Подивишся ― небо з водою злилося
І лащиться хвиля ― надійна фортеця
Допоки край берега наново злиже.
Маяк ― одинокий неструганий грифель,
Вітрами продутий, невдало торкнеться
Рожевої сфери палючого сонця.

Закрапають всюди бурштинові сльози
На жовті полотна піщаного пляжу.
Які відчуття в ефемерній свободі,
Коли у руці ляльковода добротні
Волокна, що дійства тримають та в’яжуть
Нечуваний вибір? На мінімум зводить

Усі сподівання вердиктом. Невтішним
З відтінком гагату на зігнутій стрічці.
Не можу сховатися, тягне у море
І ось відчуваю, що скоро все пройде.
Пливу, мов рибина у бульбашці сірій:
Мріяв про малість, потраплю у вічність.

А знаєш що? Приходь до мене в сни.
Скінчилась в них зима давно страшна.
Там для листочків всі бруньки тісні,
Де сонце над горою вигляда.

І довго птиць легато не змовка,
Які з’явилися, хто знав, звідкіль
І ріжуть небо крилами сповна,
Тримаючи собі відомий стрій.

Приходь у дім, де над вікном тремтять
Гілки дерев, розкинутих навхрест,
І у дворі бешкетне цуценя,
Що у півроку майже вже як пес,

З яким до смерті часто ти гуляв,
В саду, де яблука завжди рясні…
Тебе кохаю й досі ,так і знай.
Тому приходь частіше в мої сни.

Солодкий та нудотний запах тліну
В чагарниках розсаджених цикут,
Між плитами могил завжди сумлінно
Надійні змії спокій бережуть.

Густого піднебесся темний саван
На зламані спускається хрести.
В повітрі всюди сотні літ літає
Гнітюче павутиння самоти.

Пекуче сонце ріки всі злизало,
У руслах вітер майже не свистів,
А хижі скорпіони гострять жала
В пустотах пожовтілих черепів.

І тут ніхто нікому вже не заздрить,
В траві пожухлій неодмінно ждуть
І двері відкривають саламандри
В Храм смерті-у притулок мертвих душ.

Злітаючу Музу хотілось затримати жестом.
Вхопити за ніжку, сказати без пафосу твердо:
«Стривай, між обірваних стін і віконних розломів
Шукалися рими, черкалися вірші відомі,

Звучали пісні під анданте осінньої ліри,
Дивився спокійно на небо, у відданість вірив…
Тепер між бетонних пластинок не лащиться море,
Я бачу, як в заході сонця сподіванка тоне».

Засмучений. Згодом у кризі минулих історій
Спроможність шедеври писати утратиться зовсім.
Без неї міцелій сприймання залишиться сірим.
Оббутися можна, якщо розрахуються цілі.

Останнє питання, бо часу немає поспорить:
«Облишиш одну невеличку, окрилену спору?»
Не чує…спинилася тінню на скошених вікнах,
Шапинку поправила стримано та… відлетіла.

І каже йому тихо: «Бачиш, зима не пройшла.
Усе безнадійно було із самого початку.
Не знаю, як жити. Коли закінчиться війна?»…
Змовкає, він просто стискає щосили кохану.

І гладить її по руці, мов мале кошеня,
Цілує вуста, як цілують дорослі малечу.
На мир і на спокій усе б у житті проміняв,
Та знає нічого від нього, на жаль, не залежить.

Шепоче, ледь чутно:« Ні, смерті весною нема.
Весна ─ це життя, тож розквітне бузком перемога.
І вперто крізь люту зневіру надію плекай,
Хоча і здається святе джерело пересохло».

Вона розчинялась до краплі в надійних руках,
Немов відчувала на скронях усмішку весняну.
І чула крізь сон, як тихенько на вухо казав:
«Відкриєш зіниці, та буде тепло́, обіцяю».

Коли я повернусь, перший сніг долетить до землі,
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.

Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так приїжджаю самісінько в бурю.
Хто раніше завжди обіймала, спитає: «Куди?
Милий, вибач мене, я вуста вже тобі не цілую».

Коли я повернусь, друзі зникнуть як ясність у сні
І накотить розбитість, неначе похмілля вчорашнє.
Замість того, щоб далі послати проблеми усі,
Просто сяду й завию, як сіра побита собака.

Коли я повернусь, то згадаю про все, що хотів.
Планував, але більше топив всі надії в стакані.
Що ж зробити, ось збій замаячив в останній строфі,
Але пофіг.., цей вірш у житті в мене буде фінальним.

Скупчені зорі бентежно нависли над прірвою,
Тільки яскраві відважно зриваються вниз.
Інколи їм набридає світити для іншого,
Іноді в них теж трапляється масовий зрив.

Березень, сука, всю душу пригнічену вимотав,
Так і живу: ні зима на дворі, ні весна.
Дивна любов, що чекаю в житті, оксамитова
Знову до мене чомусь все ніяк не дійшла.

Навіть не мрію, нічого напевно не зміниться,
Кращі роки вже позаду і швидко пройшли.
Віршів катрени написаних сотні із ніжністю,
Тільки нікому чомусь не потрібні вони.

Мов відвернулась назавжди розгнівана доля ця,
Втратили дні різнобарвність і дивну красу.
Все по накатаній начебто зважено котиться.
Може хто скаже куди, бо я сам не збагну.

Очі до неба і потім зриваюся голосно:
«Щось я втрачаю вже віру у тебе усю.
Знаю, для кожного ти намагаєшся, Господи,
Ось, цього разу про мене, прошу не забудь».

Взагалі-то нескладно, ну майже… розстатися треба з журбою.
Відірватися силою волі від болю у зранених грудях.
Накриває зима. Перший сніг на широкому полі вже блудить,
Ним дбайливо засипано тисячі різних доріг, а з тобою

Незнайомі птахи будуть різати крилами край піднебесся.
Накладатися смужки нові на старі басамани в долонях.
Пам’ятаю минуле, між тим відголоски у душу проносять
Неприємні міжряддя, що світ навкруги ще не раз відвернеться. 

Виявляється ми не тімахи ― звичайні незначущі люди.
Не зуміли владнати спокійно насправді буденні марниці.
Хоч повинні були не попастися більше у пута класичні,
Та трапляється іноді так, коли хтось необачливо любить.

Все, що хочеш, віддам, а все інше давай розділю вполовину:
Найдорожче зі снів, ненаписаних віршів та променів літа.
Я вважаю сніги, що у грудні вкривають, нічого не змінять
І мої почуття до весни аж ніяк від морозу не згинуть.    

Привіт. Не дзвонила давно, але скучила сильно.
То може о сьомій? Чекаю розмову серйозну.
Затрималась. Вибач, бо звіти останні, не снилось…
Троянди? Красиві! Додому? Звичайно, не зможу.

Квартира знайома, в кутку причаїлась валіза.
Закрита фіранка. Віконня покрилися пилом…
Тихіше, не смикай, то змійка на сукні заїла.
Облиш, не тримай ― я сама, сподіваюся…вийшло!

Не знаю…давай приготую.. хоч каву, як любиш?
Смієшся, ходімо…голодна. Здається ще зранку.
А може і так…відпочину. Замовимо суші
Та будемо їсти їх разом з вином і васабі.

Під наші улюблені ноти ліричного блюзу…
Дзвінок задзвенів. Несподівано? Пісня знайома.
Та годі кричати…робота! Закінчую…буду.
Ну що, повечеряли? Виклич таксі. Я додому.

Ми втратили все, що втрачають: реальність і суть,
Обов’язки, мрії, можливості разом заснуть,
Ранкові обійми, сніданки, заварений чай
І речі, які не сприймались всерйоз зазвичай.

Отримали дійсність, що тягне корінням углиб:
Розлучення, суд та розгублений погляд дочки.
Невиспані ночі і біль, що на клаптики рве,
Та купу того, що стискає в судомах тепер.

Не бісить нікого: неголеність стомлених щік,
Невимитий посуд, що довго у мийці стоїть. 
Нескладене ліжко, що втратило градуси сцен.
Не кількість дзвінків із мовчанням безглуздим удень.

На правій руці від обручки тримається пруг,
Його без кінця намагаюся знищити ― тру.
І страшно почати шукати розірвану мить:
Боюсь не знайти в собі сили образу простить.