я не розумію що відбувається у моєму житті, все так дивно..

Мої поїздки на дачу до бабусі асоціюються з:
Солоними крекерами та наваристим чаєм з м'ятою, з прохолодними сонячними ранками, з теплою ковдрою, зі співами птахів, з дерев'яною та скриплячою підлогою, зі звуками биття бляшанок об дерев'яні палки на яких вони висіли, з криками бабусі на дідуся коли він не хотів полагодити двері та прибрати сміття, зі старим велосипедом, з піщаною дорогую, з озером де збиралися всі дітлахи з найближчих вулиць, з теплими вечорами, з малиновими заходами сонця, зі звуками цвіркунів котрі прокидалися під вечір, зі смачною вечерею на балконі... Так тепло стає на душі коли згадую ці моменти, часом хочеться відчути це все знов, але розуміючи, що цього вже не повернеш, стає дуже боляче.

З кожним днем все більше втрачаю зацікавленість спілкуватися з людьми, мені просто лінь, ні бажання, ні сил, нічого, люди починають втрачати для мене будь-яку цінність та дуже втомлюють мене

Цей світ не гідний того, щоб по ньому ходили по справжньому хороші люди

Ненавиджу відчуття спустошеності після гіперактивного та перенасиченого дня