*зариватись ногами босими
у холодний вологий пісок
десь на початку січня;
рахувати чайок –
за звичкою.
відчувати, як в стопи врізаються
гострі уламки мушель.

я би так не хотіла тікати звідси,
та місто мене змушує,
холодним зимовим вітром
підштовхує в спину.

я би так не хотіла їхати звідси,
та немає, кому спинити,
перекрити обіймами вид на брудні перони.

я би так не хотіла стискати в долоні
квитки лиш в одну сторону,
по коліна в воді крокувати назустріч вокзалу.

я би так не хотіла тікати звідси.

та ще більш не хотіла б вертатись.*

*розглядати лінію тьмяного синього світла,
що починається десь у кутку кімнати
і закінчується на її оголеній шкірі –
окреслює контур до болю знайомого силуету,
прикриває ледве помітним променем втомлені плечі,
талію, шию,
стегна;

розглядати її по сантиметру, по міліметру,
проводити пальцями над слідами від нігтів на спині
й не дозволяти собі торкатись:
від небажання будити,
від почуття провини.

і поки вона засинатиме,
слухати рівномірне спокійне дихання,
відчувати, як горло стискає ніжність і, мабуть, відчай;
розглядати (до тиску та болю в районі клітини ребер),
щоб пам'ятати усе до найменших дрібниць, коли це скінчиться;

якщо між нами
усе
скінчиться.*

*я – речення,
що складається з трьох слів,
якщо бути точніше – двох займенників
і (найважливішого) дієслова,
яке, в свою чергу, якщо розбиратись,
сформовано з п'яти літер,
шести звуків,
трьох складів
та теперішнього часу;
у це дієслово десь поміж приголосних вплетено відчай,
десь в голосних – надію,
десь...

я – квартира,
що складається зі стін (несучих та ненесучих),
покриття, перекриття та іншої купи термінів,
які, в свою чергу, якщо розбиратись,
складаються разом в три літери,
три звуки,
один склад
та майбутній час
(хоч в іменників і немає часу).
цей короткий іменник тримає у собі посуд,
меблі,
книги,
котів,
різних інших дрібничок – купу;
всього навсього двох – людей.

я – вірш.
до болю банальний,
до болю скучний,
до болю.
він, в свою чергу, якщо розбиратись,
розкладається на стовпчики,
на відсутність рими та ритму,
на відсутність сенсу –
розкладається;
розпадається;
розвалюється
на тисячі слів – сказаних та не сказаних,
на часи – минулі, майбутні й теперішні,
на частини мови, частини речення,
частини почуттів, не зібраних до купи,
не структурованих,
не зафіксованих
десь на папері,
таких, що можна було б забути,
можна було б не відчути,
можна було б,
але тільки у тому разі,

якби з них не складалась я.
якби з них не складалась ти.
якби.*

*...і поки ми досі живі,
я буду готова віддати усе,
аби ти засинала і просиналася
поруч зі мною;

торкатись тебе,
цілувати холодні долоні,
вдихати на повні легені твої слова,
коли ти говориш про кванти,
релігію,
об'єднавчу теорію,
астрофізику
і, час від часу,
про нас.

з голови до ніг переповнитись пам'яттю,
щоби навіть з зав'язаними очима
називати точні координати
твоїх родимок,
твоїх шрамів,
кожного міліметру шкіри,
якого я коли-небудь торкалась.

віддати усе, аби просто чути твій голос;
аби просто мати змогу робити тобі зранку чай;
просто вдихати запах твого волосся;
просто набирати воду твоїм котам.

дуже просто.
просто кохати так довго,
як тільки дозволиш,
бути для тебе прихистком,
бути тою,
з ким можна вночі вигадувати тоненькі лінії,
що поєднують у малюнки, здавалося б, хаотичні зорі;
бути для тебе тою, з ким можна шукати важливе
і переважно знаходити.

...тож поки ми досі живі,
я буду готова віддати усе,
аби ти засинала і просиналася
поруч зі мною;

і поки ми досі живі,
я буду готова віддати усе,
аби ми відшукали місце,
в якому чекатимемо одна на одну;

місце, яке називатимемо колись
нашим спільним
домом.*

*я складають з тих літер та слів,
якими варто було б мовчати.

на околицях
чути дзвін.

молитись.
можливо, знайти в собі сили кричати про те,
що інших світів не існує,
що цей – усе, що в нас є
(чи все, чого так ніколи й не буде).

на околицях
чути спів.

молитись.
благати кохати так довго, як ти тільки зможеш;
тримати мене до ~~останнього подиху~~
останнього прояву
почуттів.

молитись.
знову і знову, тобі і тільки тобі.
створити навколо нас захисні споруди,
храми, квартали, порти та, можливо,
дім.

дім, в якому завжди чекали б коти та люди.
тобто людина.
тобто ти.

проте
врешті-решт
я складають з тих літер та слів, якими
не користуються;

проте
врешті-решт
молитви завжди потрібні лиш тим,
хто молиться;

на околицях
чути тиш.*

*білі гортензії
на моєму вікні
вктирі пилом і брудом

наше вічне кохання
не виходило далі ніж
просто красиві слова

в надії зігрітись
покладу руки на батарею
так й не відчувши тепла

шкіра вкривається
криваво-червоними квітами
⁃ опіками

неструктуровані думки
твій голос в динамік
гудки і тиша

тікай, не озирайся
я знову зроблю все не так
вибач, інакше не вмію

забудь усі обіцянки
клятви й слова
і мене теж

забудь*

*вітер з півночі. море. зорі
мов вертеп на Різдво у нічному небі.
та, на жаль, від світил із картону
відчайдушно замало тепла та світла.

де ж ти?

де ж ти, коли так треба
знов відчути себе хоч на мить живою?

світло в домі.
на жаль, не моєму.
я дивлюся в твої невблаганно холодні очі
та не можу тобі обіцяти кохати вічно.

неспокуті гріхи. ми стерті на пил та попіл.
провина. обітниць не буде.
вибач.

не важливо, що було спочатку – слово,
світло,
річки,
океани,
люди.
все одно під кінець
нічого
не буде.

нащо важити "за" та "проти",
знов шукати на пристані рідний погляд,
намагатись зігріти сніг,
не перетворивши його на воду?

прощавай.
хай наступить нарешті зима
та спокій.*

*кімната.

в ній – недопалки,
чай
і вата,

просочена чорним.

в ній – провина.

настільки їдка,
що, бува,
прибиває до стінок;
так міцно стискає,
ховаючи шлях
до повітря.

її руки на шиї
вже рідні,
що майже приємно.

кашель.
прокляття.
сміх.

кімната.
в ній – сніг.

в ній – попіл,
книжки,
невимитий посуд
і гріх.

кімната,
в яку чомусь не пускають гостей.

кімната.
в ній є майже все.

хіба що
окрім
дверей.*

*бога немає.

якщо він і був колись, то зараз його не стало –
він загинув від алкоголю, побоїв й селфхарму;

самоненависть охопила його настільки,
що серце із часом битися перестало.

дуже важкі повіки.

на руках покрилися брудом стигмати,
гній змішався із кров'ю й запікся,
розмежовуючи кордони раю,
закриваючи їх для мене назавжди,
як дітей закривають у темних підвалах,
щоб покарати.

по обличчю вино стікає
і стає усе червонішим.
я сьогодні, отче, згрішив,
проте зовсім не каюсь.

я стояв перед ним на колінах,
але точно вже не молився
отче, повір, після цього
я карав себе так,
як не вміє карати всевишній.

отче, клянусь, згрішив.
і зроблю це знову і знову:

нехай тліти мені до кінця існування в розп'ятті,
хай гріховність ця знищить саму суть поняття "святість";

гріх – це все, в чого є хоча б ілюзорна значущість.

отче, згрішив.
проте більше ніколи не буду
благати за це пробачення.*

подруга хотіла, щоб це побачив весь світ, і хто я така, щоб відмовити їй