– Подивись, там кіт! – зашепотів він. Мінхо ображено, ледь чутно насупився. Він програв у ці схованки певно що досвідченому і старшому вампірові. Фіаско.

– Чому він так схожий на того, що ми майже підібрали тут біля замка, коли я тільки-но став вампіром? В наш перший раз, коли ми знайшли цей дивовижний палац. – хвильку Джісон щось згадував. – Він ще втік буквально наступного дня.

– Хочеш сказати, що це той самий?

– Хочу сказати, що мені дивно бачити кота, який живе вже сто років.

– І правда… – шкірою обох промайнув табунець поколювань усвідомлення. Мінхо посміхнувся. Це була його особиста перемога – залякати цих довбнів.

#lin_sketchy_au

Слід зазначити, що Мінхо завжди був порядним вампіром. Ба більше, він був кото-вампіром, що означало, що його характер був дещо меланхолійним, а у своїй труні він затримувався вдвічі більше, ніж звичайні вампіри. Що ж про порядність? Вже чотири століття як він перейшов з людей на мілких тварин, що багато про що говорило. Він більше не навідувався до наляканих селян, не тримав їх у страху, як у старі добрі часи. Однак, хоча здоров'я у нього істотно покращилося, щойно в раціоні з’явилася лісна худоба, як мінімум за спілкуванням Лі починав сумувати.

Тягнуло його туди, до людей з витягнутими у страху обличчями, коли ті бачили найщирішу і гострішу одночасно усмішку хлопця.

Він планував вибратися в кінці літа, потім відклав до коронації Єлизавети ІІ, почекав ще трохи, поки велика болотна країна розвалиться, а тоді…Знову ліг спати і забив великий вампірський статевий орган на будь-які повсякденні турботи.

Так би всі події і розгорталися лише в його мрійливо-кривавих снах з чарівними літаючими котиками, проте одного не дуже чудового ранку він відчув сторонній запах.

– Знову щури, – зітхнув Лі й виліз із саморобної труни ніжно-персикового кольору. – Як вас травити, вже не знаю!

Він сплюнув кудись в куток і накинув довгий плащ, що кріпився на бедрах чорним паском.

– Понарозводилося чортяк. – знову зітхнув і тепер вже прямував донизу сходами, які важко скрипіли та ледве не кричали, погрожуючи от-от розвалитися на дрібні шматочки.

– Усміхнися, Хані! – почулося десь поблизу, але, очевидно, поверхом нижче. Це казав бархатистий чоловічий голос з інтонацією щасливого цуценя, якому б ще пасувало хвостиком крутити. Мінхо цієї радості не розділяв.

Чоловік наморщився, здригнувся всім тілом і в мить вкрився ковдрою з темно-рудого хутра з чориними плямами. Він змахнув хвостом, тепер майже безшумно спустився рештою сходів та вчепився всіма кінцівками у щось м’яке в стіні. Тепер він непомітно звисав, тримаючись кігтиками, та роздивлявся непрошених гостей. Той м’який виступ, що тримав його маленьке котяче тіло, нагадував частину старовинного інтер’єру, як наприклад, якщо б тут стирчала голова оленя зі стіни – атрибут мисливських хатинок. Але ця штука була більш схожа на дупу того самого оленя. Хоча Мінхо було однаково. Він взагалі останні років зо тридцять палацом майже не пересувався.

Перед ним відкрилася дивна картина. Востаннє він спостерігав таке в епоху дурнуватих першовідкривачів, які сунули свої носи куди не треба. Дві фігурки приблизно однакового зросту, але різні за статурою: той, що справа мав вужчі плечі й тулуб, а той, що зліва мав більшу масу за рахунок міцних ніг та корпуса, який навіть візуально виглядав сильним. Мінхо це оцінював для себе. Щоб знати ворога в обличчя, щоб знати, як боротися з ним, якщо знадобиться.

Чоловік зліва налагодив камеру і підтягнув партнера за талію до великого дзеркала з якоїсь старої колекції родини графів. Певно жодний в цій кімнаті не розбирався в цьому.

– Хані, покажи свої білі ікла!! – скринув він і клацнув камерою. – Дивись, який ти гарний сьогодні вийшов.

– Чан-а, це звучить як приниження. – закотив очі Джісон, навіть не глянувши на фото пустої кімнати в дзеркалі. – І навіть якщо це жарт, то не кожного ж дня одне й те саме! Може гайда придумаєш інший розіграш?

– Ображаєш мене, так. І навіть не задумаєшся, як це важко чотириста років придумувати якісь нові приколи.

– Ага, нам молодим не зрозуміти. Я це вже чув. – він трохи запнувся. – А ще, здається, я чув якісь скрипи десь нагорі.

Не зрозумійте неправильно. У Чана і Джісона вже давно традиція: літати за ріг у сосновий ліс, де на верхівці скелястого пагорбу стоїть витвистий сірий замок з кумедними вежами. Останні сто років, які вони постійно навідувалися туди, там завжди було пусто, але зараз… Здається, вони потрапили у халепу.

Той, що справа озирнувся навколо. Він дивився на рівні власних очей, тому навіть і не помітив звисаючого зі стелі кота. Мінхо самозадоволено хмикнув. Він завжди знав, що прості мишачі вампіри, ті ще дурбелики.

Наступним обернувся Чан, а він вже цілеспрямовано пройшовся поглядом по шпалерах.

#lin_sketchy_au

мені теж потрібен відпочинок, але це ще не кінець ? десь 3-4 оновлення залишилося, аби дописати все, що я хочу
сподіваюся, вам сподобався весь цей двіж з виставою.. дякую, що читаєте, буду рада коментарям ?

не дотягнула до 200 глав цим оновленням ? перфекціоніст десь всередині мене плаче хпахах
читайте ? сподіваюся, вам подобається