Я була, як усі, без досвіду.
Я пахала роки без просвітку.
Я роками ходила в розвідку
З ким не можна ходити в розвідку.

Я рубала на дрова правила.
Вони в очі летіли трісками.
Якби знала, куди ця гра вела,
Ворушила б частіше мізками.

І тепер, на порозі хаоса,
Про нездійснене сняться сни мені.
Залишилося трохи паузи.
Трохи пам'яті. Трохи імені.

21.03.2024
#Bilozerska_rhymes

ДЕНЬ КОМАНДИРА
Була в мене ситуація. Не в бою - під час штабних навчань за допомогою комп'ютерного симулятора. Давненько - років 6 тому.
Моє завдання було найлегшим. Поставили командувати взводом, який перебував у резерві. В моєму розпорядженні була одна машина для транспортування особового складу, власне особовий склад і завдання спостерігати за розвитком подій і чекати наказу виїхати на підсилення, якщо виникне необхідність.

"Бій" був запеклим. У наших були двохсоті і трьохсоті, але наші трималися. Трьохсотих забрав евак - усіх, крім двох. Ті двоє опинились не дуже далеко від моїх позицій - може, хвилин 10 швидкої їзди. Я бачила, що вони ще живі. А далі було - я б сказала, що найстрашніше, якби це відбувалося в реальності. Був вибір. Відправити єдину машину за тими трьохсотими чи лишити їх напризволяще і сидіти на попі рівно. Бо ж будь-якої миті може надійти наказ вирушати на підсилення, а я без транспорту не зможу його виконати і через це буде програно бій.

Це був момент істини. Я не знала, що робити. Я стискала кулаки і кусала губи. Ситуацію без слів зрозумів старший офіцер-посередник. Він, в принципі, не мав права втручатися у хід навчань, тільки все фіксувати. Але він нахилився до мене і стиха сказав: "Думай головою. Це не поранені. Це точки на екрані".

"Це поранені!" - пошепки закричала я. І відправила за ними машину. Тим часом наші на лінії зіткнення трохи відступили, і я приречено дивилася, як віддаляється від мене мій єдиний транспорт. Хлопці, які командували підрозділами в бою, не знали, що резерву в них де-факто немає.

Розв'язка, як рідко буває в житті, виявилась ідеальною. Мій імпровізований евак обстріляли, але не влучили. Поранені були врятовані. Два взводи на лінії зіткнення якось впорались без моєї допомоги.
Під час "розбору польотів" мені сказали, що евак не входив у мої обов'язки і я піддала ризику виконання завдання. Я спитала, як мене за це покарають, і отримала відповідь, що ніяк. Бо по факту біди не сталося, а вийшло на краще.

Мабуть, мені легше померти, ніж опинитися в такій ситуації в реальному бою.

Як же я поважаю рішучих людей, яким легко брати на себе відповідальність!
Тих, з яких виходять хороші командири на полі бою.
Це так страшно - відповідати за виконання бойового завдання і життя людей одночасно.

Завтра День Добровольця. Бути добровольцем - легко, приємно і почесно. А чому нема окремого Дня Бойового Командира? Ті з них, які правильні - заслуговують на своє свято.

Блін. Читаю стрічку і офігіваю.
Зараз у мене полетять капці, але хтось же має це сказати.
Так, я не думаю, що Залужний реально настільки хворий, що не міг продовжувати службу у війську за станом здоров'я. І абсолютно точно є багато воїнів зі значно гіршим здоров'ям, які комісуватися не можуть.
Не треба шукати і прагнути "рівності" там, де її апріорі не може бути.
Це не "блат" для "втечі", це було політичне рішення. Військова людина не має права працювати послом. Для того, щоб її зробити цивільною, використали метод списання через ВЛК. Бо іншого способу демобілізуватися у воєнний час де-факто не існує. Не родича ж інваліда йому доглядати.

Чому погодився на посаду посла? Ми з вами не знаємо, які йому пропонували альтернативи і чи пропонували їх взагалі.
Я розумію, хтось би хотів, щоб він очолив підрозділ, бажано якнайменший, і бажано загинув в бою. Мертвих героїв у нас люблять. Але живий Залужний з його авторитетом на Заході, будучи послом у країні, що є найбільш постійним і послідовним союзником України - принесе якнайбільше користі. Пересічний Василь, якщо його комісують, займеться своїм здоров'ям і своєю родиною, і правильно зробить. А Залужний виб'є нам великі поставки озброєння. В цьому різниця.

Пригадайте, чи багато ви знаєте високопосадовців, які були відсторонені від посад і не почали обливати брудом своїх колишніх соратників і начальників? Залужний ж просто виконав наказ Верховного, хоча, як ми всі розуміємо, цей наказ йому сильно не сподобався. Один раз виконав, і другий. Він не скликає Майдани, не дає численні інтерв'ю на тему, як його несправедливо скривдили, а просто робить свою справу, як може і вміє. Він не святий, він, як усі, помиляється. Але він вже в історії України, і не стане плямити себе завідомо негідними вчинками.

А щодо "втечі" - так в Британії він, на жаль, буде в значно меншій безпеці, ніж в Україні. Путін робить замахи на своїх ворогів по всьому світу, а там його не зможуть так охороняти, як охороняли б тут. Це ж очевидно.
Тому, замість обливати брудом - краще побажайте йому успіху і безпеки. Спільну справу робимо - і ви, і я, і той умовний солдат Василь, і генерал Залужний.

А буває, що лиху нема кінця
І досягнення ніц не варті.
Я сиджу і малюю портрет бійця,
Що лишився на вічній варті.

Бережи один одного, брат і друг,
Цілий всесвіт в одній особі,
Поможи один одному, плоть і дух,
Щось лишити отут по собі.

Просто зараз, негайно, усе облиш,
Без чого проживеш так само.
Мені страшно писати цей перший вірш,
Що його не побачить мама.

02.03.2024
#Bilozerska_rhymes

Щодо інфи в Телеграм-каналах про звільнення Залужного, яку дуже швидко спростували на офіційному рівні.
Особисто я не вірю, що це був вкид з боку влади з метою перевірити, як відреагують люди, якщо Залужного справді звільнять. Чому? Бо в ОП постійно моніторять настрої суспільства і чудово їх знають - тобто, реакція, яка почалася, була для них цілком передбачуваною і без цього вкиду.

Що це фейк з боку росіян, я теж не дуже вірю. Бо ясно, що за годину буде спростування брехні, і вони нічого не виграють. Це мало б сенс хіба що перед великим наступом, який мав би відбутися буквально зараз - тоді година зниженого морального духу у солдатів противника може зіграти вирішальну роль. Нічого такого, наскільки мені відомо, на фронті зараз не відбувається.

(Є, щоправда, малоймовірний варіант, що росіяни могли розраховувати на те, що хтось з високопоставлених українців-симпатиків Залужного на емоціях посвариться з президентом, і той йому потім цього не пробачить. Але щось як для них занадто складно).

Як на мене, це один з двох варіантів. Або хтось із прихильників Залужного дізнався, що в кулуарах влади ведуться розмови про звільнення Головкома (причому це могла бути як правда, так і плітки), і вирішив "зіграти на випередження" - здійняти розголос, щоб це рішення прийнято не було.
Або це взагалі якісь дрібні розборки між медійниками: комусь із них навмисно злили дезу, щоб підставити і підірвати довіру до його контенту.

Як би там не було, інфу спростовано, Залужного не звільняють, можна видихнути і згадати ось про що.

Є відома фраза: наші недоліки - це продовження наших переваг. Тобто, наприклад, заощадлива людина може легко перетворитися на скупу, сміливий - на безросудного тощо. А ще, як відомо, у кожної медалі два боки. Я це до того, що, з одного боку, прекрасно, що у нас не Росія, що думка народу має колосальне значення для влади, що ця тенденція лише зростає (я не пам'ятаю, щоб попередні президенти так сильно зважали на думку людей, які нинішній). А з іншого боку - з цієї ж причини не проводиться загальна мобілізація. Яку потрібно було провести на вчора. Уро борос якийсь виходить.

Елеонора Дідковська (Мальцева) - начальник оперативного відділу у 47 ОМБр, підполковник. Народилася 1 квітня 1989 року в Коцюбинському на Київщині. Професійна військова - віддала службі у ЗСУ (разом з навчанням у військовому виші) 17 років свого життя.
В дитинстві і юності Елеонора 8 років займалася професійним спортом - була гравцем національної збірної з футзалу (міні-футболу), виступала у складі 10-разового чемпіона країни "Біличанки", була капітаном команди.

В 17 років дівчина вступила до Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка, напрям підготовки «Військова картографія». Любов до карт їй прищепив батько - військовий топограф. Ще три роки вона паралельно продовжувала спортивну кар'єру, але покинула її після того, як у 2009 році народила сина Тимофія.  Після закінчення вишу Елеонора отримала звання лейтенанта і в 2011 році розпочала військову службу.

З 2014 року брала участь в "АТО". Її батькам довелося дати письмову згоду виховувати Тимофія, інакше матір-одиначку не допустили б до бойових виїздів. У 2021 році Елеонора написала  про свого сина:
"За свої 11 років він 4 рази міняв садочок і 7 разів переїздив зі школи до школи. І я мовчу, скільки разів приїздили бабуся або дідусь і сиділи з ним, поки я на виїзді. І син залишив друзів, за якими сумує. Він каже так: "Мамо, я пишаюся, що ти військова! Військові нас захищають! Я потерплю, скільки треба, поки ти будеш у відрядженні, тому що ти захищаєш мене, нашу землю і наш народ".

З початку повномасштабного вторгнення Елеонора Дідковська була на передовій. 15 червня 2022 року її нагороджено орденом Данила Галицького.
У грудні 2022 року вона перевелася до новосформованої 47-ої ОМБр, де очолила оперативний відділ. Працювала над планами оборонних і контрнаступальних дій. "Вона добре зналася на картах, - розповідає її посестра Олена. - Одразу могла сказати, де краще прокласти шляхи висування. Розумілася в мінних загородженнях, фортифікаціях, у тому, як правильно й де облаштовувати позиції. Могла плюс-мінус сказати, з якої позиції ворог почне нас бачити, яку краще зайняти, щоб мати перевагу у веденні вогню. Ці знання даються не лише в інституті: було видно, що вона має великий практичний досвід... Перше, за що вона завжди переживала, – це як забезпечити живучість наших підрозділів". Елеонора ніколи не боялася висловлювати свою думку та сперечатися з керівництвом, якщо відчувала свою правоту - вміла наводити аргументи і пункти з військових нормативів.

Паралельно з несенням служби вона багато працювала на забезпечення підрозділу, була на постійному зв'язку з волонтерами, організовувала благодійні заходи серед спортсменів.

Після війни Елеонора мріяла багато подорожувати світом. Казала, що за своє життя не встигла нічого зробити для себе: жила справою, “горіла тим, що потрібна перемога України”, і, якби не син, то й відпусток не брала б.

У квітні 2023 року Елеонорі виповнилося 34. У свій день народження вона написала:
"Коротко про життя крайніх 9 років ? - воно не моє, я не роблю що хочу і про що мрію, я навчилась робити з посмішкою і бажанням те, що наказали! Я навчилась з постійного моря поїздок брати позитив. Війна подарувала і дарує мені друзів і, нажаль, частково їх забирає - як у військових, які захищають країну, а не відсижуються. Я набрала багаж і тележку військових знань завдяки моїм наставникам...  Дякую моїм військовим друзям, які постійно розказують, як у них на війні - це вчить військовій справі - як треба/не треба робити.
Мої батьки - моя опора, виростили мені синочка...
Зараз єдине бажання, як і у вас, швидше перемогти ворога і зберегти побільше життів наших мужніх побратимів ?"

Елеонора Дідковська загинула 30 липня 2023 року, разом з побратимами, внаслідок влучання ворожої ракети у штаб в Оріхові. Наступного дня вона мала їхати у відпустку — на День народження до сина, якому виповнювалось 14 років. Посмертно нагороджена Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

При підготовці тексту використаний матеріал Суспільне.Спорт (стаття Катерини Макаревської).

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws