- А можна мені з Вами сфотографуватись на згадку?
- Це куди?
- Нікуди. Це мені, аби я знала на кого рівнятись.
...Він прийшов за апаратом, бо погано дихає. Поки я вимірювала сатурацію, жахалась показникам і намагалась роздихати його прямо в офісі, він жартував, м'яко залицявся одночасно до всіх дівчат і весь час намагався схопитись за щось важке.
- Поставте на місце, ми самі.
- Так що я тут буду соромитись, коли дівчата тягають.
Пілот. Років 60-65 на вигляд. Літав колись на реактивних літаках. Каже, що і досі літав би, якби не проблеми з диханням.
- Я автівку не вожу тільки тому, що нема куди їхати. Родина за кордоном, онук на фронті.
- Так до нас в гості приїзжайте.
- Так це ж з кон'ячком треба, або з шампанським. Потім же ж за кермо не сядеш.
- Так а апарат у мене буде поки я коні не двину?
- Та які коні? Вам до цього ще далеко.
- Чого? Мені майже дев'яносто.
... Фото не покажу. Але непереборне бажання його роздрукувати, повісити десь над робочім місцем, аби соромно було нити про "щось я старіти почала".

- А як ти там? , - питаю я його в Сигналі.
Бо кілька тижнів тому він проходив ВЛК після поранення і нарешті дійшов до МРТ, подивитись про що там стогне спина. Знімки показали, що далі хребет самостійно триматись не бажає і треба оперуватись. Неймовірний випадок - у висновку ВЛК прям так і було написано.
Він мав повернутись в частину, отримати направлення від начмеда і повернутись. Я мала домовитись з нормальним хірургом і сплатити розхідники.
- Я на "роботі". Півміста розбомбили. Наші всі по ВЛК. Ще тиждень і ми тут з посестрю вдвох лишимось тримати оборону.
- А спина?
- А посестра? Сама за весь взвод залишиться? Я поки тут. Буду дивитись по стану.
- Так вона ж теж після поранення. Я ж пам'ятаю - там барабанні перетинки луснули. Її ВЛК допустило до виходів?
- А вона не пішла туди. Перетинки затягуються потихеньку. Ти ж її знаєш.
Я її знаю. Я його знаю. Я знаю, що ми живі і вільні лише тому, що є вони. Є один в одного. Є у мене. Є у країни. Хоча інколи мені здається, що ми не варті їх відданості.

«З огляду на те, що наближався кінець світу, Медді Пейс вважала, що справи в неї йдуть непогано». Це перше речення в оповіданні Стівена Кінга «Народжувати доведеться вдома».

Простенька казочка про зомбі-апокаліпсис, який переживає вагітна жінка на маленькому острові. Жінка, яка звикла до того, що все життя рішення за неї ухвалює батько або чоловік. Жінка, яка протягом оповідання дорослішає, бо має дуже простий вибір — захистити себе й дитину чи загинути. Жінка, яка могла б зачинитися вдома й чекати, поки чоловіки якось упораються із захистом острова.

Жінка, якій доводиться просто на порозі зустрітись із тим, хто колись був сенсом її життя, й убити його, аби дати шанс народитися його дитині. Бо колишнього життя більше немає, а сьогодення потребує дій, а не рефлексій.

…«З огляду на те, що наближається кінець світу, справи в нас ідуть непогано», — кажу я раз у раз домашнім…

https://zn.ua/ukr/war/zombi-apokalipsis-shans-shcho-svit-utrimajetsja-je.html?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR0zvnyxBkSTUQRqXoFpZAocCMVlLfr8JxWKYrNhZnWpj1cM2LivC2s5Wq0_aem_YSmSFzSCholCGdlmbzWtNA

- Тобі не має бути соромно ні за що, - пише мені чудова жінка, якій я не встигла вчасно здати текст, бо пишеться важко і мені дійсно соромно.
Але, напевно, сором - це те, що тримає мене на плаву, коли не вистачає сил і мотивації.
Мені соромно відчувати втому, бо я вдома, з рідними, займаюсь улюбленою справою і навіть маю вихідіні. А четверо незнайомих мені бійців прямо зараз тримають ВОП в населеному пункті, де йдуть вуличні бої. Бо немає ким замінити. Іх мало бути шестеро, але двоє не дійшли.
Мені соромно страждати від спеки, бо я можу сховатись в тінь, або облитись водою, або навіть поїхати на річку. А прямо зараз руденька дівчина, брита наголо, тягає ТМ-ки і під мінометним обстрілом розкидає їх між нами та під@рами. Вона навіть в шоломі і броні важить трошки більше, ніж міни, з якими вона біжить.
Мені соромно жалітись на головний біль. Бо я можу хряпнути ліків і лягти спати. А прямо зараз хтось виє від нестерпного болю, очікуючи поки до нього прорветься евак. Або не прорветься. Бо з сусідньої позиції так і не змогли забрати.
Мені соромно відпочивати. Бо кожна хвилина мого відпочинку сплачена чиїмось життям. І все, що я можу, аби позбутись хоч частини цього сорому - не зупинятись. Навіть тоді, коли здається, що країв цьому не буде.
Я обіцяла звіт за минулий місяць? 125 операцій. Майже 2 млн гривень. І ще 42 несплачених рахунки. Бо гроші закінчились. Суму ми навіть не рахували - страшно. Якщо там немає сюрпризів - півляма приблизно. Але про один сюрприз на 130 000 я знаю. Тому не особливо сподіваюсь. Імпланти:
Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка Visa: 4246001030029122
Картка MasterCard: 5169330530364303
https://send.monobank.ua/jar/AeRQaCwEt2
PayPal [email protected]

«Берлін приєднується до телеграму» - безжально бʼє під дих телефон…

Син Берліна вже навчився ходити, напевно. Він народився за кілька місяців після загибелі батька.

Кілька днів тому ми з побратимом стояли біля могили Берліна і згадували останні дні разом під Соледаром. Скільки разів ми під обстрілом бігали тією тропою, на якій він загинув? Важко порахувати. Нас пощастило. Йому - ні.

Ми згадували, а він посміхався нам з фотографії - молодий, гарний, веселий.
Зовсім поряд з ним - Старшина, Шульц, Водолаз, Ізолента. Теж посміхаються - щиро, ніби раді нас бачити. Тільки там, поряд з ними, відчуваєш себе спокійно. Бо поряд найнадійніші. Ті, кому не страшно було довірити своє життя.

В наших записниках номери телефонів, на які більше неможливо зателефонувати, але й видалити неможливо. Дорогоцінні фото, повідомлення і привітання зі святами.

«Берлін приєднується до телеграму»…

Навіки в строю. Аби ми могли прокидатись зранку. Аби був сьогоднішній День Конституції. Аби діти жили в вільній Україні…

Серед моїх особистих знайомих майже не лишилось тих, хто продовжує уважно слухати великого гуру. Тому за особливо упоротими прям цікаво спостерігати...
Один з адептов теж вирішив, що його роман з цією країною закінчився. Ну, десь біля Тиси його і прийняли.
На полігоні його прийняли радушно. І я їх розумію - сорок років, без шкідливих звичок, спортсмен, красунчик. Мрія воєнкома.
За день до випуску він втік вже з полігона. Готується до повторного штурму Тиси. Прям чекаю чим закінчиться цього разу.
Насправді, я продовжую мріяти про те, аби всім бажаючим дали можливість звідси поїхати, аби не плутались під ногами, не верещали про "ми всі загинемо" і не відтягували на себе ресурс. Аби тут залишились лише ті, хто готовий боротись і на фронті і в тилу. Тоді в нас значно збільшаться шанс

Мертвих легко любити. Це та любов, у яку не треба вкладати щоденних зусиль. Яка не рве серце тривогами чи непорозуміннями. Не потребує взаємності. Не накладає зобов’язань. Набагато легше, ніж із живими.

З мертвими зручно дружити.
«Прощавай, друже. Мені бракуватиме тебе», — рясніють повідомленнями соцмережі у відповідь на загибель непересічної особистості. Після смерті друзів завжди з’являється багато. Вони охоче дають інтерв’ю, де розповідають про масштаб втрати й про власну роль у становленні загиблого. Тепер уже можна. Тепер нема кому здивовано підняти брови й запитати: «А ти хто, чуваче? Щось геть не пам’ятаю, аби ми були знайомі»….

https://zn.ua/ukr/UKRAINE/mertvikh-lehko-ljubiti.html?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR1s1eH1vBK_AKwSxjjbREaFnxpyY7TOVwUuVUTC5J_wJtWPlRtxrQrs7jI_aem_Mjt6Af3kvgoalwYufM-ssg

От мені цікаво - всі ці прекрасні хоробрі люди, які готові підривати квартири ТЦК і виловлювати їх рідних не хочуть підривати ворожі танки та виловлювати орків? Чи слабо?

У фейсбуці у мене лотерея. Раптом хтось хоче прийняти участь. https://www.facebook.com/LitvinovaLesya/posts/pfbid02w7PEFJLSmQN1hKjgbHGgzkbBNqTdH8nqKXEFSWxBxX6MtcXQhpDGhUXwRFv6H67hl

Facebook

Леся Литвинова

Увага. Лотерея. В хід йде важка артилерія - практично золотий запас фонду. Бо сума несплачених рахунків по поранених у нас близько 300 000 . І поки ми будемо збирати - збільшиться ще. Золота...