Як ми знаємо через вчення Господа - той, хто входить у двері - пастор овець, але той, хто переходить через огорожу - розбійник. Коли абсолютстична онтологія зароджена Філмером приводить нас до висновку, що спадковість влади в результаті може визначатися лише її абсолютністю, є ще й моралний фактор її передання, про який не так багато сказано досі.

Ця психологічність у владонаступництві є цілковитим
абстрактом. Ба більше, - люди та
правителі Старого Світу прекрасно розуміли таку концепцію влади та її сдадковости, як її пояснює онтологія, але на рівні підсвідомому, за духовим
розумінням “урядника землі”, або “хазяїна”, який міг бути для них проявлений у всякій формі.

Цим також мона пояснити певну регідність буржуазії та селянства до динамічних революційних процесів з XVIII по XX століття, у які ангажувалася масово, бо аристократія, яка з висоти
власного погляду швидше адаптувалася до змін, або аристократія вже революційна, народжена самим процесом, занадто далеко уходить в крайнощі, коли буржуазія з міською мелянхолійністю інтеґрується в популістські процеси.

Не дарма тепер тут буде згадати, що Творець і справді “обрав собі маленьких, аби засоромити
великих”. Але, очевидно, була чітка ріжниця між переданням як
розпорошенням владної інтенсивности - заміною титулів або їх додаткові, та між нерозривністю владної лінії вже рідного короля. В умовах, вельми логічно поставлених нам, як бачимо тепер, єдиний спосіб визначити “пастора овець” - це якщо наступна влада є: по-перше, збереженою в тій самій, або надзвичайно близькій до неї владній інтенсивності; по-друге, якщо наступна влада звязана з попередньою через
соверенів, а себто Ангартою (жертвою передння) одного, до іншого, генеалогічно, аби юридично.

При цьому виникає певна аномалія, яку треба негайно ж і вирішити. Якщо соверен - це той, хто приймає рішення певного характеру, то його позиція є
абсолютною, а не ґрадієнтальною, де такого права може бути менше, чи більше. Розпорошення ж владної інтенсивности - це коли воля соверена до цього рішення інкорпорується в якусь іншу структуру, наприклад, у
парлямент. Але тоді виникає парадокс переходу цього права все-ж у ґрадієнтальне, хоч за фактом воно й перебуває в абсолюті, бо тепер для
його реалізації потрібен консенсус. А за аксіоми, що соверен може бути
лише один, король стає парляментом, а той королем, вони ототожнюються у функції рішення-вийнятку, що є іще одним підтвердження влади як підміни титулів.

Ідеальним прикладом такої
ситуації буде перепалка Карла І Стюарта з його парляментом. “Матір усіх парляментів” - англійська палата - настільки тоді роздратувала найрозумнішого короля в історії Британії, що він зробив єдиний логічний вчинок у своїй ситуації - увібрав у себе деінтенсифіковану владу, оскільки фактично залишився лише як функція пасивна, віддаючи повне соверенство дебатантам, за що й поплатився головою.

Таким чином у соверенстві ми знаходимо іще одну його метафізичну функцію - воно ніяким чином не привязано до особистости та індивідуальности, а значить його роздроблення на маленьких монархів апріорі не може сприяти моральності, або тим паче позиивній співпраці з
індивідами-громадянами.

Й лише уособивши, як і підказує нам симантика слова, владу у єдиному монархові можна досягти якоїсь людської
моральности, бо інакше соверен - це механістична структура. Він завше залишається єдиним, на місцях, або в державі загалом, питання лише у тім, скільки в нім буде компонентів, дія кожного з них під каталізацією та
зверхністю соверенства як загального буде породжувати протидію іншого.

Виявляється також, що соверен - це дуже крихка та тендітна
структура, в плоть якої легко проникають паразити, а оскільки
інтенсифікація влади - це збивання у інтенсивнішу, а значить й ціліснішу,
згуртованішу, збитішу й відповідної резистентнішу масу владної енерґії, така плоть буде найефективніше протистояти двовладдю, або іншим вірусам бо “ніхто не може служити двом панам, одного бо зненавидить, а другого полюбить”.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи: @AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: @A_Rtuur

*Україна загалом та кожен українець окремо зараз живуть у світі розмивання кордонів моралі та ідеології. Зрозуміла причина — ліві за суттю батьки породжують собою ліву за суттю дитину, тим самим знищуючи все майбутнє покоління.

Тому поділка і стала такою: якщо ти правий, то обов'язково вузьколобий пияк; якщо лівий, то зрозумів цінність людського життя, бо також став думати шлунком, а не головою. Псевдогуманність та душегубні принципи існування під огранкою з брехні про любов до людини і любов окремого індивіда до самого себе — це те, що виточувало новіопізацію суспільства десятиліттями. Бо немає сенсу у фізичному розвитку та розвитку розумовому, лівий нігілізм все пояснив: нема сенсу для труду, якщо ти помреш.

Чи не подібною риторикою мислять і ті, кого кличуть правими, коли діють програмами своєї діяльності на одне покоління, не дивлячись вперед, не хочуть дітей або хочуть, проте виховують їх за тим принципом, що продиктований їм гідрою лівого терору. Сенсом трактату якої є думка про переоціненість життя і виховання не покоління, а однієї окремої дитини. Таким чином, "правий" рух і "права" молодь не просто танцює як гадюка під флейту, але і живе за принципами, що принесла республіка та безбожництво.

Бо кожен у класичному розумінні "правий" знає, що йому чекати від єретика, удар від сих завжди можна передбачити. У своїх же лавах, місце для того, аби нанести удар Войовничій Церкві є завжди, бо по милосердю або дурості своїй саме роялісти допускають помилку, думаючи, що "правий рух" — це щось монолітне і несприйнятливе до зовнішнього впливу.

З самих початків зародження правого руху, як руху виключно роялістів, було зрозуміло, що ціль його — контрреволюція. Тому воїни цієї ідеї не мають права на те, аби не те що кооперуватися, а навіть відділяти якихось голодних уродженців революції від інших за принципом близькості поглядів чи моральних орієнтирів. Батьки ідеї трималися твердих у своїй суті аксіом: є рояліст, а є ворог корони, і все одно, як цей ворог корони відноситься до інших подібних собі.

Зараз же, коли всі батьки ідеї остаточно поховані, а їх могили затоптані дітьми невігласами в обличчі недалеких поколінь, що все ж вирішили впустити брудне за ідеологічною основою та моральними принципами породження революції до благополучного острівця вихованості та поваги, правого руху, зробивши його віднині ніяким чином не побудованим на аксіомах, а створивши нову структуру, що базується на розумінні природних для людини поглядів, як то погляди на содомію чи малакію.

У світі, в якому випало жити сучасному поколінню, від ідейного початку не залишилося нічого. Можна помітити, що тепер основою побудови своєї боротьби проти антидержавних сил і поділу на ідеологічні сектори стало не ідеологічне і не ідеалістичне внутрішнє розуміння існування світу, а різниця у тому, наскільки маргінальним тебе сприймає неполітизоване суспільство. Важливо зробити відступ і пояснити, що неполітизоване суспільство зараз — це ідеологічний стандарт для лівацтва у його зародку: мислення шлунком, знецінення ідеалів, ненависть до покори — це все наслідок довгого процесу розмиття рамок людського суспільства.

Тож у суспільстві, де треба поділити людей на лівих та правих, правим завжди випадає роль пияків та розгильдяїв, які з плином віку все ж перейдуть у лівий політичний сектор, бо їх ідеологічна основа — юнацький максималізм — з часом спаде.*

Через це і існує зневажливе ставлення до "правих", бо їх образ — це образ несформованої дитини, яку ймовірно недолюбили батьки, що іронічно — також через втрату моральних орієнтирів, трактованих ще Біблією.

В завершенні треба все ж здатися питанням практичним: що треба робити тим, хто не згоден з трактатом антихриста? Хоч таке питання і мучило століттями тих, хто шукав вихід з вже матеріального кола Сансари, опираючись на досвід, що людство отримало у ході свого існування, сучасний рух роялістів має вирішення у прикладах минулих поколінь.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи:@AnghartaBot
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:@A_Rtuur