Загадав: прокинутись в місті, де йому буде місце.
Де до неба відстань – можна рукою дістати (чи хоча б поглядом). Де якщо ти є – це вже знак, що за все пробачений і врятований.

В місті, де у червні достигають черешні, а в липні місцеві і гості ставлять намети вздовж лінії моря, і з рук годують хвилі історіями про все здійснене.

Де любов проявляють так: дарують свій улюблений день, й той, хто отримує такий подарунок – сам проживає його тотожно.

Загадав: прокинутись цілісіньким. Щоб всі шрами виявились лініями майбутніх квітів, а все непідйомне – навіть не те, що легким, а просто чужим, смішним непорозумінням: переплутали багаж, випадково прийняв за свій, ледь не надірвав серце – буває! Та тепер – бувай.

Місто, у якому він прокидається зранку – розписане зеленим і золотим. Відчуває, як легко дихається. Спершу навіть думає, що це через дощ, який йшов всю ніч.

Бо весна не спитає, чи ти до неї готовий.

Їй не цікаво, чи сховав ти вже подалі зимові речі, чи вийшов на вулицю, голову вверх закинувши, щоб попрощатись з холодом.

Вона не поцікавиться, чи достатньо ти виспався, чи набрався сил, щоб тепер рости.
Не запитає, чи твоє серце готове до цієї раптової (завжди раптової!) ніжності, до нового знання про себе: що можеш ще так любити, і так відчувати, і бути захопленим зненацька цим сяйвом зеленого й золотого.

Що їй до того, що ти потребував ще трохи часу тиші?

Ні, вона не для того тут, щоб пробудити в тобі найкраще. Радше – щоб дати прорости тому, що є. Щоб витягнути з тебе кожне “хочу” і дати стільки сонця, щоб виросло до неба.
Щоб кожне “треба” – не в злість, а в блиск очей.
Щоб жодних лишніх речей з собою.
Щоб там, де раніше би втратив голову – зумів залишитися цілим.

Це була справа зими – замовчувати й берегти.
Тепер – на повний голос. На все звучання свого громового серця.

… не знаю, чи ти хотів цього. Але я бачу вже, що вдасться.

Золотошерстна моя лисице, у якої зіниці – повний місяць під час затемнення, з обідком бурштиновим.
Я не спав ночами – і це в час, коли крім ночі нічого й немає більше.
Я збирав слова для віршів (хоч я не пишу віршів), щоб з них зробити тобі сережки.
Я звів маяк і виростив невелике сузір’я з трьохпелюсткової квітки бузку, що знайшов минулого травня. Потеплішає – випущу його на небо, а поки нехай вдома гріється.

Та найважливіше – я придумав, як нам вибратися з цієї зими.
Нам треба ми.

Ми, що міцно тримаються за руки в порожньому залі кінотеатру.
Ми, що вміють влаштувати театр посеред гучної вулиці.
Ми, котрі просто бачаться і цілуються – і в парку Кіото зацвітають сакури.
Ми, щоб я обіймав тебе, а ти плакала, щоб як в тій книжці, ну, ти маєш знати: “Ніколи не плачте наодинці”.
Ми, які де б не засинали, а прокидались завжди в одному ліжку (це звісно, я й не про ліжко зовсім).
Ми, котрі для майбутнього дому збирають колекцію сонячних відбитків й химерних силуетів гілок й хмар.
Ми, голосами яких світ розповідає собі казки, що одразу стають улюбленими (бачиш, і тут – ми).

Тут би мені звісно, сказати, як я тебе люблю.
Я і скажу.
Прийду додому, і скажу, з порога.

– Ти назвав мене, – говорить вона, а тому я тепер лишаюсь з тобою.
І що з того, що я вперше почула своє ім'я, я одразу його згадала, як тільки ти вимовив.
І що з того, що тут такі імена не прийняті.
В сенсі, потрібні літери? Ні, я не заперечую, нехай тут такі традиції, але ти ж сам казав – з життям тут кожен отримує і свободу.

Саме так, ти подивився на повний рожевий місяць, перевів погляд на засніжений дах, відчув всередині, ніби тобі вісім, а завтра – Різдво, і це було щастя та водночас туга по тому, що ти сам не знаєш – і я одразу згадала, що так мене звати. Що на це я відгукуюсь.
Це ім’я мені за розміром, і для мене зшито. Це ж очевидно.

Ти назвав мене, і я все згадала. Клянусь, я усе згадала.

Чому обрала тут зараз бути.
Що чорний ліс за містом – ніяка не отрута, а єдині потрібні ліки.
Що кожна ріка тут – моя сестра.
Що немає часу, недоречного для любові.
Що відкладати на потім – це множити нездійснене.
Що любити – це любити з усім химерним.

Ми красиві і вперті, і не дивно, що нас дратує весь стан речей. Та, за щасливим збігом обставин, в тих, хто не готовий миритися, що попереду добра сотня темних ночей – в очах все сяйво світу, на кінчиках пальців – іскри, на ногах… Чесно кажучи, на ногах звичне взуття, та коли вони йдуть, зі сторони здається, що летять.

Я вдома.
Коли скидаю взуття, й кидаю його в правий куток.
Коли скидаю страх, й кидаю його в лівий куток.
Коли з кишені пальто дістаю знайдені дорогою скарби: листочок дерева гінкго, світло-блакитне пір’я, чиєсь вихоплене з розмови: “я не знав, чи її полюблю, а тепер не знаю, як не любив раніше”. Кладу на маленьку тарілочку для знахідок.

Я вдома.
Коли навіть з вимкнутим світлом я легко доходжу з кімнати до кухні, ставлю на вогонь каву.
Коли відчуваю вогонь всередині: часом такий, що довкола нього можна танцювати, часом – іскорку, якої ледь вистачає, щоб тримати відкритими очі і серце.
Коли чую за стінкою: “невідомо, чи щось з цього взагалі вийде”.
Коли кажу вголос: “ну, це ми ще побачимо”.

Я вдома.
Коли дістаю до верхівки дерева, просто стаючи на носочки.
Коли пересаджую слова з маленьких нотаток у більші блокноти, бо вони ростуть і їм потрібно трішки більше місця.
Коли можу пройтись до мотузці – від балкона до місяця, щоб провідати його темну сторону.
Коли свою темну сторону мені й провідувати не треба – он вона, перепитує, як різати яблука на пиріг.

Врешті, дім – це не “де”, а “коли”.
Так коли тебе чекати вдома?

Це – не текст.
Це рука, якою я беру твою руку і міцно тримаю, поки ми вбігаємо в океан.

Це – не текст.
Це каштан, який почав квітнути в жовтні. Одні перехожі пройшли повз (вони ніколи такого не помічають), інші – роздратувались (нехай і несвідомо) від порушеного порядку, та деякі (і це уже багато) відчули себе свідками дивовижного.

Це – не текст.
Це карта скарбів, яку ти намалював у свої 5, поставивши всі необхідні мітки, позначивши повороти і важливі точки. Що, якщо я скажу, що найдорожче – ціле й на місці?
Не камінці і кольорові скельця. Твоє серце.

Це – не текст.
Це дерево, яке ти ще тільки вирішиш посадити, і берегтимеш, поки не зміцніють гілки й коріння, і часом, пізньої осені, сни вам снитимуться одні на двох.

Це – не текст.
Це легкість, що з’являється в повітрі.

Це кроки, якими повертаєшся до себе.

Врешті, серпень лащиться до рук кудлатим левом, падає до ніг кометою, в якої дев’ять хвостів і одне життя – й те вона вирішила прожити з тобою разом.

Ми сидимо на даху, з якого видніється усе місто. В мене намисто на шиї з ввімкнених ліхтарів, у неї – тисяча приводів бути не тут, не разом, займатися будь-якими іншими своїми справами: ростити дерева, в лісі відшукувати колискові, уявне перетворювати у дійсне, безутішно плакати, берегти назавжди втрачене, відпускати втрачене назавжди.

Але зараз вона тут, і я можу торкнутися віями її сміху.

— Чого ти боїшся?

— Що в темряві розівчусь бачити таємниці, що байдужість сприйматиму як належне. Що обиратиму знайоме і обережне, що стану тим, хто “для прогулянок надто пізно”, “ні, ми не лишимось ночувати в лісі”, “що ж, далі не підемо, бачиш, тут огорожа”. Тепер моє питання. Що б ти хотіла вміти?

— Робити вибір в користь дивовижного.

Що було потім?
Місяць медовий.
Вино з троянд й туману.
І всі ті, хто хотіли би бути нами – прокидались і ставали на нас трішки більше схожими.

Дратувавсь через червоний на світлофорі – починали пританцьовувати, наспівуючи під ніс.
Йшли на нараду в офіс, а опинялися біля ріки.
Розмовляли з птахами й деревами, впавші зірки прилаштовували в добрі руки.

Що й казати, світу потрібні щасливі і диваки.
Це йому нагадує, що і він таким вміє бути.

І вони говорять їй: "Раз ти вже тут, коли прийшла, нехай і босою, під наш дах – значить знала, куди ідеш, куди приведе твій шлях".

"От тільки ми не будем тебе втішати", – говорить старша.

"Не знайдемо тобі когось, хто заповнить пустку серця", – це вже середня.

Молодша сміється і наче в повітрі хтось розливає сонце: "Оце ви розвели тут сирість, тобто строгість! Тобто звісно, все так і є. Але треба додати: "Ми не будемо всього цього робити, пташе, бо в нас приготоване дещо краще".

Що відбувається далі?

Солона вода і свіжий липовий мед.
Сукня на спинці стільця, яка так і залишається там висіти – тут замість одягу прийнято носити радість.
Дощові хмари, натягнуті над головою як барабани – знак, що час виходити танцювати.
Доторки до шкіри, землі, кори і трави.
Шрами, що спершу печуть, а потім загоюються.
Світло нарешті дає простір темряві, що рятує – деяким дивам не хочеться ставатися під палким сонцем, їм для народження треба ніч.
Очі, які свій повертають колір – із блакитного на зелений.

Тут би вже сказати, як вона повертається додому, яку несе в собі силу і ніжність, які історії – для правди і для снів.

Але, по чесному, їй і не треба навмисно кудись повертатися.

Дім тепер – де вона кохає або сміється.
Сад тепер – де вона росте, щоб дорости самій до свого серця.

Я знаю, що мені доведеться за тебе поборотися, і я готовий.

Я хочу вибороти тебе у темного лісу твого смутку.
Я знаю, ти любиш цей ліс, і знаєш дерева у ньому поіменно: дерево Загубленого Квитка, Поцілунку, якого не сталось, Невиконаних Обіцянок, Голосів, яких більше не будеш чути. Дерево, на якому замість листя – слова, що не були сказані вчасно; дерево, у якому на корі, замість янтарних крапель смоли – сльози.
Я знаю, що коли ти не зі мною – тебе треба шукати там.

Я хочу вибороти тебе у твоїх ночей без снів.
Ночей, коли тобі здається, що ти зовсім сама і немає нікого, хто б.
Ночей, коли світанок видається надто далеким і неможливим.
Ночей, у які сни не йдуть, а якщо й підходять до краю ліжка – то пальці у них холодні, а тіло їх – суцільний докір.
Я знаю, бо сам відганяв їх колись від себе. Тепер я готовий вибороти тебе у них.

Я хочу вибороти тебе у твоєї зневіри.
Вона зв’язує руки і не дає вільно й безстрашно робити кроки. А ти вільна і безстрашна, і я хочу, щоб ти про це згадала. Я хочу, щоб ти підрізала квіти і годувала з руки левів. Я хочу, щоб ти давала імена сузір’ям, травам і тому, що ніколи ще не мало власного імені.

Я хочу вибороти тебе у кожного твого “неможливо” і “ідея чудова, але нічого не вийде”.
Хочу, щоб знала, на що ти здатна.
Хочу, щоб прийшла від цього у захват.

Заради цього я готовий боротися за тебе, виборювати у холоду, сумніву, днів, коли не складається нічого, коли розсипається все.

Не щоб ти стала моєю.
Щоб стала сама собою.

Я люблю тебе, а на вулиці знову йде дощ і час.

Йде велика вода.
Так, на великі і на малі міста, навіть на ті, де моря і не було ніколи.
Де серед мешканців — ані капітанів, ані рибалок, ні дружин, котрі б їх чекали під ранок, виглядаючи човен на горизонті.

Вода вже прибуває, й хто ігнорує — нічим не краще тих, хто тепер мріє жити в пустелі: вода підійде до порогу кожної із осель.

У води немає вух, нема очей — вона не почує жодного із прокльонів, або прохань. Їй буде байдуже на сад троянд, на дитячу гойдалку біля дому, на те, що їй тут ніхто не радий, ніхто не кликав (а що міські шамани часом закликали дощ — то це міські шамани, їх тут і не сприймають всерйоз вже чверть століття).

Вода прибуватиме далі. Від постійної вологи в нас зміниться колір очей, шкіра на пальцях зморщиться, як сувій, й треба мати достатньо внутрішнього вогню, щоб залишатись собою.

Втім, з вогнем в нас проблем не буде — це видно вже, а діти наші народжуватимуться й одразу зможуть дихати під водою.

Йде вода. Вона хоче забрати все — і може забрати практично все, окрім... Немає "окрім". Забере все, чого торкнеться.

Вистоять маяки, ті, хто міцно тримаються за руки й хто за сотні кілометрів приїде, щоб на руках з води винести собаку, відчепивши його з ланцюга.

Хто запалюватиме вогонь і повертатиме вогонь (і, звісно, повертатиме – вогнем).

А потім вода піде — бо вона обов'язково піде, а усе це світло — залишиться.