кожен дотик випалював до кісток,
наче невиліковна хвороба здорове, молоде тіло.
я всього-на-всього піклувалася про своїх воронів,
їм до смаку підгнила плоть —
хоча і сліпо, несвідомо.

витягнули очі,
щоб подивитися на світ моїм поглядом.

бачать,
як темрява ховала наші слова,
але не проголошувала нічого важливого у відповідь.
грала у мовчання,
наче в дитинстві, коли програє той,
хто перший заговорить.
знаєш, тиша нас перемогла.
ти помер першим,
а я померла після — повільніше і обережніше,
з тією самою хтивою посмішкою,
бо знала — моя смерть буде красивішою.

ковтаючи останні хвилини, мов скло,
впевнилася: ти любив саме в цей момент,
обирав бачити, як вивертаюся від болю.

чи була вона тут?
була. плавала, як нафта,
густо лилася по наших тілах,
обтяжувала кожен рух,
втискала нас у кімнату,
де стіни облізали від старості,
покривалися пліснявою,
як плід, що гниє зсередини,
залишаючись привабливим,
потрібним.

перед смертю ми стали одним цілим,
але так дивно, що я не пам'ятаю,
чи були ми
розділені
до цього. жовтень 2024.

я ж сказала: «але геть сумні думки!». Нащо ви ставите розбиті серця і смайли, які плачуть? 😂😂

❤️‍🩹– це для ваших сердечок!!!

сліпі годинники гортають хвилини в зворотній бік.
«вибач, осінь не прощає цвітіння весни».
памʼятаю шляхи,
які переплелися, наче старі нитки,
і розірвались у точці,
де сонце напереродні вересня зранку цілувало землю,
а ти румʼяні щоки!
наче щоки мої були створені виключно для тебе.
що тепер мені зосталося?
ім’я, згублене в безодні недомовленого?
спів, який існує тільки у вигинах простору?
літери, що зникають бистріше, ніж їх можна вимовити?
я — тінь, що падає не з тіла, а з порожнього стільця.
ти — сяйво, яке не торкається речей.
ми — забуті бистріше, ніж були кимось впізнані.
два спалахи, що зникли, перш, ніж стали світлом.
станцюємо наостанок на краю нескінченного круга,
де немає центру і немає периферії?
а опісля нехай
обставини знищують
стежки, котрими колись йшли поруч!
так простіше…!
:)

безшабашні, дорослі діти,
перерахуйте переломами фаланг
на пальцях однієї руки (більше не знадобиться),
скільки разів за ваше анаморфічне дитинство
батьки балували погладжуванням по голові?
з яких тоді, вибачте, глибин видобуваєте
розчавлену надію, порушуючи процес седиментації?
невже цього разу неодмінно буде інакше,
коли замість матері та отця — ще гірші копії-губки,
які поглинають в себе найбрудніше, найогидніше
розуміння світу?

натомість, попри все,
ви втрьох рішуче/раптово (?)
піддались імпульсу стати мрійниками,
які недбало несуть в кожній клітині
не повністю дозрілого до розуму тіла
незримий, незнищенний дух бунту?
молоді? ви! непокірні? ви! безпечні? стовідсотково ви!
сміливо розривали кайдани
умовностей/стереотипів/нав’язаних взірців.
невже кінцевий результат затіяного заворушення —
не більше, ніж причинно-наслідковий звʼязок
невдалого утримання тремтячими
від безсилля кистями тіл минулого
з притаманними плямами синьо-багряного кольору?

точно ні!
…

березень теплів за вікнами.
хтось на автоматі виборював право поклонятися вигаданим ідеалам.
ренегати простягали ворожі стяги на адміністративних будівлях.
ханжі рутинно відмолювали здавалося б ніколи нездійсненні мрії.

тільки ви втрьох, всупереч думкам мільйонів незгодних,
свідомо обрали шлях створити власну революцію
в межах маленької кімнати з білими стінами,
розфарбовуючи їх кольоровими фарбами
одного дня
в памʼять про вічну юність.

метикувата, млосна людино,
я не знала жодного акорду
завчених напамʼять пісень,
і знати ніколи не хотіла.
це точно заважало б мені
кохати твою музику,
написану для таких «бездоганних» інших.
коли не розбираєшся в чомусь —
здається воно йде повз.

як типу інтеграція в ЄС,
чи правовий нігілізм,
чи глобалізаційні процеси,
чи державний бюджет на 2024 рік,
чи детермінанти корупційних правопорушень,
чи інвестиційний клімат у повоєнний період,
чи четверте покоління прав людини
і, нарешті, мої вірші для твого розуміння…
чи які там форсяться зазвичай теми
сьогодні серед людей,

*які ніколи не писатимуть про мої руки
та тепло, яке вони випромінювали
з першого дня по завжди
виключно для тебе?

13 березня 2024 р.*