нехай не спить любов.
нехай любов не спить.

герасим'юк

міг би сказати: ходи сюди, жінко,
нікуди тебе не відпущу,
двоє — це достатньо для початку світу.

міг би сказати, ходімо, жінко,
будемо прориватися разом.

каже, іди собі, жінко, доки тиша
у мені не лишилося нічого живого,
крім тебе.

Галина Крук

мокра шовковице, світишся.
вогка кора —
червінь і бронза у вíдтіні денної зливи.
дерéва промзони танцюють у душному випарі,
і ми разом з ними.

мій друже,
тобі я б зізнався, та губ не розтисну —
і де та сміливість:
ти скоро їдеш — і я сумуватиму.

смужка до смужки — ллє дощ,
мов з твоїх сорочок зелені й лілові довкіл розтеклися узори.
і сонце на заспіви сходить із жовтої цегли подолу.
вийми із ліктя півмісяць,
мов срібний гачок, —
і я зачеплюся за нього
холодним мізинцем,

висяйну вгору і стану на рівні брови:
ти скоро їдеш — і хочеться наговоритись,
і поїзд, в який ти увійдеш з листівкою в книзі, —
не відпустити.

знайоме-знайоме у бісиках темне намисто:
кивнула верхів'ям шовковиця —
тінь кучерява.
гляну на неї —
і з ока твій голос камінчиком вислизне,
і я сумуватиму.

ІРИНА ШУВАЛОВА

одіссей не повертається

а одіссей не повертається
стільки ткання розпустила пенелопа
скільки сандалів зносив телемах
і нянька стара розгубила останні зуби
а одіссея немає не видко
залицяльники сплять ночами
просто на веранді
підклавши під голови зібгані плащі
пси скавучать і випрошують на кухні кості
лук служниці запхали в куток комори
полотном обгорнений від пилюки
він стоїть там як постать того
хто повернувся запізно
і став чужим у власному домі чия жона
більше не жона його і кого не впізнає ніхто
з нього запилюженого жебрака сміються
проганяють з подвір‘я чого мовляв прийшов
той хто повернувся запізно
волів би зовсім не повертатися от він і
не повертається блукає
покоями дому свого лиш відлунням
лиш птахою залітає випадково б‘ється об стіни
пенелопа повільно накручує на палець рудаве пасмо
пенелопа знала небагатьох чоловіків
але одного достеменно
з жіночих кімнат моря не видно
але чути як воно шумить набігаючи на камені
коли дме той вітер від якого вітрильники
так радо танцюють від якого
чоловікам стає у грудях тісно у домі тоскно
так само й жінкам але що може жінка
хіба сидіти припнутою до прядки до верстата
як собака тоді як чоловік устав пішов
найкращим плащем обгорнувся сів на корабель поплив
на війну двадцять років удома не був тепер уже довше
а лози виноградні ростуть
грона щороку зрізають
дерева в саду обкопують
труять щурів у коморі
їздять не щороку але може десь щодва
поклонитися богам на материк
у котрийсь зі знаних поближніх храмів
діти ростуть стають не-дітьми
в кутиках очей пролягають тоненькі лінії
це сльози й сміхи протоптують свої стежки
в саду твого тіла
ночами ти звично торкаєш себе
нагадуєш собі щоразу що ти ще не скінчилася ні
що бурею поламана олива на схилі за твоїм обійстям
пустила пучок упертих нових гілок та чи родитиме
домом ходить незнайомий молодий бородань
каже що син твій
бронза дзéркала теж відбиває похмурий погляд
незнайомки яка на відміну від тебе
виплакала всі свої сльози ще років десять тому
яка потай готує вузол в якому ніж і торбина монет
довга вовняна накидка
і ще в потаємному згортку жменя намистин
придбаних у фракійської чаклунки
якщо сипонути такі комусь під ноги той зіб‘ється з дороги
чи не твоєму чоловікові гадаєш
хтось влаштував таку приключку
твоєму чоловікові тому котрому ти жона
бо люди теж одне до одного
мусять бути прив‘язаними як собаки
мусять одне одного або вилизувати або кусати
а якщо вмерла хай боги боронять твоя пара
то слід мотузка перегризти
яким тебе припнуто до трупа
й негайно до кого іншого себе перев‘язати
сидиш кулаки стискаєш розтискаєш
рабині по кутках злякано купками розбіглися й мовчать
он навіть клубок ниток що під верстат закотився
подати не сміють
бо щось таке впізнають у твоєму обличчі
що чують і глибоко в собі але
й помислити про те бояться
навіть та дорога сицилійка
з родимкою на верхній губі
з якою ще місяць тому ти ховалася
хихочучи за рогом будинку
теплу долоню притискаючи їй до гострих грудей
тепер уникає твого погляду вислизає з кімнати
пенелопо пенелопо та чий чоловік
не повертається додому та чий чоловік
не чоловік тобі більше бо ти не жона йому
жона нікому хіба собі
скільки разів ти випалу з вогнища жарину
носаком сандалії підгрібала дедалі ближче
до багато розшитої завіси як паленіла
радісно уявляючи собі шал полум‘я
в кам‘яній клітці свого дому
тож краще тікай пенелопо іди зникай
в густій іонійській ночі розчиняйся безслідно
як розчинився у синяві моря той один
колись тобі добре знаний
перед тим як іти озирнися
востаннє на дім-свій-не-дім-твій
і в ямку під оливою де вже зібралася прикопати
свої обтяті коси поклади заразом ще й ім‘я своє
засип його червоною землею ітаки
а сама спускайся поспіхом до моря
стежкою між олив поки не свінув ранок
а там де погойдується на сизуватих водах човен
хто сидить на веслах
у сутені не роздивитись
чи цвіте на невидимому лиці
маленька цятка над вустами
і чи сміються вони
ці солодкі
невидимі
вуста

Щоб любовні стосунки функціонували, сказав він одного разу, треба мати певність, що зумієш чергувати дорослість і дитинність.
Не можна весь час залишатися дитиною, хай як цього хочеться.

— Бентежні

В твоє волосся, моя люба,
заплівся місяць кучерявий.

— Богдан-Ігор Антонич?

Кендрік — ікона