🎧 На Радіо Культура можна послухати аудіокнигу «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

Її читає українська акторка Галина Стефанова.

«ОЛЕКСАНДРА ЕКСТЕР: сцена — це світ», Родовід

Це новий каталог Українського музею в Нью Йорку до виставки Олександри Екстер. Та робіт, звісно, в каталозі буде більше. А ще – там мій текст про Екстер, її життя та її захоплення українським мистецтвом. Чому це важливо? Тому що всі каталоги та книги, які є англійською про Екстер подають її, як російську художницю. І це через три роки життя в Москві та декілька проєктів, які вона створювала для російського театру. Так росіянами можна назвати людей, що давали концерти в росії, вашого дядька що працював на заробітках там же, або Тараса Шевченка. Звучить абсурдно? Не для росіян, яким дуже хочеться присвоїти українську художницю-авангардистку, яка є майже в усіх музеях сучасного мистецтва. Як вони це роблять? Ігнорують життя Екстер в Україні, не вказують конкретно, що міста українські, ігнорують її навчання в Україні, тощо.

Олександра Екстер не залишила по собі ні автобіографії, ні щоденників, ні записних книжок. Про те, ким була видатна художниця, ми можемо уявляти через спогади її сучасників, тогочасні опубліковані статті та промови, вирізки з газет, поодинокі документи та каталоги виставок. Спадок Екстер розпорошений світом, а велика його частина була втрачена. На батьківщині Екстер, в Україні, всього декілька живописних робіт, що зберігаються в Національному художньому музеї в Києві. Також в український столиці та Дніпрі зберігаються театральні ескізи до вистав «Ромео та Джульєтта», «Фаміра Кіфаред». Багато унікальних творів, які повʼязані з українською тематикою, зберігаються в музеях росії.

Каталог буде трьома мовами – англійська, французька та українська. Три мови – три статті. Дизайн: Графпром, Марія Нарозян. Автори: Іван Козленко, Оксана Семенік, Claire Staebler. Передмова Пітера Дорошенка.

Передзамовити тут:

«Загублений світ полісся. Природа та люди великих боліт», Андрій Сагайдак, Віхола

Я все життя живу в Києві/на Київщині і до якогось часу думала, що запах чогось горілого — це запах осені і там пахне осінь. А тоді виявилось, що це завжди горять торфяники.

Тому сьогодні (і завжди!) дуже рекомендую почитати цю книгу від Віхоли. Там ви дізнаєтесь чому торф, що горить — це наслідки осушування боліт, які почались ще за радянського союзу. Для того, щоб «звільнити» ще більше територій, які «простоюють» без діла для сільськогосподарських угідь. Щоб ще більше вичавити від неродючих земель Полісся. А ще, чому нам допоможуть відновити екосистему бобри. А ще, які змії насправді отруйні, як полює рись і взагалі звідки той торф взявся. Там також знайшлось місце Марії Примаченко і підтвердило мою теорію про так званий синій глей :)
Найкраще, що я прочитала за вересень так точно.

Побачимось на Книжковому?

? 31 травня, 16:00-17:00 буду рада обійняти всіх біля стенду РОДОВІД, а бонусом підпишу книжку-каталог з виставки Ukrainian Museum «МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО: СЛАВА УКРАЇНІ», де надруковано мій текст про художницю
? 1 червня о 16:30 приходьте на Презентація артмонографії "Алла Горська", поговоримо про видатну мисткиню, художниць-шістдесятниць і буде нагода побачити як буде виглядати монографія (сама ще не бачила і дуже цікаво, там теж є мій малесенький текст!)

«Я чую тебе. Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко», Олена Волинська, Віхола

Сьогодні модерувала першу київську презентацію цієї книги. Чесно скажу, спочатку я поставилась досить скептично. Це художня книга. Але на щастя, це скоріше документально-художня, без вигадок – усе підкреплено спогадами, листами, історіями знайомих і це чудово. Тобто можете спокійно цікаво читати про Білокур і не сумніватись у правдивості. Читається, в принципі, на одному подиху. Це легко написана книжка, яку можна порадити і своїй бабусі, і мамі.

Чому і хто така Оксана Петрусенко? Це співачка, яка була дуже популярною у 1930-1940 роки в Україні. Саме вона допомогла стати відомою Білокур. Та, почувши спів Оксани по радіо, надіслала їй малюнок та листа про те, як сильно вона хоче стати художницею, але в селі з нею насміхаються, на навчання не беруть без шкільної освіти, а батьки не підтримують таланту. Білокур наважилась це зробити і – о чудо! – Петрусенко вирішила допомогти їй і розказати впливовим людям про талановиту мисткиню. Та в самої Петрусенко теж була важка доля, до популярності вона довго йшла, були й доноси на неї, і жорстокі чоловіки, і бідність. Тож, мабуть, Петрусенко відчула схожіть важких жіночих доль. Про Білокур тут не переказуватиму, послухайте 4 хв мого подкасту про неї http://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=3662765

Хочеться, щоб історій про жінок та їх солідарність було більше. Купуйте, читайте

«Атоми і попіл: глобальна історія ядерних катастроф», Наш формат, Сергій Плохій
Моя мама дивується нащо я у свій вільний час читаю книжки про ядерні катастрофи, Голокост чи якісь інші травматичні події. Але одразу кажу, книжка Плохія не намагається з вас видавити сльозу, це сухий, але досить цікавий нон-фікшн. Плохій взагалі як історик, здається, спеціалізується на темі ядерних катастроф (книжка Чорнобиль: Історія трагедії дуже хороша, про Кубинську кризу ще не читала). Але все ж не всі історії у цій книзі вдалось написати цікаво.

В цій книзі він розповідає 6 історій ядерних катастроф: ядерні випробування на атолі Бікіні (США), Киштимська аварія, (росія) пожежа на станції «Віндскейл» (Британія), аварія на «Три-Майл-Айленді» (США), Чорнобиль і Фукушіма (Японія). Про дві останні ви напевно були найбільше. Я чула і про всі інші, та мало розбиралась, що саме відбулось. І як на мене, найцікавіше було читала про атол Бікіні та Киштим. Ще й тому, що це історії про колоніалізм та атомну програму. Але при тому, що ці дві (майже?) катастрофи колоніально схожі, вони й відмінні. У США інформація була відкритою, евакуація відбувалась і те, що пішло не за планом сприймалось інакше. А історія Киштиму в плані замовчування трагедії потім повторилась у Чорнобилі і показує, наскільки владі було все одно. Аби начальство не сильно кричало.

Місцями було затягнуто, ніби по деяким аваріям він не знайшов цікавих історій чи фактів, чи втомився розбиратись, що сталось. Але то моє враження.

(так, я читаю десь по книжці на місяць, бо все моє читання зараз – це по Примаченко чи історії мистецтва, чи в архівах)

«Мова-меч. Як говорила радянська імперія», Євгенія Кузнєцова, Твоя підпільна гуманітарка

Русифікація була важливою політикою в часи російської та радянської імперій для асиміляції, «обʼєднання» всіх народів в одне та знищення ідентичності. Так, наприклад, українську висміювали в кіно, театрі, анекдотах – як мову сільську, смішних та недолугих людей. То лі дєло вєлікій і могучій, який був мовою науки, культури, прогресу, міста та карʼєрних зростань. Ви ж про це в курсі, правда? Якщо не в курсі – то ось вам для початку книжка. Але дуже для початку.

Тема, безумовно, важлива. Було навіть декілька цікавих фактів – як-от, що дітей північних народів росії забирали від батьків в інтернати, щоб вчити російської та новому способу життя. Або, що в республіках Середньої Азії за слово рідною мовою били. Ця книжка могла би бути вдвічі меншою або вдвічі більшою. Меншою, бо розділи повторювались багато разів просто різними словами не зрозуміло навіщо. Більшою, бо прикладів можна було навести більше. Бо не всі мають філологічну освіту чи попередньо вивчали цю тему і розумітимуть про що йдеться. Чи ця книга для спеціалістів? Чи для тих, хто тільки усвідомлює русифікацію своєї сімʼї? Не ясно ?‍♀️ Поділ на дуже короткі розділи і ок, і не ок.
Чи читати? Залежно від того, що ви знаєте про русифікацію.

Що сподобалось – пропагандистські плакати.

А у видавництві Савчука є чудова книга про неї, про яку я згадую. І вона дуже важлива, бо її встигла побачити Панченко.