З дуба ніс розіб'ю, перетну інфошум, зроблю висадку в полі на Марсі.
Побудую там дім 3D-принтером мрій — якось дам собі раду, не парся.

Відірвало крило. Та з душі відлягло: всі зразки в кріогніздах вціліли.
Суднотроща. Димок. Судна троща думок. Дістаю з морозилки циліндри.
Тремор руки надгриз. Мікроскопом униз. Розглядаю в пробірці майбутнє.
Тихим дотиком сліз спогад в око проліз — твої риси не можу забути.
Біопам’ять на склі. Все отут зберегли: відродити колись для нащадків.
Емоційне соте. Не прощу собі те, що з тобою не встиг попрощатись.
Відчай серце розтяв. Клонувати життя… Цей план людства не стане провальним?
«Ною, тільки не ний! Не все злиплось на ній. Тобі ще Новий світ будувати!»

Тераформи страхів. Час повзе мимохідь. Дочекатись примарного “завтра”...
Кануть зойком у тил кайнозойські ґрунти. Із орбіти Земля відв’язалась.
Асфіксія ідей. Щось пофіксити б десь... А фіксатори зв’я‌зки натерли.
В світові двигуни бруд амбіцій проник. Вибух другий. Зшивання матерій.
Кожну кузьку і гриб із клітини збери... (бо реборн для смиренних як ребус)
Редактура невдач. Тест на стійкість не здав. На радарі нерадість не щезла.
Реверсивний прогрес нас до кварків зітре суб'єктивністю екстраполяцій.
Молоко протозір. П’ю очима цю сідь, хоч за шкірку бере страх облятись. 
Для команди мій звіт: ви зі мною повік… в епітафіях на монолітах.
Свій несу саквояж. Та чому саме я?! Чом мені пощастило вціліти?

Цифрове дежавю. Вже й забув, де живу. Дожувати б журбу — і за діло.
Ось зразок номер п'ять — рідкісний екземпляр. Для колонії буде безцінним.
Капітан говорив, що це справжній прорив й так боявся, що хтось усе згубить.
Я так довго боровсь… В світі болю й хвороб саме ти мій бальзам ярсагумби!
Лиш про тебе думки — стимул далі іти. Так би вже збожеволів помалу. 
Вже би здався і вмер в безнадії химер... Ти — єдине, що досі тримає. 

Пройде вік самоти, клони будуть рости, мов на дріжджах: їм в колбі вже тісно.
Може, навіть колись так повернешся й ти — паразитом в своє/чуже тіло?
На плантаціях див, що цей світ породив, або десь в марсіанському барі
випадковістю фраз втрачу голову враз, як твої строгі очі побачу.

«Допоки черв'як не прогризе твоє серце…
Блукатимеш чотирма печерами.
Адхарма буде твою кров вичерпувати.
В чергу…чергу…чергу…
за зціленням і будь чемним.
Тримайся цієї шили, їж її на вечерю.
Сліпого дощику! Відчиняй рожеві двері», –
прокляття тибетського вченого.
Опиняюсь у першій печері.

Зефірні хмари, хмарочос до Зевса.
Морозиво з ванільними щоками.
Гідролізне «кохаю до нестями»
У рукавичці ніжності – в омані.
Це вперше і, «повір мені», востаннє.
Навколо вимір дійсності затерся.
Мурашники під шкірою і в текстах.

Позаду медові прерії,
Знаходжу червоні двері.

Великий Астор, саме той – П'яццолла,
Червоний танець в ноти одягає.
Розділене – в емоціях до краю.
Корида гострих закидів без правил.
Раптовий холод – велетень вітальні.
Жага бандонеона відучора
Розладилась і навпіл розкололась.

Крокую далі, в забутій пустелі –
піщані замки й безлика печера.
Заходжу в сірі безрадісні двері.

Безбарвні стіни, вицвілі фіранки,
Волошки у гербаріях зім'ятих,
В акваріумі – хвостоколи-скати,
Немає злетів і потужних стартів,
Бліде тату у дзеркалі: «Так сталось».
Приміщення затягнене серпанком,
Смаки відсутні звечора і зранку.

Завішую свічадо тканиною.
Байдуже, чия провина –
Печера із чорними дверима.

Нуар парфумів пережитих фільмів,
Затемнення на штучних перехрестях.
Полярний холод, не буває весен.
У дзьобі крука журавлиний клекіт.
На стелі надпис олівцями смерті:
«Минає все, минуле змиють хвилі».
Ці двері заколочую щосили.

Більше ніяких печер!
В червових феромонах – черви.
Щезло все.
Безхребетне серце
У завмерлих щелепах.
Лікарський гриб – вбивця почесний,
Проросте, як розтануть сніги, у пестощах
колами пекла до центру Всесвіту.
До зцілення. Маю щеплення.

Оксана Мовчан. Вірш на півфінал конкурсу «Віршометрія 7».

Я сьогодні піду

*Я сьогодні піду, та промінням мій дотик воскресне,
Ти відчуєш його, притуливши печаль до вікна.
Я сьогодні піду, бо мій скарб перетвоюють в безцінь,
Бо за сяяння душ я майбутнє сьогоднє віддав.

Я сьогодні піду, наче дим, що зникає безслідно,
І до неба пройду, припаду до незнаних ікон.
Я сьогодні піду, віднесе мою тінь спраглий вітер,
Бо настане та ніч, аби місяць востаннє зійшов.

Я сьогодні піду, став для людства загубленим сином,
Де один проти всіх, там пора замінити світи.
Я сьогодні піду, хоч насправді ні в чому не винен,
А нечистий провину із глини неправди зліпив.

Я сьогодні піду, не тримаючи в торбі образи,
Не вродився ще той, кого доля у попіл не стре.
Я сьогодні піду. Накривайте столи же одразу,
Роздеріть на цитати мою підлаштовану смерть.*

© Іван Добруцький
#вірш

Так явно свiт тобi належать став,
що, вражений дарованим багатством
оцього дня, вiдчув як святотатство:
блукати лiсом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спiзнати в зорi
наближення своїх грiховних прав.
Рушай вперед. I добротою хворий,
розтань росою димною мiж трав.

❤️ В. Стус