Із наукової фантастики я знаю тільки основи. Із бітників я читав тільки Джека Керуака. І якщо Жуля Верна і Герберта Веллса я читав з цікавістю, то "В дорозі" ледве осилив. Словом, я не знав, як говорити про уже класику наукової фантастики, яка одночасно і "бітницька".

Добре, що я у цій розмові тільки допомагав. З Богданом Марченком, автором ютуб-каналу про музику і модератором кіноклубу, ми познайомились на літературному клубі з класичної літератури. Якось я запропонував йому поговорити на подкасті про будь-що - просто сподобалось, як Богдан говорить. Він подумав, і назвав книжку для обговорення: "Нейромант" Вільяма Ґібсона.

Як для роману, який стосується кіберпростору, це не просто давня, а старовинна книга. Написана аж у 1984 році. Як для класики, надто "юна". Але сталось так, що на сьогодні "Нейромант" - одночасно і класика наукової фантастики, і фундаментальний твір про кіберпростір і штучний інтелект.

Це неймовірно популярна книжка. Кількість проданих примірників вимірюється сотнями мільйонів. Цим романом надихались творці фільму "Матриця". Вплив на масову культуру навіть виміряти важко.

Тому цей випуск подкасту присвячений "Нейроманту" Вільяма Ґібсона, визнаного "батька кіберпанку".

Слухайте на здоров'я!

Повість монгольського письменника Санжийна Пурева "Осінь в горах" я запам'ятаю. Ім'я автора, скоріш за все, ні, а саму повість точно не забуду.

Вона наївна, але не простакувата і зовсім не спрощує свій предмет.

Як жити? Не "як правильно жити взагалі", а як цій людині жити саме в цьому робітничому поселенні серед саме цих гір і з цими людьми - ось що розглядає повість. І найбільше питання, центральне, дуже складне: як із собою ужитись?

Примушує думати. Почуття, мабуть, ніякі не викликає, принаймні в мене. Я не був вражений, обурений чи схвильований. А думав багато. Перенаправляв питання й сумніви героїні у свій бік. Бо питання в неї людські, загальновідомі. Хоча, може, це якраз правильні, тобто наповнені почуттями, думки мене зайняли.

Любить вона чи не любить? А її люблять? А чи треба про це думати чи краще просто жити як живеться? І що робити, якщо хочеться жити інакше?

Героїня нічим не видатна. Вона старалась жити правильно, а якось спіймала себе на думці, що живе сіро, що щось у її житті немов би вислизає з рук.

Сама героїня себе про це не питала, поки жила як жилося. Аж тут у житті невеличкого поселення з'являються нові люди. Просто інші люди: зі своїми поглядами на життя, звичками, з тільки їм характерним побутом. Не кращі, а всього лише не такі. І цього досить для того, щоб примусити головну героїню - молоду зовсім жінку - замислитись.

Вона не просто порівнює себе з новими людьми. Вона починає дивитись на себе їхніми очима. Задає собі питання, які раніше її не турбували. Ставиться до себе і свого побуту так, як поставились би її нові знайомі. Точніше, як насправді ставляться до свого побуту – способу організації життя.

Люди різні бувають, всі сім'ї різні. Книжка "Осінь в горах" хороша тим, що вказує на те, що є спільним для всіх таких "різних". Всі без винятку висувають до себе вимоги, бажають жити відповідно до своїх поглядів і однаково нещасні, коли не можуть жити так, як вважають за правильне. А от чи стане сил у кожного на те, щоб чесно себе і життя навколо оцінити - це вже інше питання. І ще складніше питання в тому, чи до снаги щось змінювати.

Автор не закликає змінювати. А от думати примушує.

📚 27.12.2024. Літературний клуб: вечір власних творів

Друзі, зовсім скоро відбудеться наша особлива зустріч, присвячена власним текстам!

Це унікальна можливість поділитися своїми творами, зачитати їх у підтримуючій атмосфері нашого клубу й отримати чесний, конструктивний відгук. Це ідеальна нагода побороти страх, знайти натхнення і послухати інших.

🖋 Що можна принести?
Вірші, оповідання, есе, уривки з великих творів або пости для соцмереж — формат необмежений!

👂 Навіть якщо ви не готові читати, приходьте, щоб підтримати інших та насолодитися творчістю.

▪️ 27 грудня (п'ятниця) 
▪️ 18:00 
▪️ Бібліотека КПІ (зала 1.4)

В передмові до перекладу "Бідного Генріха" Іван Франко змалював час, коли автор цієї поеми жив і писав.

"А були тоді часи неспокійні, войовничі. Черці й пани римські раз за разом підбивали великі купи лицарства з різних країв воювати з турками й арабами, щоби відобрати від них Єрусалим і гріб Христа. Були се так звані хрестові походи, в котрих пролилося ціле море християнської і магометанської крові. Остаточно магометани удержалися в посіданні Єрусалима, але й християни з тих походів користали чимало: пізнали багато світу, понаносили з далекої Азії різних книжок, розширили свої погляди на світ і людей, почали свобідніше думати."

Гартман фон Ауе, автор "Бідного Генріха", написав дуже цікаву річ. В поемі розповідається про хворого пана, вилікувати якого може тільки кров діви, яка добровільно зголоситься піти на смерть. Цей сюжет Ауе взяв із давніших епох, які лишили по собі казки й легенди на таку ж тему. Тільки у казках хворобу лікувала кров немовляти, а тут - діви.

Цій діві, за сюжетом, виповнилось 12 років, коли вона вирішила принести себе у жертву. Це її рішення свідоме - і цим її жертва сильніша, ніж смерть немовляти.

Дівчина вірить у те, що такий вчинок - найкраще, що вона може зробити в житті. Звичайно, знаходяться аргументи і більш приземлені, суто практичні, зрозумілі батькам і навіть пану. Дівчина одержима вірою і бажанням діяти згідно з вірою. Ця віра - все, що є в дівчини.

Та довкола не знаходиться нікого, здатного розділити таку сильну віру. Навіть пан не стримується: зупиняє "процедуру" саме тоді, коли лікар готовий був орудувати ножем. Мотив Генріха альтруїстичний: він не хоче губити життя, натомість хоче його зберегти. Сам він не вартий такої жертви.

І стається чудо. Генріх одужує. Він пройшов перевірку Бога - відмовився від себе на користь іншої. Таку ж перевірку пройшла дівчина. І неважливо, що мотиви в них різні, бо різні дороги ведуть до Бога.

Така історія. Звісно, значно краще вона описана в поемі.

Рекомендую читати "Бідного Генріха", бо з нього видно, яким розвиненим чуттєво було пізнє Середньовіччя.

На літературному клубі, де ми обговорювали цей твір, а також "Окасена й Ніколету" (за настроєм протилежний) ми навіть вирішили, що Середньовіччя підготувало Відродження. Не тільки негативно, як зазвичай уявляється. Із лицарських романів, фабліо, поем на кшталт цієї, міських романів - звідси ноги ростуть у того гуманізму, яким відоме Відродження.

Ні для кого не таємниця, що Середньовіччя було темним тільки з точки зору просвітителів. А непевні часи (навіть такі, в які жив Гартман фон Ауе), дають простір для думки й почуття, щоб, зрештою, стати грунтом для дальших часів. Художня література це доводить.

Розмова двох п'ятирічних хлопчиків:

- Черепашки-ніндзя не здаються.

-Чому?

- Ну, бо вони - ніндзя-черепашки.

-Ааа.

Подивився фільм «Емілі» (2022 р) про одну із сестер Бронте.

В ньому вміщено небагато – основні моменти з життя (дорослої вже) Емілі Бронте, авторки «Буремного перевалу».

На Вікіпедії вказано, що існує близько сорока екранізацій цього роману, а сам він увійшов до канону англ. літ-ри. Окрім «Буремного перевалу» Емілі Бронте встигла написати трохи віршів.

Найбільша цінність фільму, як на мене, в тому, що він складений з уривків. Для когось це проблема, але я навпаки вважаю це перевагою і свідченням великої важкої роботи. В моїй голові закріпилась позиція Проспера Меріме щодо роботи літератора з матеріалом (він тільки один із тих, хто її виражав, але в нього це сказано ясно). Суть позиції проста: матеріал треба вміти відбирати. Звичайно, дуже важливо вміти помічати в житті багатство фарб, але ще важливіше вміти обрати серед них саме ту, яка потрібна чи пак головну. Це завдання художника, літератора, сценариста, режисера – всякого митця.

Епізоди, з яких складається фільм, іноді навіть не пов’язані між собою. Між ними немає переходів, вони різні за довжиною, відстань між ними неоднакова, та й глибина занурення в матеріал також різна. Саме це мені сподобалось. Все, як у житті. Справді, у житті людини все не трапляється за розкладом, іноді минають роки перед деяким зрушенням, а іноді великі зміни слідують одна за одною в межах одного тижня.

Лінійка художника не може бути так точно розділена на величини, як лінійка учня на уроці геометрії. Та й поводитись із нею так само художник не може. Учень прикладає лінійку до площини і нею міряє те, що йому потрібно; чим твердіша лінійка, тим краще. У художника не так. Він не може міряти життя готовими величинами, його завдання – так вивчити оце конкретне життя оцієї конкретної людини в оцих конкретних умовах, щоб розкреслити оцю унікальну лінійку. Кожна біографія своєрідна, тож і позначки на інструменті, який створюється в процесі вивчення матеріалу, будуть у різних місцях.

У фільмі ця робота виконана майстерно. Є деякі епізоди, які можна б назвати зайвими. Але вони не зайві, бо показують, з яким багажем режисер підходив до своєї роботи. Ці епізоди не настільки погані, щоб називати їх індивідуальним естетським вибриком. Просто засвідчують, що над фільмом трудилися живі люди.

Мені найбільше сподобався момент на початку. Сидять сестри у церкві, слухають поетичну промову нового пастора. Він розказує про дощ, який завжди нагадує йому про самотність. Кожен, лежачи у ліжку ввечері, слухаючи дощ, усвідомлює свою самотність. Та варто тільки уявити собі інших людей, які в цю ж мить почувають себе так само, стає ясно – всі відчувають одне й те саме. Кожен, може, самотній. Але всі – ні. Під час цієї промови сестри Бронте замріяні. Стукіт дощу додається в якості супроводу. Дощ уявляється, пригадується його запах. Та тут пастор каже, що всі не самотні, бо є бог. Емілі перестає уявляти. Звук дощу зникає.

Це суто кінематографічний момент. Навряд чи він був би можливий у тексті. Кіно має стільки засобів, скільки не має жоден інший вид мистецтва. В описаному епізоді вміло одночасно використали кілька – це кидається в очі й вуха, проймає.

Цікаве й лаконічне пояснення суті письменницької роботи в епізоді наприкінці. Емілі дала почитати рукопис сестрам. Шарлотта обурилась, накричала, заплакала, у неї почалась істерика - настільки їй не сподобалась книжка. Анна, побачивши таку реакцію, з розумінням зітхнула: «Дочитала».

Кожен, хто пробував вирішити для себе питання морального обов’язку перед життям, про яке збирається писати, зрозуміє, наскільки така лаконічність істинна й одночасно тяжка. А хто не пробував, нехай подумає про те, що на основі негативної оцінки написаного письменник навряд чи повинен переставати писати, але в той же час мусить брати до уваги живу критику, зіткнення з життям. І писати чи не писати, а також як писати – завжди вибір, який набагато складніший, ніж все інше, що є у письменницькій роботі.

Порпаюсь у матеріалах для подкасту, які готував рік і більше тому. Ось таке записав про Натаніеля Веста, автора роману "День сарани" і творця Гомера Сімпсона (так звати героя книжки).

Помер на наступний день після смерті Фіцджеральда. В автокатастрофі, що не дивно, бо всі його знайомі відзначали, що він був поганим водієм.

Письменники

1) Звертатись до цієї теми тоді, коли іншого матеріалу в природі не залишилось. Або якщо дуже хочеться.

2) Якщо про себе, то можна, але без зайвої скромності. Рекомендовано хвалити себе й показувати виключно з гарного боку.

3) Справжні письменники - докори сумління людства (Л. Феєрбах).

4) Несправжніх письменників повно, але вони не варті місця у творі. (Виключення - сатира).

5) Будь-якого персонажа можна перетворити в письменника: одна-дві прогулянки польовими дорогами + промокнути під дощем + нерозділене кохання + нудна робота + важке дитинство + помірна працездатність = живий класик.

6) ...

Якби письменника-початківця запитати, який канал він вважає найкориснішим, він відповів би твердо: "Літературний словник".

І пояснив би: "Надзвичайна штука цей канал. Не можу зрозуміти, чи серйозні там поради, чи ні, чи смішно, чи сумно".

І, зітхаючи, додав би: "Примушує думати."