Вечір розлив чорнило.
Ми вже чомусь дорослі.
Серед пори холодної
Харків вели на розстріл.
Як помогти? Як зарадити,
коли куля — в бетонні груди,
коли під рештками міста
маяками пульсують люди?
А чорнило тільки густіше...
І кожної ночі наосліп,
напруживши свої стіни,
Харків іде на розстріл...

Матір чекає на сина,
і він приїжджає в конверті,
бо пташці з двома головами
все мало земної тверді.
Поля почорнілі укрито
шаром людської дерті.
Російська душа має запах
беріз, перегару та смерті.

*Тихенько шепочуть дерева,
розкривши зелені долоньки,
про те, що День матері скоро.

Із тим ще нагадують квіти:
хоч мамою радісно бути,
та щастя — лишатися дóнькою.
09.05.24*

*Insomnia

Ніч тіням наливає оксамитове вино,
щоб танцювали вони в світлі ліхтарів.
Своїх овець підвівши підрахунки,
я підгодовую печаллю комарів.
Думки перетікають воском у подушку,
і робиться вона дедалі важчою.
Мов риби кришталеві, зволікають сни
чіплятись за гачки крихкими пащами.
На пасовисько хмари випускає ніч,
і човен місяця пірнає в небуття.
Потроху тане темрява в кімнаті:
їй усміхнулося божественне дитя.*

*Внутрішньо переміщена

Він у мене спитав про скрипку,
коли йшли по алеї парковій.
Я сказала, що вдома залишила.
Тільки де це — тут чи у Харкові?..

Є люди, що змінюють місто
так само, як змінюють одяг.
А я неначе забула
власну шкіру взяти у потяг.

Тут у вулиць знайомі назви,
та колода карт перемішана.
Якщо не лишається вибору,
в чому чесність такого рішення?

Я, насправді, так заздрю равликам,
коли вкотре збираю речі.
Бо коли ти не маєш дому,
тоді не можлива і втеча.*

*Вже у вікно постукала весна,
і знову відчуття, що більшого не треба.
Йде під вінець заквітчана земля,
собі у придане узявши небо.

І обрій вшир переміряють журавлі,
щоб все їй бездоганно пасувало.
Шкода, комусь судилося не свято —
від нежитю бурульки повмирали.*

Знайомий давно нічого не постив.
У профілі — осінь, хоч крига вже скресла.
І коментар під останнім фото:
"Ти був справжнім воїном.
Царство Небесне".

10.03.2024

*Лист

Хто знає, чи завтра не стане того,
кого я в обличчя іще пам'ятаю,
чи завтра, можливо, дізнається він,
що я вже ледь чутно постукав до раю.

Комусь з-поміж нас доведеться лишити
ось тут, серед поля, кістки й імена.
Та ти не журися, кохана, послухай:
усе розрівняє часів борона.

Для того, щоб наша країна розквітла,
готові у землю ми, наче насіння.
Ти ж знаєш, лебідонько, що без розп'яття
ніколи не станеться і воскресіння.*

Заспокойте, хто-небудь, сирену, прошу,
вона репетує, бо знову наснилися жахи.
Місто накрилося небом нічним з головою,
щоб ненароком її не покласти на плаху.
Будинки до тріщин напружили стіни й стоять.
Така їхня вдача: лишатись, а не тікати.
Ворожим металом бездонний подряпало морок
і записало старим і маленьким однакову дату.