В особисті приходять два фото. Молодий чоловік на лікарняному ліжку з закритими очима. Його документи я бачила кілька днів тому - пожиттєва інвалідність 1"А" група, зчмт в результаті вибуху. На першому фото у нього на грудях стоїть посилка від фонду. На другому - акуратно викладені ліки з цієї посилки.
Від безнадійності хочеться кричати. Бо родичі роблять такі фото на автоматі, звиклі до того, що буде потрібен "фотозвіт". Я не завжди встигаю попередити новеньких, що не треба цього робити. Що гідність рідної людини ніхто не має права віднімати. Що ми будемо просити документи і призначення, але ніколи - фотографії.
Ми від щирого серця радіємо домашнім і лікарняним фото від тих, з ким ми стали друзями, а інколи майже родичами. "Дивись, ми сьогодні встали на ноги!", "А правда він красунчик з новою зачіскою?", "А до нас сьогодні діти в гості приходили". Це про життя, про живе спілкування між близькими людьми. У відповідь я можу відправити своє фото, або фото дітей. Але і ці знімки ніколи не потраплять в паблік. Бо це - особиста територія.
Фото розхідників, памперсів, ліків, або ще чогось на фоні людини без свідомості - це окрема форма катування. Це про безправність і необхідність розрахуватись гідністю за виживання.Для мене воно мало чим відрізняється від необхідності співати гімн ворога в полоні, аби отримати хліб. Тільки тут людина в полоні хвороби, от і вся різниця. Це не про вдячність. Не про звіт. Це про відсутність права на приватність і про вразливість.
Я неймовірно ціную те, що ви всі довіряєте нам без моторошних фото. Що якимось чином на "голі тексти" ми продовжуємо збирати великі суми. Звичайно, з "ілюстраціями" ми б взяли під патронат ще з десяток лікарень і змогли бути більш "потужними та незламними". Але від такої перспективи мене відверто нудить. Імпланти:
Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка Visa: 4246001030029122
Картка MasterCard: 5169330530364303
https://send.monobank.ua/jar/AeRQaCwEt2
PayPal [email protected]

Продовжуючи тему алкоголю і війська. Єдиний простір, де вони дійсно можуть бути поєднані - благодійність на користь того самого війська. Тому в нас сьогодні буде тематична і дуже крута лотерея.
Я не розповім про цю пляшку краще, ніж Alex Ostrovs'kii, який є автором ідеї. Він каже, що це Benrinnes StrongholdUA, 12-річний шотландський віскі, зі Спейсайду, витриманий послідовно в бочках з-під іспанського хересу та бурбону, випущений тиражем – всього 312 пляшок. Більше таких не буде.
Ця пляшка присвячена Україні та українціям, як фортеці, що захищає не тільки своє право на вибір, Свободу та Незалежність, але і право на вибір свободи всього демократичного світу. Та нагадує, що зовсім недавно залізна завіса знаходилась на на сході України, а в Німеччині. https://www.facebook.com/share/p/1B1YPv18Rc/

- Нас нудить від вашого "патріотизму". Невже ви самі цього не розумієте?
Підліток, з яким ми про це розмовляємо - розумний і досить відповідальний. Його родина втягнута у всі процеси в країні багато років. Всі дорослі або воюють, або волонтерять. Хтось вже загинув. І він, і його друзі планують своє майбутнє тут, не за кордоном. Вони активно займаються спортом, вчаться керувати дронами, освоюють домедичну допомогу і потрошку готуються до своєї черги на фронті.
- Я розумію для чого щоденна хвилина мовчання. Але для чого кожен ранок в школі починати з гімна? Ви хоч розумієте, що це викликає протилежну реакцію? Для чого нам раз за разом розповідати про потужність і незламність? Ми ж не сліпі і не тупі. Може варто нам казати про складності і як їх долати? Ми раді зустрічатись з ветеранами. Але на уроках військової підготовки нам треба навички, а не спогади.
Я вдячна, що він про це говорить. І мені гірко, що це не єдина така розмова. Що в різних варіаціях я чую це від дітей друзів і їх однокласників. Що ми погано навчились комінікувати з найважливішими людьми в нашому житті.
З гарних новин - вони розуміють різницю між справжнім патріотизмом і байрактарщиною, яка замінила звичну шароварщину. Вони розуміють різницю між формальними заняттями з військової підготовки і якісними тренінгами. Вони знають, що війні не 3 роки, а скоро 11. Вони вміють співпіставляти те, що чують від родичів і те, що транслює єдиний марафон.
Але у мене є і погана новина. Ми можемо їх втратити. Тих самих, які мають прийти нам на зміну. Вмотивованих, думаючих, активних. Бо вони можуть пробачити нам, дорослим, майже все. Окрім нещирості і формалізму.

- А можна мені з Вами сфотографуватись на згадку?
- Це куди?
- Нікуди. Це мені, аби я знала на кого рівнятись.
...Він прийшов за апаратом, бо погано дихає. Поки я вимірювала сатурацію, жахалась показникам і намагалась роздихати його прямо в офісі, він жартував, м'яко залицявся одночасно до всіх дівчат і весь час намагався схопитись за щось важке.
- Поставте на місце, ми самі.
- Так що я тут буду соромитись, коли дівчата тягають.
Пілот. Років 60-65 на вигляд. Літав колись на реактивних літаках. Каже, що і досі літав би, якби не проблеми з диханням.
- Я автівку не вожу тільки тому, що нема куди їхати. Родина за кордоном, онук на фронті.
- Так до нас в гості приїзжайте.
- Так це ж з кон'ячком треба, або з шампанським. Потім же ж за кермо не сядеш.
- Так а апарат у мене буде поки я коні не двину?
- Та які коні? Вам до цього ще далеко.
- Чого? Мені майже дев'яносто.
... Фото не покажу. Але непереборне бажання його роздрукувати, повісити десь над робочім місцем, аби соромно було нити про "щось я старіти почала".

- А як ти там? , - питаю я його в Сигналі.
Бо кілька тижнів тому він проходив ВЛК після поранення і нарешті дійшов до МРТ, подивитись про що там стогне спина. Знімки показали, що далі хребет самостійно триматись не бажає і треба оперуватись. Неймовірний випадок - у висновку ВЛК прям так і було написано.
Він мав повернутись в частину, отримати направлення від начмеда і повернутись. Я мала домовитись з нормальним хірургом і сплатити розхідники.
- Я на "роботі". Півміста розбомбили. Наші всі по ВЛК. Ще тиждень і ми тут з посестрю вдвох лишимось тримати оборону.
- А спина?
- А посестра? Сама за весь взвод залишиться? Я поки тут. Буду дивитись по стану.
- Так вона ж теж після поранення. Я ж пам'ятаю - там барабанні перетинки луснули. Її ВЛК допустило до виходів?
- А вона не пішла туди. Перетинки затягуються потихеньку. Ти ж її знаєш.
Я її знаю. Я його знаю. Я знаю, що ми живі і вільні лише тому, що є вони. Є один в одного. Є у мене. Є у країни. Хоча інколи мені здається, що ми не варті їх відданості.