він од вина заледве порум'янів
хитнувся трохи і у світлі щез
туманна ніч волога грудень ранній —
вважай поезія

як пар тече до вилиць дерев'яних
плечистих тіней золотих воріт —
він щось говорить
він — ожилий камінь
в руках тендітних

з арканом рота кольору герані
з тривожним бісом в кутиках повік
от-от розквітне — рівний і огранений
вже чоловік

а з уст дзвенить ще хлопчик —
тонкостінна його сріблиста стукає душа
у теплій шиї в комірцях застібнутих
в забутих зошитах

цю голову мов клумбу злегка п'яну
на видиху повільному схоплю —
це перший твій нескладений екзамен
мій хлопчику з мутного кришталю

із циклу "зодіак"

мов іскорка з мигдалистих повік
злітає сніг
чиї я сни побачив?

мов рух завмер і зупинився відлік
і на мені
чия півтінь гаряча

розгойдує траву
розмайні садовить поля
дає ковтками дихання крізь шкіру

витóк виток
лоза якій я вірю
обрамлює камінносрібний лоб

усім моїм невигаслим тривким
несправдженим глухим в самонадії
із ротом міцно стуленим до білого
коли сказати хочеш
а не смієш порушити цей непоборний хід —
на терезах хитання зле і кволе —
бо від любови ти ростеш
любове
і скаженієш як твій дар не приймуть

/

і ждеш відбою в кругликах зіниць
розширених до меж чужих районів

ну що там що там
о якби не він
нехай не він
нехай не з ним сьогодні

/

на видиху нечутно сходить ліс —
далеке бірюзове голосіння
із гілочки злітає сніг
донизу
мов опустилась та човниста лінія
що ділить око — і пускає в сіль
його мрійливу й добру половину

пливи пливи
а я опліч ітиму
бо ясно виджу
і щасливий тим

хто звів цей мур на восковій щоці
глухий непереборний словорозділ —
дорогу обтинання
вигин кóсті такий зажурний

у синім прóжилку прозорого листка
є суть крила метелика блідого:
вже пізня осінь — а ще диха з нього
земля парна

і от цей день самітнього польоту
помежи стін клубистий жмут волосся
і все в мені направду відбулося
живе й німотне

сузір'я крихітні — розливом біля вуст
тремкої мови невпокірні знаки —
тебе у них читаю і виплакую
та чи підпустиш

а тиша така тут суцільна —
вогонь на розриві
густими патьоками мідними котиться-котиться
у білій кімнаті стою в одинокості білій — стрічаю цю осінь 

коли б ти сидів поряд мене
сяйний і високий
у слові моїм обігрітий
з промінням на вилиці
я би із тебе писав свою ріку неспокою —
виплакував би по піщинці

голодні жалі над губою —
камінчики солі
це пам'ять подужала
перший поріг забування —
мов наново бачу заломлену ніч над подолом
і ми ще живі удвох ідемо

іndigo blue

і ось повернення
я виходжу зі спіненого оксамиту
штормової пісні
кам'яного причастя
ліхтарики у руках запалилися й виникли
тінистий берегу прийми мене
корабельного майстра

я сьогодні високий а мій поступ без сліду
смолистий піджак пропахнув прибоєм
із сіллю на губах
зі смагою і перлами
я до тебе прийшов

мої очі сміються понад ниткою рота
скривленого у розпачі
я так довго не бачив
як свічечка голови пропливає над іншими —
ось ти
підходиш до столу
проводиш по ньому долонею
надпиваєш із чашки

за удаваним спокоєм
як за твоєю сорочкою
хилитається тіла тендітний вітрильник —
і я нахиляюсь — до зім'ятого коміра тобі приколюю
дихання моря
хмаркою індиго

пощо одвернувся?
а це довге повернення
од берега до берега
наскрізною змійкою досі іде
на чужих руках засинаєш
і закотилися перли
назад за схолоджену воду і стому моїх грудей

я зникаю з відпливом і білі намиста розкидую —
їж хвиле їж
наїдайся
це мій дарунок тобі до осінніх заручин
моя жертва тобі за таємної мови стозвуччя
і талан називати човни
його іменем

серпень 2024

он місяць іде круговидом боління і срібла
ворушить губами —
й усе промовляє на осінь
скотився ліхтар з його лоба останньою бростю
і кусником хлібним

це він догоряє смаглявий за крок до появи  
і він танцюватиме вдома у чорній сорочці
за ким його голос отак заломився
й здичавів —
жалó в кровотоці

і змеркла вода його ока —
пора відцвітання
у всього свій задум — голки за тканиною тіла
я би тебе обійняв коли був би сміливим
місяцесяйний мій

і снився би й снив —
і просив би такої уяви
аби на щодень витинати із власної плоті
тобі у годину польоту і в миті скорботній
солоного й ніжного слова маленький кораблик

сорочка що нагадує мені про дім —

червоні дороги руді котловани
задушливий кратер неспокою в жаристім степу
димів інфернальний шик
райони у балці — низькі рудуваті доми
покинутий цех мого серця —

вдягни її
завтра

макові коробочки ще не розбиті
іще не всохлі
щасної нитки густе і зелене шиття
ріка що тече за туго зашпиленим коміром —
яка несподівана зустріч!
закидую голову — звідки ти? як ти?

листочок дубовий за ним ще один —
на узори лягла пелехата схвильована тінь — хоч бери
вишивана радосте що ти забула тут?
знову на острові болю нам випало
бачитись

і литися в юрми
на площі вкраїнських героїв
і дзвінко мовчати в стрункій
геометрії виходу

сьогодні їх жовч
була понадмір винахідлива —
згадали про тебе

пече і пече — а нам вже прощатися час
біжи і не знай —
так випурхнув! так засміявся! —
ще світяться за тобою
сліди золотаві нитчáсті
натуро пташина
в коротких обіймах

°
у лікарнянім вікні видко бетонний паркан
вихололі обеліски сну і туману лет
сяйво що покотилося у шпарину мовчання
у долини коридорного шепоту

місяцелови принишкли
у ревних ротах тримають сільце і наживу
на піднебінні масному — вирва на вирві
й між ними
перша краплина світанку
застигла мов свічечка

°
вогнику на вудці де запропастився
як ідуть між дерев тебе несуть попереду
хитлива хода сяйливі хвости
ліс оживає