Буду щас ронделі судити, французькі такі віршики, якщо в курсі. Тим, хто чекав фудблог — співчуваю.

Дні, як роса... я всю зелену
ковдру зберу,
що тягнеться землею
і тобі віддам,
ніби васал — сюзерену.

(чи то злим був?)

З лімбу
тягнеться став
більмом до очей.
мій біль, мов ковчег для пам'яті,
котру сам пожер.

Парус хмар тепер
оголює сонце,
але від сорому згораю тільки я.

На іклах пам'яті

Коли було тепло — тихою травою стелився,
втомленим полем,
прозорим камінчиком на твоєму пальці.
І ти була променем поміж тенет височенних акацій.
Перекладай ці спогади власним діалектом, кошеня,
коли тиша позбавить останнього клаптика світла,
коли наші дотики розійдуться запахом протертої вишні.
Ці почуття — інші,
не такі виснажливі, як очікування і самотність,
не такі мінливі, як годинник, котрому тільки дай пофехтувати стрілками.
Звідки ми знаємо, скільки часу він нам залишить?
Залою вище — бог підкручує гвинтики,
нам пощастило, що тримаємо спільний механізм.
А келих змін то пустий, то повний,
Ззовні — Маріанський жолоб:
приховує найстрашніше у темряві,
та при сяйві дня — звичайне незвідане,
у яке не так складно пірнути,
бо отрута буденності вбила б значно швидше —
у ширших розколах більше деталей,
котрі легко загубити у пазлі з розбитими гранями,
немов комаху, яку з'їв айсберг.

Я закарбую ці слова у кратках уявного щоденника,
"щоспогадника", якщо дозволиш.

Як поза буєм цілував, як строкате плаття обіймало вітер,
що розносив пам'ять
по берегах.

Пелена твого погляду загортатиме страх у хустку, стисне до хрусту,
і відправить хвилями до
вічності,
що втратить їх, як квітка суху пелюстку.

Текст десь втрачений або його треба поредагувати, тому просто послухайте (кент співає)❤️

Kildun4ik

Момент мого натхнення

У мені щось вибухає,
коли надлишок емоцій розкручує гойдалку на 451° за Фаренгейтом.

Тоді це сонечко можна легко розчавити в кулаці,
і розфарбувати соком нотатки...

Із темряви серця кличе душа (не моя),
їй потрібні вічно скривавлені пальці —
віддався за безцінь.
/де твій маяк?/
Почуті сентенції по черзі сплять,
щоб хором не звести в могилу,
хоч їхня сила
іноді й моя сила.

Але з часом цей голіаф розриває зсередини,
коли папір не містить слів розповісти його печаль чи радість,
тоді я лишаюся на перетині
власних істин і мігреневих градів.

Вибухові сполуки з нервових клітин
шиплять іржавим звуком, ніби хмара голодних круків.
/шиплять? чи мені знову щось сказали?/
пече штрих-код від виделки
Скільки веселками не перебинтовую руки —
замало фарб у цьому світі сірої моралі.

Я мрію почути тишу,
зіткану з чистих думок,
котра серце безжально розріже
і випустить в небо звільнений голос,
що замовк
під тиском хижого бажання
бути якомога далі від себе і вріс у найглибший жолоб.

/Завмирай, тіло моє, досить плести в косу танок.
Немає правди у твоїх ногах.
Відкрите вікно — колодязь смерті, але так не задумано/

І знову сідаю за стіл,
намагаюся розібрати зловісне ричання.
Можливо... ми й не вороги...?
— Можливо, звичайно.

Kildun4ik ?

Заховалася
за північним сонцем,
у кріогенній камері...

/співчував Ікар мені/

З'явись і линь до мене, бодай відлунням,
що проколе бульбашкову пітьму.
Нехай світ піде сиротами
(ними й залишиться)
від тріпотіння ангелів,
бо звук і до них промайнув.

Співай, не зупиняйся, відштовхуй сум, навіть коли той сковує,
адже ніч почнеться
лише з кінцем твоєї
колискової.

"Вийшов тишком місяць,
ліг хребтом на мапі.
Стало дибом вістря —
ріже світло навпіл.

Нині темряви не бійся,
найчорніша з мантій
огортає після."

/танці світляків у банці/

Kildun4ik?

Блін, а чим на вулиці дихати, шо це коїться?

Подався на цей ваш Грандбатл...

Осьочки вірш.

Я переможу всіх, якщо не програю, от побачите!?

хилимо-хилимо-хилимо
лоба до лоба.
зухвало віримо
у неможливість розколу.

Колеться ковдра від статики —
від небажання відпускати
надмірний жар не станеться.
Крізь полум'яні дотики пальців
проходить потік першої зустрічі,
розрядами скатів.

Частково час коле прямо у скроні...
і чорною ходою
ніч подвоїть
швидкість крові.

Плетивом прозорих повік
фотографуються відчуття,
щоб фантомне кохання солодко
гріло під палючим денним сонцем.

І ти як пташка...
Своїми янгольськими латами
з'янтарила безмісячну темінь;
Злетіла над мапою міста,
тінню вкрила очі ворожих келій.

Між нами більше не цокають хрестики,
Коли подихи перебивають хрускіт дощу по даху.
Цілунки не скажуть зайвого,
вони ніби втомлений хор
однієї ноти в
ізольованих хоромах.

Кожен макрофокус очей
Створює мікрокосмос
вибухом очерету.
Багатими цієї ночі нас робить багаття.