Pro
Щодня в мене виростає нове серце.
Часом декілька.

Вчорашнє розкололося ще зранку.
Від «Пливе кача» за вікном.
Усі наші вулиці —
тепер дороги на цвинтар.

Ще декілька сердець
взялися тріщинами
від криги в повідомленнях
від найтепліших подруг.
Це просто
перепад температур?

Я до театру навіть не ходжу,
з моїми драмами.
Це як до ресторану — зі своїм.

Одного разу в мене
розлущилось серце
просто перед важливою
пресконференцією.
Це не потрапило в новини.
Та це й не новина — я знала.

А деякі мої серця — такі тонкі,
як стінки писанки.
Але чому вони так легко мнуться,
якщо торкатися?
Це від нестачі кальцію?

Думаю, навіть корисно —
злущувати зашерхлі серця.
Це така
бʼюті-практика.

Але часом здається,
що мої груди — вітрина
навпроти
футбольного поля в дворі
Постійні прильоти.

А скільки сердець
уже побив ти —
не злічити.

Як діти.

Але не бійся,
грайся,
скільки тобі треба.
Розібʼєш —
дам нове.

Колір Року

У штаб-квартирі Pantone
всі глибоко занепокоєні.

Обираючи Колір Року,
перечитують коментарі.
Перекладають з кирилиці
нашу мову ненависті.
Ваш фідбек дуже цінний для нас!

Добре, якого кольору ваша війна?

Це Виснажливий Синій?
Відтінок синців під очима
на ранок після атаки дронів?

Це Зелений Надії —
колір кружечка побіля твоєї світлини?
Ти онлайн, ти напевно в безпеці,
це не в тебе приліт.

Або може, Тривожний Рожевий
з Мапи тривог України?

Чи Червоний Поштовий,
як лого Нової пошти,
забрати посилку
з турнікетами та кровоспинним,
передати своїм.

Раптом Жовтий Пронизливий
колір сирен?

Чорний колір Блекаут —
не колір, а гул генераторів.

Чи Напружений Сірий?
Це відтінок ранкової шкіри
українських жінок у метро.

Це не колір, а фільтр,
це наліт від війни.
В інших країнах Європи
його не зустрінеш. (Хіба що це наші).
Бо там шкіра місцевих жінок,
хай яких кольорів не була,
має надто безтурботні тони.

У нас це унікальний сірий.
Сірий колір броні і безсоння,
сірий колір утоми,
сірий — колір тієї самої стійкості,
про яку нам говорять психологи.
У психологів моєї країни
шкіра найінтенсивнішого сірого.

А війна?
Війна не може мати кольору.

Бо будь-який колір —
це все-таки світло.

Як палити імена твоїх жінок
В такі ночі добре горять жіночі імена.

Чи доводилось бачити,
як старіють слова?
Надзвичайно красиво.
Спершу їх поглинає вогонь.
Від вогню імена стають сивими.

Кожна літера — опік, тавро,
лілея з нічного ставка.
Головне — будь-що їх
не торкатися.
Кожна літера має історію, січену лезом.
Ти витравлював їх на металі поезії.
Ти витоплював гранки для друку під шкірою.
Промовляв так, що гусло повітря
і світ наповнював вірою.
Ти писав по воді імена тих жінок —
і вони там лишалися.

І ось одне було гірке на смак, як шанс,
і віддавало попелом й полином,
наче вірш. Лунало і пʼянило, мов абсент.
Похмілля мав на ранок незабутнє теж.
Та це єдине, що про неї не забудеш.

В кожну літеру іншого імені
Ти вкладав такий безмір любові,
Що троянди вʼянули з ревнощів.
Ну і де вона квітне тепер?
Ти спустелюєш все.

У наступному імені
вʼязнув, як у бурштині,
тому вирішив швидко позбутися.
Ну а одне волів узагалі ніколи не вживати.
Так собі практика зменшення шкоди.
Так собі фонетична політика.

Про моє ти сказав,
що це помилка.
Помилка Бога
Я його взагалі не писала.
Я його й не палила,
Хай лишиться.

Тішуся. Грію душу над полумʼям.
Заливаю водою цей попіл.
І він стає сажею.
Намалюю щось чорне,
Наприклад надію.
І нових імен не писатиму.

Станція сортування сердець

Де утилізують розбиті серця?
Громадяни закохані,
Будьте екологічно свідомими!
Розбиті серця не можна
Викидати у загальне сміття!
Токсичні випари
Нищать природу і спокій,
І викликають епідемії
Розбитих сердець.

Особливо шкідливі
розлитий літій
і це незбагненне літо.

Належно сортуйте розбиті серця!
Особливо ви, самостійні та незалежні,
обережні.
Пристрасних не питаємо, що з них взяти, окрім вогню та вітру в голові?
Їхні серця згорають при виконанні.

Сортуйте — одні серця підуть на переробку.
З них можна виготовити деталі до інших.
Вичавити рештки любові
Виплекати нові історії

Але є такі серця,
Що ні на що вже не годяться
З ними просто ішли до танцю
Як до кінця
Змучені зношені заношені
Блискучі від тертя
відполіровані гострі уламки.

Головне, памʼятайте закони:
У природі все взаємоповʼязане,
Бо ніщо не береться нізвідки,
І ніщо не зникає безслідно.
Особливо любов.
Щонайперше любов.
Тож коли десь у світі
розбивається серце,
Тріщинами йде увесь світ.
Одного разу
він просто не витримає.

Тому вчасно сортуйте уламки,
розчищайте від друзок цей простір у грудях
Для проміння зірок,
для майбутніх ілюзій
Для паростків лози
нового винограду.

Поцілунок

Поцілунок буває скрипковим ключем,
який починає сонату.
Але раптом може стати ще
останньою краплею, крапкою
у романі з відкритим фіналом,
де на початку автор сам себе вбиває,
тож далі робить все, аби не дописати.
Прокрастинатор.

Поцілуй мене так,
щоби над нами небо відчинили.
Ми захлинемося у хмарах, наче хвилях.
Полетіли, знервуємо Марка Шагала,
який взявся був нас малювати —
і не встиг: надто швидко згоріли.

Від чекання на нас
і на наш поцілунок
у театрі посивів вже третій дзвінок.
Заросли оксамитовим мохом
серця глядачеві й очниці.
Спотикнешся на слові, на сцені,
впадеш мені в рани — до оркестрової ями.
Оркестр замовк.

Ну а мене — мене затримають на місці
і посадять, до однієї з камер твого серця.
За порушення правил дорожнього руху на небі.
За підбиті комети, коми замість крапок.
За збиті розділові та дорожні знаки.

Чи ти хотів, щоб замість поцілунку
Я згоріла на вістрі твоєї цигарки?
Шекспір з тобою, можеш попіл цей струсити
до черепа із реквізиту.

Знай,
у твоєму серці,
У цій камері, як у прямому етері
моє місце — завжди
у партері.

Я завзято чинитиму спротив.
Перекреслю усе,
понівечу правопис.
Не для моєї мови ці окови.
Я втечу —
передаси сонатою
між ґратами
до камери
мій
ключ
скрипковий.

Гранатова

Місяць такий, що можна лічити роки навпаки,
а поцілунки — до ранку
Місяць такий лункий
Місяць такий

Місяць такий, що від мітел на небі вже натовп

Небо таке, що бере і розламує навпіл
Небо таке гранатОве й гранАтове
Небо таке, що не знаєш чи вірити
Небо нас робить нічними звірами

Місто таке, що витягує душу надвір
Місто кидає стокротки в коктейль маргарита
Місто таке, що все станеться наперекір

Небо, і місто, і місяць такі,
що тільки любити

Будемо бавити вітер у косах і ямку на шиї не варто лишати без поцілунку
Будемо прагнути спокою чи то спокути
Будемо палко і будемо двоє
Будемо так, що не припинити і не
заснути

А ти стань мені
Кольором ночі, густим, шафіровим,
до крові
Розламай мене навпіл по лінії згину
на спині, де крила
І полагодь нарешті цей човен,
бо все-таки повня
І полагодь це небо,
бо більше несила

Бо цей місяць такий, що небо в нас навпіл
Бо це місто докупи збирається тільки з тобою

А якщо таки вирішиш взяти усе й розламати —
З вен потече гранатОва,
з артерій гранАтова.

Бузинова

Місто у травні — як ліжко для кохання.
І вулиця торкається до тіла,
Немов залита сонцем біла
перкалева постіль.
Йди сюди наосліп —
віднайдеш шлях по пелюстках.

Бо травень вже наповнює по вінця
Келихи тюльпанів.
Вином квітковим ллється звідусіль
пташиний спів.

Передчуваєш полуниці.
Віднімає мову.

Я в бузиновій ранковій сорочці
Поріжешся, коли така насниться:
мережива ніжні, тонкі, нетривкі,
Та досконалі, знаєш.
Ти ж вивчив сигнали конвалій —
ти вмієш читати думки.

У нашому домі світять каштани
Цей дім із повітря, тут ясно й просторо
Твій погляд блакитний,
Твій погляд прозорий —
ти бачиш крізь сукню,
ти бачиш крізь небо.
Тепер подивися на мене.

Нанизуєш бажання,
намистини
істини,
Украдені у бузини
Відверті та нестримні,
Нашептані шипшиною
Підчеплені задерикуватою акацією
Видряпані на серці,
Викрешені з архітектури,
Камʼяної музики —
Симфонії півоній.

І раптом дзвони.
Білий жар жасмину,
Безумовна ніжність
анемони.

Це місто у травні —
як ліжко для любові.
Тут сни бузинові.

Рейкова

Бери квиток,
життя — як електричка,
холодна і чужа,
але додому.

Заходиш до вагона,
наче двічі в одну річку.
Стікс. Рушає потяг.
Огортає невагомість.
Дорога — невідома змінна.
Що важливіше:
хто тебе провів,
чи хто зустріне?

Дивися, як тіні зникають опівдні —
у них перезмінка.
Опівночі на варту
заступають нові
І креслять лінії й магічні кола
у залізничних книгах облікових.

А ця
провідниця —
Беатріче на пенсії —
У вільний від роботи час
танцює пеклом,
bossa nova.

Тут можна замовити чай,
каву, воду і відчай.
Тут тіні втікають з обличчя
І падають зорі у тамбур.
А душі злетілись на цукор.
Гріхи заїдають,
Дістають на горіхи,
Минуле ворушать.
Шепочуть:

Життя — як смартфон,
коли ви не взяли павербенк.

Любов — це спокуса бути зрозумілим.

Життя — це сон,
на цій мʼятій плацкартній білизні.
Його усі забудуть тої ж миті, як мине.

І ти маєш квиток, та не
зможеш нікому нічого
довести —
сіла батарея.

Коли ти відпускаєш контроль,
Контроль відпускає тебе.

Третя сирена, як третій дзвінок, і глядачі вже на своїх місцях у залі. Тільки телефони ніхто не вимикає.

В такі ночі наша країна освітлюється міріадами вогників мобільних телефонів — затамувавши подих, матюкаючись чи позіхаючи, у ліжку чи коридорі, загорнуті ковдрами на платформах метро — ми зібралися тут на особливе шоу: війна у прямому ефірі.

І як у нас заведено, режисери знов припхалися з москви. Це значить, що вистава буде пошла і дешева, хоч хай які в неї зарядили багатомільйонні бюджети. Сюжет всім відомий.

Це іммерсивна постановка, контактний театр, щомиті, кожен з нас може отримати роль, опинитися на головній сцені, під завалами. Вчасно подбали про свої костюми? На таку роль обирають найкращу білизну, найтеплішу піжаму, ну або хоча би труси, теж підійде. Я саме розмірковую, як буде вскочити у зимове взуття без шкарпеток.

Хто в потязі, хто на підлозі, хто у тривозі. У цім спектаклі вільна розсадка. Тільки ніхто не купував сюди квитки. Квиток можна купити тільки з нього. Але це не скасує показ.

Тисячі вогників по всій країні, тисячі локацій для перегляду, готелі, нори, підземелля, апартаменти зі сталевими каркасами, антикварні паркети, скандинавський мінімалізм, тепла підлога, стара долівка, студена вода з криниці. Все, до чого ми торкаємося в такі ночі, стає прихистком. Всі, кому пишемо і хто пише нам, стають родиною.

Ми — величезна плетена сітка з вогників мобільних, зі сповіщень і скриків, сплетені словами любові, з остюками добірної лайки, що заплуталася між ниток.

Хто у дорозі, хто у тривозі, хто на підлозі, — але в цю ніч ми все одно разом. Ми обійнялися у одному укритті — бо назавжди найкраще укриття — твої обійми.

Це мереживо нічних повідомлень, це плетиво незбагненної спільності, це відчуття, що ти не сам. Цей морський бій, що триває в небі — чи влучать вони у ціль? Хто їхня ціль цієї ночі? Як врахувати тяжіння місяця уповні, що світить над цим смертельним номером? Прожектори пересувних загонів протиповітряної оборони — найпрофесійніше освітлення для сцени.

Сьогодні третій обстріл поспіль, як третій акт — а скільки ще? Чи не затягнута ця пʼєса?

Такий він, сучасний театр — що згадки про ці сцени виріжуть зі світових світських оглядів, надто криваві, надто неформатні, надто незручні.

Відбій повітряної тривоги. Довгі бурхливі оплески. Забути, (не) померти, спати. Спати — на часі. Питання «Бути чи не бути?» — не на часі. Бути — нам. Не бути — їм. Що тут не ясно?

Тисячі вогників сповіщень приходять крізь наші душі. Тисячі золотих ниток зʼєднують нас разом у цьому сні, короткому та неспокійному. Після таких ночей навіть світанки сивіють, а в сонця зʼявляються сірі кола під очима. Небо гоїться від ракет. Земля готується до весни.