«есе з Одеси, 29.08.2024»
частина 2.

десь сім годин поспіль я провів на вулиці не заходячи нікуди в приміщення навіть в тінь не заходив, майже не заходив. на моїх ногах були вдіти вєтнамки. я блукав по місту в пошуках однієї речі, яку побачив в дуже красивому місті. хоча можливо я і вигадав те місце, а насправді його не було. як і речі, яку я шукаю. можливо навіть й так, але все ж таки я вірю, що знайду її. віра тільки і не покидає мене, як і на всіх єтапах мого жит...
я спіткнувся та побачив, що частина вʼєтнамки відклеїлась від підошви, чи то вилетіла. треба нагнутися та глянути. в цей момент біля мене пройшла жінка в коротких шортах в 20 сантиметрах від мого лиця, тому лагодити вʼєтнамку стало трохи приємніше. я побачив, що між моїми пальцями змішався пил та піт, і все це перетворилось в земляну кашу. одна моя сторона, яка виховувалась інтелегенцією казала, що негайно треба змінити взуття та перед цим вимити ноги, а інша сторона де я жив у селі, казала, що нічого, все одно забруднишся. присівши полагодити вʼєтнамку на вулиці Грецька, в Одесі, я роздумував, що ж для мене буде краще, і побачивши поруч магазин з написом «холодное пиво», зрозумів.

як не хотілося б мені
але вдягну я свої тяжкії цепи
щоб за тобою увісні
мені не здійнятися у небо

залишусь я на цій ще лагідній землі
а до тебе я завжди настигну
спускайся ти до мене в дні
де я чекатиму тебе смиренно

серед лісів та запахів лугів
моє винне тіло не пізнає неба
настане час у насолоді чи в вогні
тоді здіймусь я або спущусь до тебе

"із щоденника...Київ, 01.08.2024"

сьогодні я проспав більше звичайного. Мирослав прокинувся рано вранці, тому й нам довелось зробити теж само. надворі вже добряче світило сонце, яке проходило крізь ниті коттонової завіси, яка висіла на нашому вікні в спальні. я думав ці промені в моїх очах не дадуть вже мені заснути, але я помилявся. ми проспали всі наші будильники, я встав з ліжка, швидко прийняв душ, помив малого та виїхав в дит. садок. це в принципі й відбувається кожного буденного дня. але сьогодні був особливий день, сьогодні я з моїм другом Олександром працюю над сценарієм над нашим майбутнім короткометражним фільмом за яким послідують інші, а далі і повний, але не буду забігати вперед.
що ж, з цим прекрасним відчуттям, що я буду з другом працювати над сценарієм, вдвох, над загальною темою, яка нас обʼєднує, ми будемо створювати, щось важливе і сподіваюсь щось важливе не тільки для нас. так от, з цією думкою я лягав спати і ця думка мене не покидала до миті нашої зустрічі. я завіз Миросю і поїхав за Саней. забрав його, ми їхали дорогою, слухали різні музикальні композиції, як завжди загадали одного нашого мальця, але це вже зовсім інша історія.
приїхавши в кафе, я поснідав і ми почали. час летів наче дим від цигарки, який видихала дівчина покурюючи на вулиці тютюн на яку я дивився за вікном.
ми закінчили одну частину, я підкинув Сашка додому і поїхав далі по своїм справам. десь годину дві, я відчував легке стомлення, яке було дуже приємним, я йшов по стежинці, яка розділяля дорогу та тротуарну зону, така собі "скорочка" і згадав один із есе Гемінгвея, який він писав в Парижі про те, що він ввечері йшов до друзів чи просто кудись в бар після дня праці над текстом. в нього майже не було грошей в той час, але був він сам у себе та його улюблене діло, яке наділяло його силами. тодішня його жінка була часто в поганому настрої, а йому було добре там в Парижі з парою франків в кишені та з пляшкою вина з винного магазину. от і я йшов по стежці львівської площі з посмішкою на обличчі, розділивши ці відчуття з Генмінгвеєм, моїм другом Сашою та розумівши, як добре знову бути собою.

«есе з Одеси, 03.07.2024»
частина 1.

моя квартира знаходилась поруч з книжнии ринком, який знаходився біля вулиці Троїцька чи на ній самій. приїхав я увечері під 11 десь і одразу ліг спати сказавши собі, що зранку зайду та візьму собі пару книг на ці дні поки я буду тут. прокинувшись в гарячому поту та в мокрій постілі, я клацаючи пульт кондиціонера і розуміючи, що він просто гоняє гаряче повітря по квартирі, йду в холодний душ, щоб хоч якось відчути свіжість і майже не витираючись рушником виходжу на вулицю. спустившись першим ділом я звичайно хотів закурити, але цигарок в кармані я не знайшов. напевно залишив їх в машині. ключі були в квартирі, а підніматись три поверха вверх, щось цієї миті мені здавалось дуже складно. я дивився через дорогу на книжний ринок і біля нього, біля входу в нього був не велика будка з написом "not bad coffee".
- ну ні. там я точно каву брати не хочу. - сказав я собі.
але придивишись, я побачив, що чоловік працючий там закурює цигарку. добре. тоді можливо щось і візьму.
- слухай друже, давай я візьму каву в тебе, а ти мені ще цигарку підкинеш?
- да, без проблем. - відповів він.
- кофе какой? сигарета 20 грн.
- еспрессо, а про цигарку не зрозумів. - відповів я.
хлопчина подивившись на мене вказав великим пальцем на клаптик папірцю, який висів за ним. на ньому було написано "сигарета 20 грн".
що, ж я дав йому грощі за 2, забрав своє еспрессо та трохи відійшов в бік, підкурив, зробив ковток кави, яка дійсно була "непоганою" затягнувся цигаркою та звернув увагу на проходячу повз мене жінку середніх років в топі та білій спідниці. її топ прекривав велику засмаглий бюст а запах який залишився після неї нагадував лаванду з легким ароматом моря. я подивився її в слід, затягнувся ще раз цигарокю і прошепотів собі під нос, гарний початок.

пятниця. 20:24. Поділ, Київ.

«із щоденника…»
05.07.2024

я знову вчуся бути, насолоджуватися просто своїм буттям.
сиджу на балконі в Одесі та пишу, пишу невелику розповідь. дивлюся в небо, у небі літають птахи, їх чути, чути як вони щебечуть, іноді чути їхній політ. вони приземляються на залізні козирьки балконів, ходять ними, їх чути, я їх чую. я живий.
хочеться води та перекусити, можливо візьму собі на вечір салат, бо вчорашній «італьянський» сендвіч з салямі разом з просеко катапультувалися ранком в туалеті. доречі, чому «італьянський» не знаю. зробила його жінка на кухні в одеському ресторані і звали її напевно Катя або ж Таня.

час 20:19.
зловив себе на думці, що в арсеналі маю багато історій. історій із життя, власного життя. досвід. треба його висвітлювати, передавати далі в художньому плані. когось він може розвеселити, когось змусить замислитися, а можливо і просто залишити подалі всю цю писанинцю і піти пройтися. якщо що, останнє мені більше до душі.

ілюзія.
така тендітна жінка. ми танцюємо з нею навколо кохання, навколо життя, навколо себе. вона прокрадається через всі щілі нашого крихкого тіла, влазить прям в мозок, та сидить там. о, ілюзія, як я тебе люблю та ненавиджу. ти даєш мені прекрасність бачення того, що без тебе я би бачив по іншому, або ж взагалі не бачив. але, але я сподіваюсь с тобою попрощатись та поринути у справжнє життя. так, у справжнє. я знаю, що там іноді не так, як мені хотілось би, та все ж, там добре, спокійно, людей мало.

Чомусь мені подобається тільки вечір останнім часом. Якось ввечері відчувається свобода, навіть у будні дні. Напевно діло в тому, що всі люди закінчують свої роботи, йдуть з веселими посмішками на обличчі вздовж вулиць своїх міст. Але я до чого тут? В мене немає ніяких робіт. Да і працював я останній раз напевно десь у 2018 році. Так щоб хтось мені платив зарплату. Були ще звісно роботи, але то я не можу рахувати. Коли твій товариш платить тобі зп. Не знаю. Рахується це за роботу. Звісно він то платить не просто, а за якусь послуги і тд. А от так, щоб прям я прийшов на 9 та щось робив якусь хрінь. Хоча, я напевно так десь два роки свого життя останнього й провів, це я про хрінь.
Так от щодо свободи ввечері. Мені здається, що це все енергія. Енергія свободи за місцем де ти знаходишся та твоє особисте відчуття в середині. Наприкладі того, що я живу в такому от соціумі, в центрі міста. Тут майже ніхто не живе, якщо брати околиці міста, де у трьох будинках знаходяться більше людей ніж в периметрі двох км від львовскої площі. Але дуже багато людей удень тут працюють. Знімають офіси, їздять на машинах туди/сюди. І от, в 18.00, як за дзвоником у школі. Бац. Величезні натовпи прямують на метро зі своїх склянок у вигляді високих будинків під назвою "бізнес центри". Цікаво, що бізнесом там займаються всього десь відсотків пять з людей, які там навіть і не знаходяться, а інші просто працюють на цей бізнес задля "зарплати". Або ж гарного робочого місця. Знаєте типу, як роботодавці роблять унікальними робочі місця для людей, корпоративні заходи і тп, щоб вони були в своїй комфортній та гарній бульбашці, і не помітили, як віддали 20 років свого життя просто кабінету, печиву з "лакшері" супермаркету та грошикам, які періодично вилітають з кишень в торгових центрах. Такий от круг. Заробив в бізнес центрі, витратив в торговому центрі.
Десь близько 19:00 до мене приходить це відчуття, якоїсь частки свободи. Можливо , якщо жити десь на острові або ще де люди навколо не біжуть, як хомяки в колесі, то це буде частіше наповнювати мене, чи можливо я зовсім втрачу цікавість до письма. Не знаю, потрібно спробувати.
Повернемось до моїх реалій.
В цей час о 19, як я писав трохи вище, я виходжу на вулицю. Там вже стає набагато тихіше. Всі натовпи вже спрямували по спальних массивах. Машин стає все меньше й меньше. І ця енергія відчувається в повітрі. Можна насолодитись прогулянкою. Зайти в локальний бар, де будуть відпочивати люди, які також зі мною зможуть розділити цю ж свободу, або одне із своїх улюблених відчуттів. Можливо вони й з тих всіх бізнес центрів, а можливо й ні, байдуже. Головне, що в цей момент ми можемо щось розділити, щось насправді важливе разом.

фільм який я зняв на свою плівкову 8мм відео камеру, а Макс Сікаленко підкинув до відеоряду музику.
тексту до відео не буде. хочу залишите його з вашими думками та особистим сприйняттям.

П.с перезалив, тому як музика десь пропала