« — А інколи, — продовжив Енох, — я питав себе: якщо зірки — це такі ж сонця, як наше, то хіба не може бути навколо них інших планет, а на тих планетах інших людей?»

Мені нагадали на книжці:

Ходить в купальнике и не задумываться о том кто что подумает о моём целлюлите и прочих "недостатках"?.

Вспоминаю себя на море лет в 14-20, сколько придирок к себе, сколько ненависти к своему телу там было. О ужас, волосы, о мерзость, фигура нитакая. Причёска нитакая. Я вся нитакая.

Сейчас этого нет - я скорее испытываю к телу благодарность, что оно выдерживает все мои нагрузки. Мои ноги великолепно переживают походы и плавание, побывав на дне, мои колени практически восстановились; моя спина прекрасно живёт с моим "лишним" весом и даже не против, чтобы я принесла 6 л воды (после грыжи и со всеми протрузиями и сколиозом и длившихся годами болей, от которых хотелось лезть на стенку это правда достижение); мои руки - после пренеприятнейшей травмы локтей, которую я лечила последние два года и уже ощущала себя инвалидом - восстановились почти полностью, я могу поднять вес, напечатать тысячу слов за один подход, сделать жим и тягу. Мои стопы... Ох мои стопы! С этими косточками на пальцах, которые злобно болели! - Они офигенно функциональны и между пальцами наконец-то появляется расстояние, благодаря упорным тренировкам и правильной обуви.

Всё, вообще всё, - благодаря тренировкам - если у вас что-то болит, с большой вероятностью, просто нужны правильные упражнения (массаж, мфр, стретчинг - туда же). Раньше я гнобила себя за неправильную осанку, теперь же могу заметить - о, руки снова не туда висят, грудная клетка выехала вперёд над тазом, дышу поверхностно. Напоминаю телу как правильно, и живу дальше. Со своей кривой спиной, животом и толстой попой? Чтобы оценить, что у тебя есть; чтобы отказаться от идеи продающего (конвенционально красивого) тела, мне пришлось потерять его функциональность и добывать её снова. Вам так не обязательно. Хорошее тело - здоровое тело, функциональное и благодарное вам за поддержку. Ваш самый трепетный зверёк?

Стук у вікно остаточно розбудив нас посеред сонного сніданку об 11-й.
— Прийшли вам лічильник поміняти!

Відкрити вийшов поговорити мій хлопець, але згодом шурхіт і перемовляння за дверима привернули мою увагу, і я вийшла. Незручно, що люди працюють поруч, а я сиджу собі в телефоні. Дві працівниці 40-50 років, Марта і Ганна, пропоную чай — ввічливо відмовляються, мовляв, потім в туалет буде треба, а до людей проситися — то не дуже.

Та чому не дуже, дивуюся я, що тут такого. Ганна все ж попросила води. Я вирішила постояти з ними — я люблю знайомитися з людьми різних професій, користуватися ефектом попутника і дізнаватися нове. От і зараз розпитую про роботу, поки прикручують нам лічильник.

Ось, принесла вам уривки діалогу, тому що ну звідки ви ще дізнаєтесь про особливості роботи інспекторів, які в той же час працюють за електро-монтажерів.

— І як воно, на такій роботі? — питаю.
— Та не дуже, воно лоскотно, — каже Марта, вправно затягуючи провід і відкусуючи пасатіжами.
— Лоскотно?
— Та, воно ж усе під напругою. Рукавички-то нам видають, але такі, що в них пальцями не поворухнеш.
— А є якісь тонкі рукавички, але вам їх не дають?
— Ні, немає таких. Через тонкі електроенергія проходить.
Від її слів мені стає незручно. Я ж бо в комфорті сиджу, ще в піжамі, а жінку, яка зі мною розмовляє, весь час током б'є.

— А як називається ваша професія? — питаю, бо цікаво.
— Ми інспектори, але виконуємо обов'язки електро-монтажерів.
— Вам мабуть за це доплачують, правда? — питаю, наперед знаючи, що відповідь буде: ні.
— Та який там. Можуть хіба покарати... Як усюди — Сумно каже Марта.
Я ніяковію, але все ж таки питаю, за що тут карати.
— Як за що? А якщо людям не сподобається, що ми в двері ломимося? Тоді поскаржаться на нас, — каже Ганна, — то начальство нам зп урізає.
— Несправедливо, — кажу.
— Як усюди... — одмовляє Марта.

Якийсь час я стою, переминаючись з ноги на ногу, не знаючи, куди себе подіти. Але не хочеться залишати жінок самих, сама не знаю, чому.
— Ганно, тримай чорну морду! — каже Марта, віддаючи старий чорний лічильник колезі.
— Що-що? — питаю. — Яка ще чорна морда?
— Ми його так називаємо, — каже Ганна, показуючи мені лічильник. — Осьо бачите? Морда.
А й справді, на лічильнику два гвинтики схожі на очі, а табло — на величезну пащеку.
— А цього ми звемо синочок, — каже Марта, показуючи на новий лічильник, який прикручує, — він маленький, легенький, не більше 200 грамів. А чорна морда півтори кг важе.

— І що, — питаю, — багато вас таких по місту?
— Та, у нас з Ганною два райони, — каже Марта.
— А чому у вас дві посади? І така чоловіча професія... — не відстаю я.
— Ну як чому, — каже Марта. — Людей поскорочували. Та ще й чоловіків в армію позабирали. От ми й займаємося.
— А що жінки, ну — чоловіки он замінюють по два лічильники за робочий день, а ми по п'ять, — сміється Ганна.
— Їм же треба перекурити, відпочити, — каже Марта, обтираючи ужалену електрикою руку об куртку, — а ми раз-раз і все зробили. Хоча я за спеціальністю поліграфістка... Ніколи не знаєш, чим будеш займатися. А ви самі звідки?

Розповідаю, що з Харкова. Про те, що я до того була з Луганська, я мовчу — не хочеться наткнутися на упередження.
— Там страшні обстріли зараз, — каже Марта, — до того неможливо звикнути.
— Та звикають... — кажу. І наступні хвилини чотири розповідаю їм історії людей, які звикли, але Марта не може мені повірити, що люди дійсно звикають до обстрілів.

Ось так і поговорили і з побажаннями хорошого дня розійшлися. Була перша година дня, квітень.

#сапогирабочего

Вчора був день психолога. Я майже всіх колег привітала, привітали й мене.
Вас вітаю з ним теж. Бо психологія є, і це велике досягнення. За часів СРСР панували упередження проти психології, загалом через каральну психіатрію. Тепер вже це в минулому, і багато людей використовують ці знання, покращують ними життя, рятуються від біди... Хіба це не круто? Круто.

А ось мемчики з класного каналу в тему:

? Найти любимую песню!

Вчора був День Мови. Меня всё ещё бесит, что так много людей топит за мономовность. Когда вижу поздравления з днем мови - вот честно, хочется показать вам, как разговаривают у нас на Донбассе.

В больнице, на улицах Львова, в университете - всюду эти люди.
Я заявляю, что хочу изучать стресс русскоговорящих украинцев в украиноязычной среде - доцент кафедры психологии с PhD рассказывает мне, что мы, психологи, должны переубедить людей перейти на мову.
Я прихожу на УЗИ - врач вместо того, чтоб быстро выполнить свою работу, полчаса рассказывает мне про то, как харьковчане виноваты в войне тем, что говорят по-русски.
Я иду по улице и говорю по-русски по телефону - мне делают замечание.
Хоть кого-нибудь проконтролировать, если не российских военных, которые всё это делают. Сидя во Львове особо врагов не поубиваешь, да - но зато можно досадить врагу внутреннему в лице женщины с Донбасса, которая говорит на не том языке.
Это жалко. Мне за вас стыдно. Я испытываю стыд, что имею что-то с вами общее.

Никто в Украине не должен розмовляти українською. Кто так считает (и кто приравнивает русскоговорящих к пророссийским) - тот просто далёк от реальности. Не знает украинцев, не знает Украину, не знает ничего, кроме транслируемой вшивой ура-националистической пропаганды. Такие люди часто пишут мне - "їзжай в рашку". Ха. Считаю, что такие люди должны сами убраться из Украины. В мир чистеньких розовых единорогов, которые носят красные шаровары и пердят лавандою. Бо вы тут своим трёпом только нервы всем портите. Пока ваш ненаглядный президент вводит всё более и более жестокие законы.

Вот такое вам мнение от практикующего психолога, который ещё имеет философское образование. Я тоже умею быть токсичной, ага.

Кому не нравится - кнопочка отписаться работает исправно. Маякните, как собьёте рідною мовою хоть одну российскую ракету - сразу перейду, вот прям сразу, обещаю.

Когда я говорю по-украински - я делают это или из страха увидеть ваши кислые мины (а то и услышать хамство. Что естественно не усиливает моей любви к мове), или из интереса к украинскому языку (что случается довольно редко - спасибо за буллинг мономовникам). И я не одна - нас таких очень много. Думайте о последствиях яда, который вы расплёскиваете.

По всему получается, что есть мова чистая и мова грязная (суржик), а есть вообще мова врага. Да кто вам вообще такое сказал? Язык - это медиум, это инструмент. И важно не то, какой это язык, а то, ЧТО ВЫ на этом языке ГОВОРИТЕ и ЧТО ДЕЛАЕТЕ. Как думаете, и думаете ли вообще.

С днём мовы блять?

Ну що, Котячі Прихвосні зробили третю гру, а канал тільки з'явився. Завітайте до потойбічного потяга в грі Обережно, двері зачиняються!

Цікавий факт про гру: вона існує всупереч ряду негараздів:
✅ критичні баги виправляли в останні години додаткового дню
✅ сцена з Казіком дописувалася в останній день джему
✅ за 10 хвилин до дедлайну у програміста злетів комп

Настя б нами пишалася✅

(Далі буде)

Закончился геймджем, я снова впряглась в работу над игрой, и это снова было нелегко. Я забыла, что такое геймджем и как опасны любые идеи в последние дни. Поэтому пару раз перегнула палку, добавив тем самым проблем команде. Уф. Нам дали ещё один день на отработку критических багов, а потом представлю вам игру, над которой последние две недели трудилась. На этот раз не про говорящих котов и даже не про побег из антиутопического города - про обычную музыканту 50+, которая попадает в поезд с призраками

? Найти любимую песню!