Палітра фарб вже потроху була змазана біло сірими кольорами піздньої осені. Товпи ставали все більшими за рахунок свого утеплення в мішко подібні клумаки. Коли йдешь по вулиці і бачиш посмішку таке враження, що ця посмішка везе на ринок весь цей склад мішків за собою. Правда посмішок я не бачив давно, таких справжніх, не тих які сяють, як натерті унітази, яких перевозять в гарних металевих дорогих каркасах на колесах. Напевно в цих місцях це вже втрачена опція. Люди намагаються змінити свою природу ззовні, але красивішими вони не стануть ніколи. Все більш чую трупний запах, він гуляє тут, але чомусь серед живого. Життя зараз виміряється вже в інших одиницях. А колись літали лісами та над озерами сиділи, не памятаю ніколи, щоб про золото розмови були. Гуляючи вчора з собакою, не прибирав за ним, можливо комусь це дасть надію.

«есе з Одеси, 29.08.2024»
частина 2.

десь сім годин поспіль я провів на вулиці не заходячи нікуди в приміщення навіть в тінь не заходив, майже не заходив. на моїх ногах були вдіти вєтнамки. я блукав по місту в пошуках однієї речі, яку побачив в дуже красивому місті. хоча можливо я і вигадав те місце, а насправді його не було. як і речі, яку я шукаю. можливо навіть й так, але все ж таки я вірю, що знайду її. віра тільки і не покидає мене, як і на всіх єтапах мого жит...
я спіткнувся та побачив, що частина вʼєтнамки відклеїлась від підошви, чи то вилетіла. треба нагнутися та глянути. в цей момент біля мене пройшла жінка в коротких шортах в 20 сантиметрах від мого лиця, тому лагодити вʼєтнамку стало трохи приємніше. я побачив, що між моїми пальцями змішався пил та піт, і все це перетворилось в земляну кашу. одна моя сторона, яка виховувалась інтелегенцією казала, що негайно треба змінити взуття та перед цим вимити ноги, а інша сторона де я жив у селі, казала, що нічого, все одно забруднишся. присівши полагодити вʼєтнамку на вулиці Грецька, в Одесі, я роздумував, що ж для мене буде краще, і побачивши поруч магазин з написом «холодное пиво», зрозумів.

як не хотілося б мені
але вдягну я свої тяжкії цепи
щоб за тобою увісні
мені не здійнятися у небо

залишусь я на цій ще лагідній землі
а до тебе я завжди настигну
спускайся ти до мене в дні
де я чекатиму тебе смиренно

серед лісів та запахів лугів
моє винне тіло не пізнає неба
настане час у насолоді чи в вогні
тоді здіймусь я або спущусь до тебе

"із щоденника...Київ, 01.08.2024"

сьогодні я проспав більше звичайного. Мирослав прокинувся рано вранці, тому й нам довелось зробити теж само. надворі вже добряче світило сонце, яке проходило крізь ниті коттонової завіси, яка висіла на нашому вікні в спальні. я думав ці промені в моїх очах не дадуть вже мені заснути, але я помилявся. ми проспали всі наші будильники, я встав з ліжка, швидко прийняв душ, помив малого та виїхав в дит. садок. це в принципі й відбувається кожного буденного дня. але сьогодні був особливий день, сьогодні я з моїм другом Олександром працюю над сценарієм над нашим майбутнім короткометражним фільмом за яким послідують інші, а далі і повний, але не буду забігати вперед.
що ж, з цим прекрасним відчуттям, що я буду з другом працювати над сценарієм, вдвох, над загальною темою, яка нас обʼєднує, ми будемо створювати, щось важливе і сподіваюсь щось важливе не тільки для нас. так от, з цією думкою я лягав спати і ця думка мене не покидала до миті нашої зустрічі. я завіз Миросю і поїхав за Саней. забрав його, ми їхали дорогою, слухали різні музикальні композиції, як завжди загадали одного нашого мальця, але це вже зовсім інша історія.
приїхавши в кафе, я поснідав і ми почали. час летів наче дим від цигарки, який видихала дівчина покурюючи на вулиці тютюн на яку я дивився за вікном.
ми закінчили одну частину, я підкинув Сашка додому і поїхав далі по своїм справам. десь годину дві, я відчував легке стомлення, яке було дуже приємним, я йшов по стежинці, яка розділяля дорогу та тротуарну зону, така собі "скорочка" і згадав один із есе Гемінгвея, який він писав в Парижі про те, що він ввечері йшов до друзів чи просто кудись в бар після дня праці над текстом. в нього майже не було грошей в той час, але був він сам у себе та його улюблене діло, яке наділяло його силами. тодішня його жінка була часто в поганому настрої, а йому було добре там в Парижі з парою франків в кишені та з пляшкою вина з винного магазину. от і я йшов по стежці львівської площі з посмішкою на обличчі, розділивши ці відчуття з Генмінгвеєм, моїм другом Сашою та розумівши, як добре знову бути собою.

«есе з Одеси, 03.07.2024»
частина 1.

моя квартира знаходилась поруч з книжнии ринком, який знаходився біля вулиці Троїцька чи на ній самій. приїхав я увечері під 11 десь і одразу ліг спати сказавши собі, що зранку зайду та візьму собі пару книг на ці дні поки я буду тут. прокинувшись в гарячому поту та в мокрій постілі, я клацаючи пульт кондиціонера і розуміючи, що він просто гоняє гаряче повітря по квартирі, йду в холодний душ, щоб хоч якось відчути свіжість і майже не витираючись рушником виходжу на вулицю. спустившись першим ділом я звичайно хотів закурити, але цигарок в кармані я не знайшов. напевно залишив їх в машині. ключі були в квартирі, а підніматись три поверха вверх, щось цієї миті мені здавалось дуже складно. я дивився через дорогу на книжний ринок і біля нього, біля входу в нього був не велика будка з написом "not bad coffee".
- ну ні. там я точно каву брати не хочу. - сказав я собі.
але придивишись, я побачив, що чоловік працючий там закурює цигарку. добре. тоді можливо щось і візьму.
- слухай друже, давай я візьму каву в тебе, а ти мені ще цигарку підкинеш?
- да, без проблем. - відповів він.
- кофе какой? сигарета 20 грн.
- еспрессо, а про цигарку не зрозумів. - відповів я.
хлопчина подивившись на мене вказав великим пальцем на клаптик папірцю, який висів за ним. на ньому було написано "сигарета 20 грн".
що, ж я дав йому грощі за 2, забрав своє еспрессо та трохи відійшов в бік, підкурив, зробив ковток кави, яка дійсно була "непоганою" затягнувся цигаркою та звернув увагу на проходячу повз мене жінку середніх років в топі та білій спідниці. її топ прекривав велику засмаглий бюст а запах який залишився після неї нагадував лаванду з легким ароматом моря. я подивився її в слід, затягнувся ще раз цигарокю і прошепотів собі під нос, гарний початок.

«із щоденника…»
05.07.2024

я знову вчуся бути, насолоджуватися просто своїм буттям.
сиджу на балконі в Одесі та пишу, пишу невелику розповідь. дивлюся в небо, у небі літають птахи, їх чути, чути як вони щебечуть, іноді чути їхній політ. вони приземляються на залізні козирьки балконів, ходять ними, їх чути, я їх чую. я живий.
хочеться води та перекусити, можливо візьму собі на вечір салат, бо вчорашній «італьянський» сендвіч з салямі разом з просеко катапультувалися ранком в туалеті. доречі, чому «італьянський» не знаю. зробила його жінка на кухні в одеському ресторані і звали її напевно Катя або ж Таня.

час 20:19.
зловив себе на думці, що в арсеналі маю багато історій. історій із життя, власного життя. досвід. треба його висвітлювати, передавати далі в художньому плані. когось він може розвеселити, когось змусить замислитися, а можливо і просто залишити подалі всю цю писанинцю і піти пройтися. якщо що, останнє мені більше до душі.

ілюзія.
така тендітна жінка. ми танцюємо з нею навколо кохання, навколо життя, навколо себе. вона прокрадається через всі щілі нашого крихкого тіла, влазить прям в мозок, та сидить там. о, ілюзія, як я тебе люблю та ненавиджу. ти даєш мені прекрасність бачення того, що без тебе я би бачив по іншому, або ж взагалі не бачив. але, але я сподіваюсь с тобою попрощатись та поринути у справжнє життя. так, у справжнє. я знаю, що там іноді не так, як мені хотілось би, та все ж, там добре, спокійно, людей мало.