Все добігає кінця,
Зустріч, терпіння, біль та життя
Неминуче залишаться тут
У спогадах тих хто ще біжить
Хто несе у собі світло і навіть тих
Хто світла не бачив, тому що осліп
Від заздрості, люті, спокуси, брехні
Все залишається тут
Все добігає кінця,
Зарано, миттєво в окопі у муках
Чи просто, тому що закінчився час
Щоранку ми мріяли бути кращими
Відкладаючи краще на потім
Не помічаючи те що потім вже стало минулим
А минуле стало життям
Все залишається тут
Все добігає кінця
І навіть війна, що розірвала обійми
Розкидала по світу думки та любов
Викарбувавши в пам‘яті іменами героїв
Не маючи жодної цілі й мети
Залишаючи осиротілі душі
Спалюючи мости, плани та мрії
Теж залишиться тут

Ні, на цьому фото не Україна, це Чечня. В 1999 році російські сили знищили столицю Грозний. Хоча 3 роки до цього був підписаний мирний договір між Росією та Чечнею, проте це припинення війни було тимчасовим. Росія повернулася й здійснила масові розправи, вбиваючи до 300000 чеченців, що становили 25% населення цієї гордої, але невеликої нації, що прагнула свободи.

Мирні переговори з Росією завжди закінчуються такими результатами. Тому Україна не бажає вести їх, поки російські сили не покинуть нашу землю. Тому ми просимо підтримку в угрупованнях із зброєю.

До речі, перший президент Чечні Джохар Дудаєв був вбитий російською ракетою під час телефонних переговорів 21 квітня 1996 року. Росія спеціально визначила його місцезнаходження і підступно вбила, прикидаючись переговорами. У 1995 році в одному з його інтерв'ю він сказав: "Росія врешті-решт зіткнеться з Україною. Росія зазнає поразки, коли настане сонце української свободи". Він передбачив це вже 28 років тому.

#яукраїнець #iamukrainian

Ти, та ще тисячі таких як ти поки що в безпеці, ховаєтесь за бетонними стінами металургійного комбінату і військовими полку Азов, хлопцями з тер. оборони та морської піхоти, та ти відчуваєш, що смерть вже зовсім поруч.
Азовсталь нещадно бомблять. Твої діти перестали звертати увагу на вибухи, вони абстрагувалися. Діти зайняті один одним, та грають в якісь дивакуваті ігри. Ти відчуваєш себе живим, та в середині ти вже мертвий, а зовсім поруч кожної миті хтось помирає.
Снаряди розриваються гучніше, бої ідуть все ближче. Ти бачиш поранених, ти бачиш відірвані кінцівки, а ще лютий сморід такий сильний, що ріже очі. Так пахне смерть, та ти до всього звикаєш. А діти граються. І це все відбувається наче у сні в дивовижно-страшному підземеллі. Хтось каже, що зовсім скоро всіх обміняють або заберуть, що буде коридор, і цей коридор буде завтра, післязавтра, а потім знову і знову розриваються снаряди. Завалює шпиталь, коридори, де під завалами помирають цивільні люди серед яких дуже багато дітей. Ти бачиш це?
Коли з’являється можливість вийти в інтернет, люди навколо читають історію про те що вони герої й вся країна вважає їх за героїв, та їм від того не легше. Вони благають, записуючи відео, щоб армія прийшла, щоб дали зелений коридор, щоб їх вивели… хоча б дітей…хоча б поранених… та все розтягується в часі.
Час стає бездонним, безкрайнім, та раптом щось змінюється і починається обмін, вірніше не обмін, а вивід. Дають зелений коридор. І… ти знаєш, що це пастка, ти знаєш, що ти з одного пекла потрапиш в інше, тому, що ворог фактично вивозить тебе на свою територію і тільки потім ти підлягаєш обміну, але ти думаєш, що можливо тимчасово це єдине рішення і погоджуєшся з тим, що ти поїдеш з дітьми,… Там живе інша реальність. Ти потрапляєш у фільтраційний табір, в якому у тебе відбирають твоїх дітей, і твої діти вже не твої діти. Ти імперії не потрібен, а діти потрібні й війна потрібна.
На момент створення допису, російські загарбники вивезли на території Росії понад 226,000 українських дітей. Де вони? Що з ними? Як їх знайти, як їх повернути, двісті двадцять шість тисяч рідних наших дітей, ви можете собі уявити цю цифру?
Ви просто уявіть масштаби трагедій!
2022 - Геноцид Українського народу!

Автор тексту: @Yulian Ulybin
#iamukrainian

Facebook

#iamukrainian – Explore

explore #iamukrainian at Facebook

ЩО ТИ ЗНАЄШ ПРО ВІЙНУ?!
Що ти знаєш про війну? Про те як діти сплять в бомбосховищі. Ти бачиш війну зараз моїми очима. І я не один, таких як я мільйони. Багатьом вдалося втекти, в основному це жінки, люди похилого віку та діти. Але ще більше людей потрапили в пастку.
Що ти знаєш про війну? Мені хочеться тобі розказати про наших дітей, адже чужих дітей не буває. Всі ми колись були дітьми і всі ми родом з дитинства, всі наші страхи які впродовж всього життя живуть з нами, народилися саме тоді коли ми пізнавали світ. Наші діти, це наше майбутнє. І зараз наше майбутнє травмоване.
Що ти знаєш про війну? Уяви собі що де б ти зараз не був, ти почуєш… лунає сирена… Заплющ очі, відчуй цей крик, ти будеш чути його доволі часто. Спочатку це тебе налякає. Ти не одразу зрозумієш, що відбувається, і не одразу збагнеш, що потрібно робити, куди бігти, де ховатися, де можна відчувати себе в умовній безпеці.
Сирена вщухає. Цього разу нічого не прилетіло. Але це до тебе не прилетіло, а в інші міста прилетіло. Через певний час ти дізнаєшся про те, що ракети потрапили у Львів, потрапили у Маріуполь, потрапили у Харків, є загиблі, є руйнування, і твій розум починає усвідомлювати, що це зовсім не жарт. Це щось не зрозуміло страшне, та це точно не жарт.
І, наступного разу, коли ти чуєш сирену, вона застає тебе в центрі міста десь в якомусь магазині. Сирена зупиняє тебе, і ти біжиш вже за натовпом. Хтось таки знає куди треба бігти. Ти потрапляєш в одно із бомбосховищ. Метро. Ти спускаєшся вниз, і бачиш, що таких як ти навколо дуже багато. Жінки, діти, чоловіки, бабусі, дідусі, всі хто зміг добігти. Ти так і не купив продукти, тому що не встиг розрахуватися на касі. Ти стоїш тут, а твоя родина десь в іншому місті, можливо в підвалі вашого будинку. Ти хочеш піти до них, та зараз виходити на вулицю небезпечно. Ти телефонуєш дружині, але зв’язку нема. І коли закінчується тривога, ти біжиш до дому з такою швидкістю, що просто ставиш світові рекорди. Діставшись дому і зустрівши свою дружину та своїх дітей… в цю мить час зупиняється… все навколо забувається, і війна, і проблеми відходять на другий план, ти неймовірно щасливий, і це саме головне, головне те, що твої рідні живі.
З цієї миті ти будеш більш обачним. Ти зробиш усе, щоб бути завжди поруч зі своїми близьким. Уже під вечір, знову лунає сирена, ти разом з родиною, спускаєшся в підвал, і в цей момент ще не знаєш, що проведеш під землею практично місяць. Ви дуже рідко будете виходити на вулицю. Ви об’єднаєтеся, згуртуєтеся, люди навколо стануть для тебе рідними людьми. Одного разу ти помітиш, що когось не вистачає. Згодом ти дізнаєшся, що вже знайома тобі сім’я загинула. Вони вирішили залишитися вдома, і їм не пощастило, як не пощастило ще з десятку інших людей. А діти в підвалі граються, діти звикають.
Одного разу вибухне зовсім поруч. І усі хто навколо, кожною клітинкою відчують, що смерть вже зовсім поруч. Хтось закричить, хтось підхопить крик що переросте паніку. За мить ще один вибух, ти чуєш його, хоча ні, не чуєш, а відчуваєш… Все стихає, паніка вщухає, всі просто починають кричати в середину себе і тільки діти, плачуть в голос… Їм страшно. Вони вже знають як виглядає яма після ворожого снаряду. Так летять дні… Через пару днів знов хтось зникає. Людей стає менше.
В сусідній будинок прилетіло. Тепер у вашому підвалі набагато більше людей. Місця уже на всіх не вистачає. Та це пусте. Ти знаєш що робити. Ти береш сім’ю, та йдеш в метро. Цього разу ти ховаєшся в метро разом з сім’єю.
Тепер заплющ очі й уяви, мальовниче місто, яке ти ніколи вже не залишиш живим. Ти в Маріуполі. Ти і,… твоєї дружини вже нема.
Її зачепило осколком і ти поховав її прямо на подвір‘ї біля дитячого майданчика, там де раніше, до війни, гралися твої діти. Вони, діти, на все життя запам’ятають своє подвір’я та ще свист снарядів. Вони вже знають, що летить і куди воно попаде. Не аби яке уміння для майбутнього життя. Страшно. Ви тікаєте до Азовсталі - фортеця де можна сховатися від обстрілів та від того, щоб не бути розстріляним російськими окупантами, котрі вже практично повністю захопили мертве місто.