Я не можу відвести від неї погляд, але чесно буде сказати, що і не хочу.
Лицарка кульбабового поля, королева лісу, приборкувачка спеки і абрикосів. Яка вона красива, коли хмуриться, коли сміється, коли розчісує комариний укус, коли пальці від ожини витирає об свої шорти, коли засмучується, як тільки хтось говорить про Велике Місто.
Як щоразу, коли я берусь про неї щось розповісти – слова виходять незграбні і хибні, та я все одно намагаюсь ще.

Як починається дощ і вона біжить по ковзкій траві босоніж. Як залазить на дерево, щоб почитати книжку й записати в блокнот секрети. Як в мене болять щоки від сміху, коли ми разом йдемо в похід лісом, річкою чи горою. Як легко з нею бути самим собою.

Як вона сперечається з усієї сили. Як йде – і в мене пустка всередині, бо я думаю, що це назавжди, а вона повертається за пів години з букетом ромашок і ще такими квітами, назви яких я, звісно, не знаю, але відтепер помічатиму всюди – і відчуватиму себе, як в обіймах.

От би їй завжди було вдосталь тепла, сонця, нектаринів і добрих див.
Ми біжимо чимдуж. Якщо дивитися згори, видаватиметься, що летим.

Поки вона спала, він придумав, що вишня має мати кісточку. І що її можна посадити в землю, і тоді виросте ще сто, або навіть двісті, точно, нехай двісті! Двісті і ще тисяча, ось так – вишень.

Поки він лежав своїм животом на животі океану, вона придумала, що всі обов’язково мають між собою спілкуватися. Потім вона трішечки подумала, і вирішила, що не обов’язково, а тільки з сильного бажання.
“Спілкуватися – це піклуватися про зв’язок”, – подумала вона.
“Я хвилююсь, бо всередині мене океан”, – подумав він.

Поки вона шукала сіль для надто солодкого місяця, він придумав, що одні слова можуть римуватися з іншими, що кожен, кого він любитиме, ніколи не зникатиме безслідно, і що листя дерев мінятиме свій колір, коли дерево хотітиме відпочити або поспати.

Поки він налаштовував радіо, вона придумала, що тіло знатиме, як загоювати подряпини, як танцювати, плавати, стрибати, тягнутись і впізнавати серед всього, що є твоє.

Поки вона гладила кота, він придумав дружбу.
Поки він збирав суницю, вона придумала, що якщо щось не виходить, можна спробувати ще.
Поки вона гладила кота (вже іншого), він придумав близько 12 мільйонів видів хмар.
Поки він мив руки, вона придумала, що все щось означатиме, окрім штук, які не будуть значити нічогісінько.

… Поки вони придумували все це, сонце придумало і собі – величезне серце.
Розділило між ними, вихопило між сміхом і снами.

Так вони й стали – нами.

Я хотів би, щоб довкола тебе – травень і леви з очима липового меду.
Щоб крізь арку з бузку й жасмину ти виходила до живота моря.
Щоб не боялась суму – бо він не визначає тебе.

Я хотів би, щоб ти знала, що твоя розгубленість – не назавжди, та розгубити її зараз було б не найкращим рішенням: тільки як слід розгубившись, можна зрозуміти, чи хочеш ти шукати сліди до додому, чи приймеш, що твоїми кроками зараз створюється новий шлях.

Я хотів би, щоб легкість – з тобою за праву руку, ніжність – за ліву.
Щоб ти йшла вглиб власної сили, й щоб без вагань чи надмірної обережності.
Щоб понад міру – мріяла і бажала скільки нескінченого, стільки і неможливого.

Щоб відпускала страх,
вирощувала сад (якщо що, не обов’язково ростити квіти – можна слова, чи намальовані сливи, чи нові сузір’я чи мільйон будь-яких інших речей).

я не втручатимусь, просто
не зводитиму закоханих очей.

Сьогодні я друг всім загубленим і розгубленим. Впертим і нахабним.
Всім тим, хто запізнюється, бо замість того щоб перевести годинник – проводить години, вітаючи птахів, що повернулись додому.

Сьогодні я друг всім відчайдушним. Тим, хто не поводить себе обережно від страху порушити чергове безглузде правило.
Тим, хто пробує, не маючи жодних гарантій, що результат буде саме такий – але все одно викладаючись на весь максимум своїх сил.

Сьогодні я друг всім, хто робить крок до того, в що вірить понад усе. Не з думкою: "що це мені принесе", а з цікавості, величезної, як сімсот трирічний дуб, що випускає листя щовесни, ніби ця – перша в його житті.

Сьогодні я друг всім, хто волів би "не тут, не так", та вистукує власний такт, входить – нехай незграбно – у новий ритм.
Тим, хто думав, що пролетів – а на ділі, дивись, летить, прохрускуючи небо, ніби крекер.

Друг їм,
та все ж і тобі:
від сьогодні,
і аж поки не перестанеш ховати свого хвоста, комето.

Загадав: прокинутись в місті, де йому буде місце.
Де до неба відстань – можна рукою дістати (чи хоча б поглядом). Де якщо ти є – це вже знак, що за все пробачений і врятований.

В місті, де у червні достигають черешні, а в липні місцеві і гості ставлять намети вздовж лінії моря, і з рук годують хвилі історіями про все здійснене.

Де любов проявляють так: дарують свій улюблений день, й той, хто отримує такий подарунок – сам проживає його тотожно.

Загадав: прокинутись цілісіньким. Щоб всі шрами виявились лініями майбутніх квітів, а все непідйомне – навіть не те, що легким, а просто чужим, смішним непорозумінням: переплутали багаж, випадково прийняв за свій, ледь не надірвав серце – буває! Та тепер – бувай.

Місто, у якому він прокидається зранку – розписане зеленим і золотим. Відчуває, як легко дихається. Спершу навіть думає, що це через дощ, який йшов всю ніч.

Бо весна не спитає, чи ти до неї готовий.

Їй не цікаво, чи сховав ти вже подалі зимові речі, чи вийшов на вулицю, голову вверх закинувши, щоб попрощатись з холодом.

Вона не поцікавиться, чи достатньо ти виспався, чи набрався сил, щоб тепер рости.
Не запитає, чи твоє серце готове до цієї раптової (завжди раптової!) ніжності, до нового знання про себе: що можеш ще так любити, і так відчувати, і бути захопленим зненацька цим сяйвом зеленого й золотого.

Що їй до того, що ти потребував ще трохи часу тиші?

Ні, вона не для того тут, щоб пробудити в тобі найкраще. Радше – щоб дати прорости тому, що є. Щоб витягнути з тебе кожне “хочу” і дати стільки сонця, щоб виросло до неба.
Щоб кожне “треба” – не в злість, а в блиск очей.
Щоб жодних лишніх речей з собою.
Щоб там, де раніше би втратив голову – зумів залишитися цілим.

Це була справа зими – замовчувати й берегти.
Тепер – на повний голос. На все звучання свого громового серця.

… не знаю, чи ти хотів цього. Але я бачу вже, що вдасться.

Золотошерстна моя лисице, у якої зіниці – повний місяць під час затемнення, з обідком бурштиновим.
Я не спав ночами – і це в час, коли крім ночі нічого й немає більше.
Я збирав слова для віршів (хоч я не пишу віршів), щоб з них зробити тобі сережки.
Я звів маяк і виростив невелике сузір’я з трьохпелюсткової квітки бузку, що знайшов минулого травня. Потеплішає – випущу його на небо, а поки нехай вдома гріється.

Та найважливіше – я придумав, як нам вибратися з цієї зими.
Нам треба ми.

Ми, що міцно тримаються за руки в порожньому залі кінотеатру.
Ми, що вміють влаштувати театр посеред гучної вулиці.
Ми, котрі просто бачаться і цілуються – і в парку Кіото зацвітають сакури.
Ми, щоб я обіймав тебе, а ти плакала, щоб як в тій книжці, ну, ти маєш знати: “Ніколи не плачте наодинці”.
Ми, які де б не засинали, а прокидались завжди в одному ліжку (це звісно, я й не про ліжко зовсім).
Ми, котрі для майбутнього дому збирають колекцію сонячних відбитків й химерних силуетів гілок й хмар.
Ми, голосами яких світ розповідає собі казки, що одразу стають улюбленими (бачиш, і тут – ми).

Тут би мені звісно, сказати, як я тебе люблю.
Я і скажу.
Прийду додому, і скажу, з порога.

– Ти назвав мене, – говорить вона, а тому я тепер лишаюсь з тобою.
І що з того, що я вперше почула своє ім'я, я одразу його згадала, як тільки ти вимовив.
І що з того, що тут такі імена не прийняті.
В сенсі, потрібні літери? Ні, я не заперечую, нехай тут такі традиції, але ти ж сам казав – з життям тут кожен отримує і свободу.

Саме так, ти подивився на повний рожевий місяць, перевів погляд на засніжений дах, відчув всередині, ніби тобі вісім, а завтра – Різдво, і це було щастя та водночас туга по тому, що ти сам не знаєш – і я одразу згадала, що так мене звати. Що на це я відгукуюсь.
Це ім’я мені за розміром, і для мене зшито. Це ж очевидно.

Ти назвав мене, і я все згадала. Клянусь, я усе згадала.

Чому обрала тут зараз бути.
Що чорний ліс за містом – ніяка не отрута, а єдині потрібні ліки.
Що кожна ріка тут – моя сестра.
Що немає часу, недоречного для любові.
Що відкладати на потім – це множити нездійснене.
Що любити – це любити з усім химерним.

Ми красиві і вперті, і не дивно, що нас дратує весь стан речей. Та, за щасливим збігом обставин, в тих, хто не готовий миритися, що попереду добра сотня темних ночей – в очах все сяйво світу, на кінчиках пальців – іскри, на ногах… Чесно кажучи, на ногах звичне взуття, та коли вони йдуть, зі сторони здається, що летять.

Я вдома.
Коли скидаю взуття, й кидаю його в правий куток.
Коли скидаю страх, й кидаю його в лівий куток.
Коли з кишені пальто дістаю знайдені дорогою скарби: листочок дерева гінкго, світло-блакитне пір’я, чиєсь вихоплене з розмови: “я не знав, чи її полюблю, а тепер не знаю, як не любив раніше”. Кладу на маленьку тарілочку для знахідок.

Я вдома.
Коли навіть з вимкнутим світлом я легко доходжу з кімнати до кухні, ставлю на вогонь каву.
Коли відчуваю вогонь всередині: часом такий, що довкола нього можна танцювати, часом – іскорку, якої ледь вистачає, щоб тримати відкритими очі і серце.
Коли чую за стінкою: “невідомо, чи щось з цього взагалі вийде”.
Коли кажу вголос: “ну, це ми ще побачимо”.

Я вдома.
Коли дістаю до верхівки дерева, просто стаючи на носочки.
Коли пересаджую слова з маленьких нотаток у більші блокноти, бо вони ростуть і їм потрібно трішки більше місця.
Коли можу пройтись до мотузці – від балкона до місяця, щоб провідати його темну сторону.
Коли свою темну сторону мені й провідувати не треба – он вона, перепитує, як різати яблука на пиріг.

Врешті, дім – це не “де”, а “коли”.
Так коли тебе чекати вдома?

Це – не текст.
Це рука, якою я беру твою руку і міцно тримаю, поки ми вбігаємо в океан.

Це – не текст.
Це каштан, який почав квітнути в жовтні. Одні перехожі пройшли повз (вони ніколи такого не помічають), інші – роздратувались (нехай і несвідомо) від порушеного порядку, та деякі (і це уже багато) відчули себе свідками дивовижного.

Це – не текст.
Це карта скарбів, яку ти намалював у свої 5, поставивши всі необхідні мітки, позначивши повороти і важливі точки. Що, якщо я скажу, що найдорожче – ціле й на місці?
Не камінці і кольорові скельця. Твоє серце.

Це – не текст.
Це дерево, яке ти ще тільки вирішиш посадити, і берегтимеш, поки не зміцніють гілки й коріння, і часом, пізньої осені, сни вам снитимуться одні на двох.

Це – не текст.
Це легкість, що з’являється в повітрі.

Це кроки, якими повертаєшся до себе.