12; № 77]. Можна вважати, що самостійне мѷроваріння на теренах Київської Церкви активніше почалося через логістичні проблеми після горезвісного 29 травня 1453 р. Московська ж Митрополія почала робити це декількома роками раніше, де кожен єпископ мѷровáрив аж до 1675 р., коли постановою тамтешнього Собору це було заборонено, закріпивши це як обов’язок (привілей влади?) лише Патріарха, який мав його безкоштовно роздавати єпископам Московської Церкви, а ті, так само безкоштовно, єпархіальному духовенству.

Київ же продовжував поперемінно (у КПЛ та Софійському соборі) звершувати варіння аж до 1913 р. і варив не тільки для себе, але подекуди ділився і з іншими православними територіями, як це було, до прикладу, із Молдовалахією. У 1916 р. Мѷроваріння в Києві не відбулося через обставини Першої світової війни (цю причину офіційно озвучував тодішній Київський Митрополит священномученик Володимир Богоявленський, на підставі попереднього прохання отримавши від Москви для Києва 5 відер мѷра). Втім, це не стало причиною ануляції древньої київської практики, що бачимо через два роки на Всеросійському Помісному Соборі, на якому було визначено, що Патріарх Московський «озабочивается своевременнымъ изготовленіемъ и освященіемъ св. мѵра для потребностей Россійской Церкви», але при цьому «за Кіевскимъ Митрополитомъ сохраняется древнее право освященія св. мѵра».

Ось це «древнее право освященія св. мѵра» згладилося вже у радянський період історії Київської Церкви і відновилося тільки у 2023 р., згідно із попереднім рішенням за рік 2022-й. Хоча я знаю від старого духовенства, що Екзарх України, за погодженням із Патріархом Пименом, планував відновити Київське Мѷроваріння до 1000-ліття Хрещення Київської Русі, але цей задум не втілився у життя через певну проблематику. Сподіваюся, дотичні до того задуму особи колись таки опублікують з приводу цього відповідні мемуари.

До чого це все? А до того, що Митрополит Київський, Галицький і всієї Рóсії Петро Могила ніколи не робив сенсації, а просто зафіксував у своєму Евхологіоні століттями до того вживану практику Київської Митрополії, яка здавна варила мѷро і вважала це цілком природнім для себе явищем, яке в минулому столітті «було поставлено на павзу» не через заборону чи відібрання цього права, а тому, що особи в шкіряних куртках заважали здійснювати цей процес персоналіям у гаптованих сакосах.

#вопрос_священнику
За церковними правилами, людина може захищати батьківщину зі зброєю в руках. Але після повернення з війни на неї накладається єпитимія. Чому? Адже єпитимія дається після якогось гріха. А хіба може бути гріхом те, на що Церква дає благословення?

Валентин Рабаджі

Відповідає протоієрей Димитрій Гарчук:

– Християнство далеко не тотожне пацифізму. Протистояння злу цілком відповідає духу православної людини. Навряд чи хтось буде сперечатися, що християни повинні перешкоджати насильству.

Протиріччя між благословенням і єпитимією немає ніякого. Про це свідчать святі отці. Зокрема, ще старозавітна практика мала подібний спосіб. Преподобний Ісидор Пелусіот писав: «Хоча умертвіння ворогів на війнах здається справою законною і переможцям споруджуються пам'ятники, що сповіщають їх заслуги; проте ж якщо розібрати тісну спорідненість між усіма людьми, то і воно не невинне; чому Мойсей наказав і тому, хто уб'є кого на війні користуватися очищеннями і кропленням».

Саме на цьому грунтується і мотивація великого отця і вчителя Церкви. 13-е правило святителя Василія Великого свідчить: «Вбивство на полі брані отці наші не вважали вбивством, вибачаючи, як думається мені, поборників цнотливості й благочестя. Але може бути, варто було б порадити, щоб вони, як такі, що мають нечисті руки, три роки утримувалися від залучення тільки Святих Таїн».

Ця норма має рекомендаційний характер. Саме так і може сприйматися єпитимія – засіб духовного лікування, аж ніяк не бажання когось покарати. Вбивство, навіть вимушене, не проходить безслідно для людської душі і постраждалу душу потрібно лікувати. Після кожної військової дії людина потребує соціальної адаптації та духовного лікування. Єпитимія якраз і може стати інструментом для зцілення душі після горя війни.

Святий праведний Іона Одеський і видатний офтальмолог В.П. Філатов

Одного разу до Одеси приїхала селянка і привезла з собою дворічного сина, сліпого від народження. До неї дійшли чутки, що професор В. П. Філатов робить операції на очах і багатьом повертає зір. Вона звернулася до відомого лікаря. Але Філатов, протримав дитину у себе в клініці, пояснив матері, що вилікувати дитину він не може і що наука взагалі в даному випадку безсильна. Засмучена мати пішла до отця Іони й просила його про допомогу. Батюшка обіцяв помолитися. Девʼять ночей простояв на молитві, служив без перерви молебні та акафісти, а на 10-й день дитина на руках матері прозріла. Цей випадок наробив у місті багато шуму. Дійшло до професора Філатова, він був вражений. Радянська влада влаштувала слідство й показовий суд. На суд викликали Філатова. Отцеві Іоні інкримінували обман і шантаж, але професор Філатов твердо заявив, що це саме те дитя, котрого він не брався лікувати, і визнав наявність дива.

Судді порочили Філатова, соромили його і говорили: «Як можна допустити тут диво?». Проте професор твердо стояв на своєму, й суд закінчився нічим: нікого не засудили, нікого не покарали і віру релігійну не тільки не убили, але, навіть навпаки, укріпили.
В одного селянина був сліпонароджений син. Хлопчику було 12 років. Почувши, що о. Іона зцілює сліпих, селянин привіз сина до нього. Батюшка відправив їх до Філатова. «Тільки диво може йому допомогти», – сказав професор. Батьки повернулись до о. Іони. Батюшка запропонував залишити хлопчика в себе. Діло було в Великому посту. Отец Іона почав молитися за сліпого і причащати його. Через два тижня хлопчик прозрів. Після цього випадку Філатов став відвідувати о. Іону і став його другом. Коли питали його, як він знайшов спосіб пересадки тканин, він відповідав: «За допомогою молитв о. Іони».

Святий праведний Іона Одеський народився 14 вересня 1855 року в свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Його батько, Мойсей Флорович Отаманський, диякон Різдво-Богородичного храму міста Одеси, помер, коли хлопчикові було три роки.

Незабаром померла і його мати Гликерія. Ідучи у Вічність, вона благословила життєвий шлях свого сина, сказавши йому: «Хочу, щоб ти був добрим пастирем». Гірка доля міського сироти лягла важким хрестом на плечі юного Іони. Він змушений був блукати, не знаходячи ночівлі навіть на кладовищі, поки його дядько не змилувався над нещасною напівголодною дитиною і не віддав його до школи, після закінчення якої святий, виконуючи заповіт батьків, вступив до духовного училища.

Закінчивши училище, благочестивий юнак одружився з дівчиною Анастасією. За час спільного життя у них народилося дев’ятеро дітей — троє синів і шість дочок.

У 1884 році отець Іона був висвячений в сан диякона, а через два роки був висвячений в сан священника. Преосвященний єпископ Никанор (Бровкович), котрий рукопокладав святого, говорив навколишнім людям: «Беріть благословення у отця Іони. Це майбутній добрий пастир, і я відчував на ньому особливу благодать. Душа його горить священним полум’ям…» Восьмирічне пастирське служіння отця Іони в селі Кардашівка принесло плід: двісті сектантів на чолі зі своїм керівником приєдналися до Православної Церкви.

З 1897 року почалося служіння святого у Свято-Успенському храмі міста Одеси. Ревний пастир і гарячий молитовник, прикметний праведник швидко заслужив любов і повагу парафіян. У 1901 році святий був призначений настоятелем Свято-Микільського портового храму. Тут він зміг розкрити всю повноту своєї боголюбивої душі.

Уставне богослужіння і молитва праведник поєднував з щедрою благодійною діяльністю. З усіх боків поспішали православні паломники до Одеси, щоб випросити молитов і благословення отця Іони, якого називали «Одеським Іоанном Кронштадтським». За своє подвижницьке життя святий удостоївся дару чудотворіння. За його молитвами прозрівали сліпі, зцілювалися безнадійно хворі, в збентежених душах оселявся мир і спокій.

Неспокійне XX століття принесло нові важкі випробування православним вірян. Встановлена ​​у вогні смут і негараздів богоборча радянська влада всіляко заохочувала різноманітні єресі та розколи. У ці важкі роки отець Іона, підіймаючи свій пастирський голос, закликав не піддаватися духу часу і, зберігаючи віру в Бога, залишатися вірними чадами Православної Церкви. Багато сил святий поклав на подолання обновленського і автокефального розколів, які тоді виникнули.

Полум’я богоборчої пожежі не минуло і праведника. Під час кампанії з «вилучення церковних цінностей» отець Іона був заарештований. Але народ Божий не дав поглумитися над своїм дорогим батюшкою. Зібралися величезні маси народу, і влада була змушена звільнити святого. Занадто великою була любов простих людей до отця Іони, і це утримувало владу від розправи над праведником.

До кінця свого життя отець Іона залишався настоятелем портової Церкви, поки 17 (30) травня 1924 року Господь не закликав його до небесного упокоєння. Незважаючи на старання і заборони безбожників, поховання всіма улюбленого батюшки вилилося у всенародне Торжество Православ’я. Похований був святий поруч з могилами своїх батьків на православному кладовищі, що на Слобідці.

Могила праведника користувалася особливим шануванням, і біля неї не переставали відбуватися чудеса. У 1996 році, 7 вересня, завдяки старанням Високопреосвященнішого Агафангела, Митрополита Одеського і Ізмаїльського, відбулося прославлення праведного Іони Одеського в лику святих, і православна Одеса здобула ще одного предстателя біля Небесного Престолу Господа Слави. Його чесні мощі спочивають в Свято-Успенському Кафедральному соборі міста Одеси.

#лаврське Микільська церква. Узатишному дворику Києво-Печерської лаври стоїть невеличка церква на честь святого Миколая. Заснування її пов’язано з ім’ям Чернігівського князя Святослава Давидовича, на кошти якого у 1106-1108 рр. була побудована Троїцька надбрамна церква. Саме він заснував у цей період лікарню для хворих ченців. З часом ця лікарня увійшла до складу Микільського монастиря (він у ті часи називався Троїцьким). Можливо, саме в цей період була побудована дерев’яна Микільська церква, але час її спорудження, як і інших дерев’яних споруд, не зберігся. Вперше церква згадується у 1462 р., як дерев’яна. На її місці у XVII ст. була зведена кам’яна.
Як храм, на превеликий жаль, з радянського часу будівля не функціонує

И, возможно, так и закончилась бы эта история, но несколько наиболее упорных венецианцев задержались в храме.

Если верить неизвестному венецианскому хронисту, они почувствовали в одном месте храма, где находилась фреска святителя Николая, тонкое благоухание.

От измученной стражи они узнали, что именно в этот старый предел по большим праздникам имел обычай заходить епископ Мир Ликийских и служить там литургию. Венецианцы вновь призывают своих товарищей с корабля. Они возвращаются в Церковь и начинают разбирать пол старого церковного предела. Сняв несколько слоев, они обнаружили медный ларец, где и находилась сокрытая императором Василием I часть мощей. На ларце была надпись по-гречески: «здесь почиет великий епископ Николай, славный своими чудесами на земле и на море». Храм наполнился благоуханием.

Обрадованные венецианцы, в благодарность святому Николаю и в утешение Мирам Ликийским, оставляют епископу города сто монет и малую частицу мощей святителя.

В этом храме на острове Лидо в Венеции они покоятся по сей день. Мощи хранятся в мраморном ковчеге над престолом в алтаре.

Истории эти произошли довольно давно. Но на целые столетия оставался открытым вопрос, у кого же все-таки находятся мощи святителя Николая? Ведь жители Венеции, равно как и жители Бари, на протяжении всех этих столетий уверяли: мощи целиком находятся именно у них. То есть либо в Бари, либо в Венеции.

?Эту загадку решились разгадать в 1953 году в Бари.

С этой целью в качестве главного эксперта для исследования мощей епископом города был приглашен профессор анатомии университета Бари Луиджи Мартино.

Результаты были поразительны, они полностью подтвердили описание обретения мощей Николая Чудотворца, они показали, что многие косточки, тонкие от времени, сильно повреждены из-за неудачного падения на них матроса Маттео.

Но самое поразительное, что официально была подтверждена мироточивость мощей. Тонкие косточки буквально плавали в мире.

Однако, тщательно разложив все косточки по порядку, Луиджи Мартино обнаружил, что значительной части мощей не достает.

Разумеется, первое подозрение о том, где находится вторая часть мощей, пало на Венецию.

Господь подарил долгие годы жизни профессору анатомии Луиджи Мартино, возможно, для того чтобы он завершил начатое в Бари. Ведь только в 1992 году состоялось самое тщательное исследование мощей святителя Николая в Венеции. Открыв ковчег, комиссия увидела множество разных костей, а так же камень черного цвета с надписью на греческом языке: «Мощи святого смиренного Николая».

Когда профессор Мартино тщательно исследовал и сопоставил результаты с ранее полученными в Бари, он пришел к следующему заключению: «белые кости, находящиеся в Венеции, дополняют останки, сохраняющиеся в Бари».

Дальнейшая выписка из заключения комиссии гласит: «...венецианские останки, хотя и имеют скромный вид, не менее важны и не должны считаться менее важными, нежели барийские».

?Теперь все тайное стало явным.

Мы не хотели бы давать оценку описанным событиям. История тем и интересна, что, всматриваясь в ее глубину, можно увидеть особый промысл, который не заметен в реальном времени. Святыни находились на территории бывшей Византийской империи. Этой великой цивилизации сейчас уже нет на карте нашей планеты. И мы знаем, что огромное количество христианских святынь навсегда было потеряно вследствие османских завоеваний. Уже нет Великой Византии, но есть Турция – страна с многовековой мусульманской культурой. А в итальянские города Бари и Венецию, в христианские храмы к мощам святителя Николая и апостола Марка стекаются тысячи паломников со всего мира.

#вера #духовность #душа #религия #церковь #храм #православие #молитва #Бог #Пасха #ХристосВоскресе #святительНиколайЧудотворец #архиепископМирЛикийскихсвятительНиколай #перенесениемощейсвятителяНиколаявБари

Материал создан на основе фильма телеканала «Культура» «Неизвестная Европа. Венеция и Бари: или морские разбойники»