Вересневість себе заковтує
Як багряний уроборос
Стану яблуком, стану морквою
Стану я золотавим оловом
Стану сливою перезрілою
Стану медом що здатен зцілити,
З трав, що бачив лиш альбатрос

Поки вранішній вітер стелиться
Розчинюсь у солоний вересень
Чи розсиплюся астрагалами
Розкидаю каштани мапами
Завернеш у дорогу в кіш

Шлях між нами — алітерації
Необачливий цвіт акації
Ми призначені чи приречені
Обирай сюди члени речення
Та дороги до тебе сплетені
У черговий сопливий вірш

То фіксації, то асфіксії,
Може, просто чергова фікція
Не спитаю, а ти змовчиш

Може це — інструмент натхнення
Свіжий подих на згадку снів
Я розвіюсь ритмом під стелею
Забиваючи димохід

Надвечірня рясність вокзалів
Безпристрасний ритм коліс
Я — південне солоне сонце
Ти — рельєфний вологий ліс
Рими губляться наостанок
Поцілуй мене як під ранок

Та чи викличеш ти на біс?

Вітер вересня пахне травами
Залишайся серпневим маренням
Поки місто себе забарвлює
Між вологих та сковзьких каменів,
Виринай з емоційних хвиль

Виглядай між химерних хмар
Як проміння що розфарбовує
Сірість міста передранкового
Стань трикрапкою або комою
Поки ранок дає під дих

Та скажи мені, чи випадково ти
Залишав на мені сліди?

Якщо ми випадково стрінемось,
Чи згадаю ці пальці й вилиці?
Огорнуся навколо вовною
Знов оголена та німа?

Я малюю по шкірі попелом
Що лишив по собі турботливо

Та скажи мені, чи випадково в нас
так збігаються
імена?

~20.09.2024

/раптовим співпадінням/

Ця автобіографія знищеного коріння дається взнаки
Моя бабуся любить розповідати мені про сталіна
Як в санаторії давали на вибір манку або вівсянку
А потім Крим віддали Україні і стали давати тільки вівсянку

Моя друга бабуся ніколи не розповідає мені про Сталіна
Розповідає про дворянське похождення, як вони ледь врятувалися від румунів
Про голод 47-го року та як її бив старший брат
Періодично вкидуючи декілька слів українською
Віддаючи мені книжки Булгакова та Толстого

Якою мовою говорила третя моя бабуся?
Чи підтримувала вона Бандеру? Чи вважала гвалтівником?
Чи плекала стокгольмський синдром?
Чи передала б вона мені гердани зі скрині своєї бабусі?
Чи знала вона взагалі що таке гердани?
Чи знала б я що таке гердани, якби не тікток?

У шість років дідусь почав вчити мене українській мові
Українські слова нанизували на мене як на дитячі пірамідки
Ніколи не розуміла сенсу цієї іграшки

Я не хочу дітей, мені нічого їм передати
Окрім книжок про Леопольда із закликами жить дружно, касет з діснейськими мультиками,
Тонкої збірки друзів-поетів
Мови, рідної та нерівної, як земля біля бліндажів
Слів, що збиваються в купу, розчиняючись у крику історії
Сьогодні знайшла двохсотку у поетичній збірці
А як не знайти двохсотку, коли книжка ця про війну

Буквалізація метафори лякає
Тепер, коли Вергілій водить Данте по пеклу
Це просто репортажі з Бахмуту
Авдіївки, Волновахи
Так топоніми перетворюються у фантомні болі
Ви думаєте що мої три бабусі це просто символи
Так сімейні трагедії перетворюються на художні образи

Я майже не пишу віршів
Моя мова закінчується там, де починаються розмови про деколонізацію
Стає очевидним що я не знаю як це було
Я дозволяю писати за себе штучному інтелекту
Демократія це коли ти обираєш, кому за тебе писати історію

Побудова побуту вкрай проста
У дитинстві у червні підпалювала тополиний пух
Тепер попіл одразу злітає з неба

Я майже не пишу віршів про війну
Бо в дитинстві мене не навчили цієї мови
Влаштуйте у модному коворкінгу розмовний клуб
Може тоді я нарешті
Висловлюсь

Літо 2024

Місто
Велике
Нещадне
Відбудоване
Ти піднімаєшся
Пітніючи і хекаючи
Кожна мова відлунює
Кожен крок відгукується
Кожен спогад нав'язується
Думки не складаються у слова
Місто складається з металу і цегли
Бруківки, бетону, міцних фундаментів
Місто влаштовує тобі емоційні гойдалки
Вулиці складаються у візерунки на карті
На маршруті виявляєш закоханість
Диспропорційність, тарганність
На кожному кроці знаходиш
Знайомі розбиті сходи,
Кав'ярню за рогом,
Зелений театр,
Проте тут
Все
Все одно
Якесь інше
Місто спитає
Чого ти вартий
Чи вартий ти слів
Якими тебе назвуть
Місто тебе випробовує
Місто тобі не скорюється
Підйоми спрощують думки
Крокуючи від стації до стації
Мандруючи від гори до станції
Нема кварталів, а лише дистанції
Підйом складніший, ніж твої емоції
Ніж вірші Міши Громового в еміграції
Місто дарує комплекс неповноцінності
Проте, якщо правильно доторкнутися,
Віднайти ритм, у спішці зцілитися
Залишити ряб на сітківці очей
Воно обійме гілками метро
Пустить до уламків
Своїх імперій
І нарешті
Дасть
Себе приручити

2023-2024

/Київ. Денису Дмітрієву/

Всім привіт, я Катруся, я пишу вірші.

Навіть майже навчилась не писати їх про колишніх. Я тепер роблю вигляд, що їх не існує, як Одеси, тепер я не згадую всує оті всі жовтоводні околиці й рельси, відпустила пропущені коли й рейси.

Я сумлінно вдіваю наряд поетеси, мені кажуть: «Катруся, катуй катреном», і я знов витягаю себе на сцену, я малюю обличчя, оголюю шрами, посміхаюсь і плачу перед черговим залом.

Та невже?

Та невже вам оцього замало?

Вам давай лише панчі, вам давай лише пристрасть, вам лише б похвалитися награним хистом, складно складеним хитрим і хтивим змістом.

Всім привіт я Катруся, і я… артистка?

Вже сім років з себе видираю вірші, зупинюсь, коли втямлю собі навіщо. Я давно вже втомилась від схвальних фраз, фліртувань, серед ночі невдалих оргазмів, від отих, що такі безперечно прекрасні… В них здорові режими, вимиті унітази, для яких я натхнення, фатальна фантазія, для яких мої рими фонетична фантастика.

А вони всі для мене — емоційна гімнастика.

Їх любов симулякр, поцілують — лиш присмак пластмаси у роті, це як у дантиста.

А вночі зігріває тільки термобілизна, навіть ковдра сповзає щоніч на підлогу.

Я не пишу вірші, я пишу листи Богу.

Про війну, про кохання, про місячні, зради, про весну і про квіти, щоб хоч так дати раду своєму існуванню.
Я кричу через рими, тільки зовсім не чує, каже, що я сама ані з чим не римуюсь.

Я стою перед Богом, він від мене ховає вічі.

І я пишу цей вірш, і, як завжди, не можу кінчить.

Весна 2024

Як зрідка заглядають зими, степи ховаються в туман.
Підльодний звук тріскучих схилів. Сумний асфальт. Тривожний стан.
Мете. Мережиться. Морози. Революційність без подій.
Більш не всотує целюлоза тривожність дій. Відсутність мрій.

Морози створюють фіранки. Смерть не питає за борги
А море хтиво пестить зранку цнотливо білі береги.

Інтимно органічне свято твоїх простих зимових втіх.
То є природа, скаже мати. Життя є Бог. Життя є гріх.
Ти сповнюєшся чистотою та розкладаєш наперед
В будинку прянощі і хвою. Холодний дім. Гарячий мед.

Південнозимні хуртовини. Страждально-сніжна круговерть.
Коли сюди приходять зими,
поволі відступає
смерть.

12.01.2024

/нечастим одеським зимам/