Слива, Охара Косон, кінець 19/початок 20 століття

=+=

ця зима
впала мені на груди
випала мокрим снігом
хай-но і я впаду тут
може щось врешті виграю
руки у всіх гарячі
в мене – як лід; морозять
але на честь побачення
стануть початком осені
дивом на щоки ляжуть
шорстко вростуть у вечір
зона твого ураження –
ніжно-терпке приречення

12.01.2025

#revantapoetry

=+=

вода доходила мені до колін
я не тонув у ній, але б волів
вода кричала: усе мине!
її заганяли в бетон манер

години неслися на всіх парах
перетворюючись в роки-архіпелаги
накопичуючись бонусами одним
іншим – зашморгом шиї. і нас водив

друг-посріблений-місяць то тут, то там
кидав в полі надій, потім снігом танув
обіцяв Земель нам, і ще Венер
аби віра в майбутнє в нас не померла

і вода хлюпотіла розбоєм хвиль
вік за віком шліфуючи ярий біль
глибиною всміхаючись у рукав
всім розбитим серцям оракал

...скільки історій вода знесе
маленький Безуд, велика Сена...
і кожен думатиме, що він єдиний
але історія не закінчується з людиною

03.01.25

#revantapoetry

=+=

переплетені, перехрещені досвідом пальці
зібрання галактик на впалих вилицях
ніч дається для того, аби відкинути раціо
і впиватися світом, що в прірву хилиться

перебиті, перев'язані докором ребра
підлягають зціленню лише поночі
і тому з-за дня я роблю що треба
а живу тільки відблисками твого вогнища

перестрашені, перелякані дивом очі
перетворюємося поволі у те, що вірили
ніч дається насправді, щоб побути зодчими
в тому місті, що колись випадково вимріяли

25.11.24

#revantapoetry

=+=

тіло, корумповане віком
звикле до огиди і бруду
раптом викидається з вікон
плюнувши Шекспіру: "не буду"

тіло, корумповане часом —
ємність: залюбили відверто
розуму не треба. втрачай собі
небо над вологою твердю

тіло, корумповане болем
зойкає, як скошені трави
на сітківку тисне вибоїною
тицяє в артерію правдою

тіло, корумповане мною
так летально хворе на досвід
в глузд вчепилось злою маною
і йому ніколи

не

досить

#revantapoetry

чи береш ти цього чоловіка
з його загостреним відчуттям справедливості,
з його розтрісканим сном,
двоїстою натурою:
одне обличчя — оаза, а друге — піщана буря;
з розсипом зморшок навколо очей, коли усміхається,
з головою, повною складних чисел,
причинно-наслідкових звязків,
деталей філігранної точності

чи береш ти цього чоловіка,
з яким будеш більше мовчати, ніж говорити,
і мовчання це буде ціннішим від всіх розмов

чи береш ти цього чоловіка,
щоб вриватися з ним до нічних забігайлівок,
знімати шкірку з яблук і торкатись тонкого вінілу в чотири руки;
щоб обіймати його ногами, як стовбур дерева,
розходитись, як масло під ножем,
обертатись навколо своєї осі, щоб йому світити

чи обіцяєш
встромляти та витягати голки,
здирати та накладати пластир,
згладжувати гострі кути,
не переливати молока до кави,
витримувати нестерпно довгі паузи,
коли обертається спиною;
цілувати так жадібно, мов захлинатись водою у спеку

—

чи береш ти цю жінку
з її розладнаними механізмами,
прихованими шрамами,
колекцією сердець у кишенях сукні,
оберемком незавершених справ,
який ніколи не меншає;
з її дислексією, дірявою памяттю, прикушеною губою,
з великою сумкою, в якій що завгодно й багато свободи

чи береш ти цю жінку,
щоб не читати її віршів,
не читати їй нотацій,
сердитися на неї та проганяти її страхи,
упиватися недосконалостями, що творять її довершеність,
оберігати порядок дня, в якому ви — разом

чи обіцяєш
ходити навшпиньках, коли вона втілює задуми,
приходити миротворцем у її гарячі точки,
пускатися з нею берега,
вступати у суперечки й філософські диспути,
ніколи не припиняючи проростати одне в одного

—

і в зйомній совковій квартирі,
і в тісняві електрички,
і у шпаківні на батьківському домі,
і у власній оселі з великими вікнами й білими стінами,
і в лікарняній палаті, наповненій розпачем та надією,
і в готельній кімнаті, де замість підлоги — море

допоки ніщо не розлучить вас

— Юлія Мусаковська

=+=

останні років десять
перед кожним Днем Незалежності
я щоразу думаю:
Боже, дякую тобі, усім твоїм друзям,
обличчям і просто причетним
за те, що я народилася після:
після доби однакових сірих будинків
біло-зелених та біло-блакитних
стін поліклінік

навіть зараз, не бувши
ні разу свідком,
я прокидаюся мокра,
в мерзенно холодному поті
посеред ночі, бо згадую:
ось ми лазимо напіврозваленим
заводом, що пахне цвіллю і
мокрою глиною, мишами
а баба кричить: вилазьте, бо вб’єтесь!..

не так давно він був ще
імені Свердлова
чи якогось іншого –ова,
але обов’язково радянського.
І цей –ов точно вбивав людей,
можливо, не руками, але
розпорядженнями

мені було п’ять, потім вісім,
а потім дев’ять
завод розбирали на залізо і цеглу
закрили млин
і я бачила, як млинар,
що важив мою трирічну сестру,
коли млин іще працював,
на промислових вагах
(«ого, яка важенька, пів мішка борошна!»),
більше не ходить щоранку,
бо немає куди ходити:
тільки пити і тішити себе
обрубками минулого:
раньше ж було лучче

ми просто жили на одній величезній вулиці,
але в мене було своє «раньше» - пізніше.

це вже була незалежність,
а рани радянщини та її
архітектурно-мистецькі ансамблі
в мені відтоді не зажили
і не заживуть.

сьогодні моїй сестрі двадцять два
і я не уявляю, скільки
мішків борошна еквівалентні її вазі, але
я сиджу на її ліжку о першій ночі,
кажучи знову:

бач, я не можу знайти раціональної причини
аж так ненавидіти архітектуру доби,
у якій не жила, але яку застала
як предка в бетоні.

Абрамович напише у дві тисячі шістнадцятому, що естетика комунізму і соціалізму ґрунтується на чистісінькій потворності,
і буде права. дуже дивно, ми зростали
в різних щелепах цієї машини,
але зуби на вигляд – одні й ті самі.

і мені страшно тиснуть ряди цих домів,
у яких я живу; цих заводів
і я не готова відповісти на питання:
чи зараз лучче?

але не так, як тоді, як тоді,
коли на моїх прадідів та їхніх батьків,
дідів писали доноси, а потім
розстрілювали через сім днів
без суду і слідства у місці, де зараз
сіро стоїть житомирський онкодиспансер

їх-то реабілітували. а нашу
генетичну пам’ять коли?

від того все менше можу чути розмови
про відносно щасливе дитинство
і юність батьків, назви вулиць,
дивитися фільми, де люди були
чимось більшим
а здавалися фоном системи.
бо все це мені тхне сирими
і дохлими мріями, що ніколи не
виходили (а може й не входили!)
з голів (чи у голови) цих людей

бо які іще мрії, якщо ти не ділиш їх
з усіма?

і стіни з вогкої цегли
пам'ятають усе. іще.

я не можу ненавидіти їх менше.
чи могла б, якби народилась тоді?

01.09.2024

#revantapoetry

бачу, що чоловік позаду (на першому фото) зробив мені фату...? а сьогоднішній альбом Вів'єн Морт називається "Фата"....

він неймовірний?

а це збір для брата мого хорошого універського друга, прошу приєднатися??

=+=

у риби нема кісток. відповідно, нема хребта
до того ж, вона мовчить і ніколи не питає хто там
хто виловив рідний косяк, хто збурює воду щодень
у риби питань нема, життя ж якось іде?..

я бовтаю ногами в воді, на річці – пух осокор
якщо в риби нема питань, чи вважається вона скореною?
у руку залазить остю‌к із трампліна, на якому сиджу
як рибі у бік гачок від вудки моєї. не чують

ні її, ні, бачиш, мене. хоч біль у нас різний, проте
вона теж вишукує змогу – і си‌ли – відростити хребет
їй кажуть: "Звикай до води́, наївна ще, молода,
за тебе усе вже вирішили ще до зачаття Адама"

і риба от-от помре: асфіксія соціальних зв'язків
самостійний обирає пошук замість бігти постійно за кимось
у риби нема кісток. у цієї вже – є хребет
поділися зі мною, рибо, ним. чи хоча би тим місцем, де тобі

його видали.

16.06.24
Milano

#revantapoetry