Калімера, блд!

Добрий ранок почався не тільки з кави.

Дивилися колись фільми, у яких герой питає «який зараз рік» і за короткий термін дізнається всю інформацію/новини які трапились зі світом протягом тривалого часу?

Оце я відучора. Так собі відчуття, якщо чесно.

Три тижня без жодних новин (інтернет, ТБ, радіо)
Без соцмереж. Взагалі.
У житті без війни.

З кінця липня до учора я не знала ні про що, що відбувалося у світі.

Це називається справжня відпустка медійниці. Неймовірна рідкість та цінність. Я відпочила і замінила свої внутрішні батарейки, зарядивши їх наповну, а таке трапилось вперше з початку великої війни.

Час, проведений без турбот і відповідальності.
Без планів і обовʼязків.
Із повним забезпеченням усіх базових потреб, а перш за все - безпеки.

Абсолютне щастя, безумовна любов до світу і полагоджене джерело вічної енергії всередині мене - результат,
який перевершив усі очікування. Якщо чесно, серед очікувань було «не здохнуть і зробить так, щоб ще пожить», тому перевершити їх було не складно))
Але це суцільний кайф - стан після відпочинку та інформаційної тиші.

Я не знала ні про що, що відбувалося вдома і в країні. Команда справлялася геть з усім, що неслося. З двох інших робіт теж ніхто не чіпав, за що я неймовірно вдячна всім.
Це було дуже не просто для них, кажуть. Та всі впорались і ніхто не вмер, хіба окрім сотень непрочитаних повідомлень у мене, але я потроху доберуся і туди.

Вчора зранку команда потроху почала вводити мене в курс справ, розказуючи основні новини і мої очі до ночі не верталися в свої орбіти)
Я дала собі часу ще тиждень, аби в усе поступово вʼїхать і потім ще трохи, аби мати змогу повернутися до повноцінної роботи з вересня.

Що можу сказати про результати цього часу: воно було того варте. Це 💯
Чи було б це можливо без підтримки і поваги до моїх рішень у особистому і робочому оточеннях? Точно ні.
Чи складно було? На диво - ні.

Аби мене питали, я би радила, час від часу, так робити кожному, хто працює з інформацією.
Місце на жорстких дисках і хмарі під назвою «голова» має властивість закінчуватись. А це гальмує життя, забираючи з нього кайф і натхнення ✨

Інколи я маю натхнення написати про щось конкретне і починаю, та закидаю на півдороги. Бо виходить геть інше.
Але сьогодні зроблю виключення і поставлю що є.
Думковий салатік серпня.

Хто як працює, так має і відпочивати.
Якщо фізично працюєш - відпочиваєш же обовʼязково, ну навіть на тренуванні між підходами? Або між тренуваннями в загальному процесі. Навантаження також розподіляєш максимально розумно, все відбувається з певною циклічністю. І кожен, хто регулярно тренується, знає, відпочинок - залог успіху не менший за навантаження, і він має бути так само вчасний, якісним і повним.
На одних навантаженнях результату не побачиш.
Та й далеко не проїдеш.

Ми не їздимо на авто з пустим баком, бо ну камон: це безглуздо, воно нікуди не поїде. А від себе вимагаємо працювати якісно і тривало, натомість відпочинок маємо… навряд його можна назвати повноцінним.

В нашій сфері завжди так було, але за останні 2,5 роки перейшло усі межі. Ми вже бачимо незворотні процеси і результати масового вигорання тих, хто ще лишається працювати.
Хто не поїхав геть і все покинув, не пішов з професії, не пішов з життя, ще не перейшов до війська.
Я бачу скільки моїх колег і коліжанок мають систематичні перевантаження і до чого це, власне, призводить вже.
Про більш довгострокову перспективу думати не хочеться.
Здорова адаптивна психіка, ясний мозок і не виснажена нервова система - розкіш, яку собі можуть дозволити одиниці.
Щось мені підказує, це не лише в нашій сфері. В багатьох - картина схожа.

І це я зараз тільки про цивільних, про фронт взагалі мовчу (мені туди поки не можна, але маю надію повернутися).

Ми забагато думаємо про своє тіло (ну відносно) і набагато менше, ніж варто було б, турбуємось про психіку і розумові навантаження. А принцип дії то один і той самий: завантажив - розвантаж.

Можливо ви у цих словах впізнаєте себе і це стане знаком, на який ви чекали: варто відпочити.
В ідеалі у співвідношенні 50|50 до роботи.
Посміялись?)
Ага, а працювати цілодобово і сидіти в потоці новинної інформації мінімум по 16 годин на добу, навіть просто як споживач, не так смішно, да?
З дня в день, з року в рік.

Зараз не найскладніший час, ми у вирі турбулентності і всі, хто аналізують хоч трохи навколишній світ з різних аспектів, це розуміють. Тут я пишу, принаймні, саме для таких.

Навіть не пік накалу, все ще попереду. Вірогідність того, що наша українська земля стане точкою спокою у цьому світі - надто висока. Якщо Нову Зеландію не враховувати сюди))

Стресово це все, звичайно.
Но що для європейця стрес - для українця мем, як то кажуть. Ми сприймаємо кожну ситуацію настільки, наскільки готові до неї і наповнені ресурсом.
Фізичним, психічним, ментальним.

Коли ви востаннє в житті були в абсолютно ресурсному стані?
І так, щоб «місткість батареї» була на 100%, а не сідала за пів дня?
Отож)
Я - наприкінці літа 2021 року.

Сказати, що я вмію відпочивати вчасно і повноцінно - збрехати. Але я вчуся. Не просто знати як, а робити. Не короткий період, а як спосіб життя: баланс. Найскладніше для мене.
Якщо вдасться - розкажу як))

Дякуючи близьким людям, я можу дозволити собі це зробити.
Дякуючи своїм терапевтам - можу відпустити все навіть «головою».
Пишучи ці «дякую» відчуваю, ніби це політики пост, упасібоже, ггг.

Але це від серця.

Як працюєш - так і відпочивай. Я спробую вимкнути потік інформації і голову. Планую провести три тижні без соцмереж. Не читати і не дивитися новини (вже навіть від усього відписалась).
Практикувала таку тишу до великої війни, але з її початку - не могла. Спробую.
Тут мені, щоправда, підказують, що може не вийти, бо з кількох сусідніх країн закликали терміново виїхати своїх громадян країни Європи. Бо можливе «загострення ситуації». Таке собі, філ лайк е хоум.

Поживем - побачим. А ні, так ні)

Обмін - довгий, складний і непередбачуваний процес. Щоразу різний.

Одне завжди стабільно - рівень емоційного накалу.
Ви коли дивитесь фото і відео з обмінів, плачете від щастя і емоцій, що переповнюють?
Думаю да.
Бо там, на місці, плачуть всі: і ті, хто зустрічає, і ті, хто нарешті повертається. Повітря в цьому місці наелекризоване так, наче під постійною високою напругою.

Місце найщиріших почуттів і найвідвертіших слів. Тут повертаються не просто наші, з ними повертається віра: в життя і в людей.
Не всі одразу вірять, що вже повернулись. Не одразу розуміють, що все скінчилось, жахи полону - в минулому. Їм у це вірити забороняли дуже довго…

Тут повертається любов, про неї нарешті можна говорити вголос, можна знову вперше, наче вперше в житті, сказати «мама».
«Мама, я дома! Мама, мене поміняли. Я живий, мама! Все буде добре. Скоро побачимось. І скажи всім, всім нашим: я дома! Мам, не плач.»
І плачуть.

Любов до України. Скільки щастя, стільки сміливості і відвертості в цих криках «Слава Україні!»
Вони справжні.
Тут лунають вони найщиріше з усюд, де я чула.
Хлопці кажуть: так довго чекали, щоб знову сказати це вільно, в увесь голос.

Вдячність. Вдячність до всіх і за все, вона тут настільки щира і по-дитячому відверта, що хочеться обійняти кожного і кожну, аби підтримати цей вогник, помножити його і передати силою думки всім тим, хто ще лишився чекати…

Це перші емоції і перші слова. Перша цигарка, перша, за довгий час вода і нормальна їжа. Перші свої люди.
Знаєте, це як бачити народження нового життя і переживати почуття першої любові одночасно. Але все це помножити на десятки разів, на кожного присутнього, кого одночасно огортають ці відчуття.
Байдужих не лишається ніколи.

Далі колони звільнених проїжджають через населені пункти, де вздовж доріг чекають люди. Незнайомі і чужі, здавалося б, чекають і стрічають, як найрідніших.
Стоять з квітами, печивом, водою.
З дітьми і старенькими.
Стоять навколішки і стрибають від щастя.
Сміються і плачуть.
Машуть, заглядаючи у кожне віконечко і тримають прапори.

В автобусах - наші знов плачуть, вкриваються мурашками. Радіють.
І починають говорити про те, що прожили за часи полону. Згадувати.
Про голод і тортури. Знущання. Моральне вбивство день за днем. Про тих, хто ще лишився і чекає на свій день. День другого народження.
День обміну.

Їх ніхто не питає про те, що було в полоні, цього ні з яких міркувань не можна робити, але хлопці говорять самі.
Комусь дуже важливо бути почутим, їм хочеться розказати ніби всьому світові про те, що відбувається там. Що було з ними. З їх побратимами.
А хтось мовчить, воліє щоб ніхто ніколи не знав і не чув а ні трохи жаху та страждань, які довелося пережити. Зупиняє це на собі, закриває глибоко всередині в надії, що це зникне як страшний сон.

Я хотіла би мати можливість частково прибирати спогади про деякі періоди життя.
Як у фільмах «Люди в чорному», памʼятаєте?
І кожному б при поверненні пропонувала пройти через це. Охочих було би вдосталь.

Можливо, в цьому світі стало би трохи менше болі і зла. Звільнивши місце вірі, любові і вдячності ❤️‍🩹

Забагато незрозумілої лірики?
Ну шо ж.
Не тільки про вибрики підарів мені писати та історії розказувати.
Конкретика буде згодом.

А інколи й отак буває)
Дуже рідко, щоправда.

Знаєте, це як коли думав шо вже дно повного піздєца, а воно хоп - і знизу постукали)

Отак і зараз відбувається.

І це я геть не про зміни командувача, ні. То інше.
Просто співпали процеси.

Десь ми в загальному розвитку суспільства звернули не в той бік(

Перебільшили з надмірною толерантністю і загралися в демократію.
Людська природа - це про інше.

Час бути милими минув для всіх. Це відчувається навіть в повітрі.

Я нетерпима до несправедливості і брехні.
А ще - не люблю сваритися з людьми. Природньо, що це багато хто відчуває, тому не роблять дурниць.

Коли не вдається врегулювати якусь ситуацію мирно, я завжди прошу зі мною не сваритися і таки дійти згоди. У більшості випадків - вдається.
Дуже рідко - ні.

За правилами, я завжди прошу тричі.
Після третього разу - відповідальність не моя.

Ну як не розуміють людською мовою, тоді пояснюється інакше.

Могло би бути таких екземплярів жаль, але байдуже.
Якщо люди так роблять, то значить їм навіщось це треба.

Бачили як красиво горять метелики, що вперто летять на вогонь?

Синім полумʼям.

Мені таке, якщо чесно, подобається.

Справедливість торжествує.

Розваги, на які ми заслужили.

Зібрались на черговий виїзд до цивільних у село. Громада - майже вся у 5 км від кордону, але людей живе багато.
Порядок.

«ви маєте взяти з собою прес-офіцера! Там безпекова ситуація змінилася, вам потрібен супровід!»

Це за 5 хвилин до виїзду з редакції.
Ну треба то й треба, ми військових слухаємось.
Нашо він у поїздці до цивільних - не ясно нікому з нас, щоправда.
Йому, походу, тоже.

Забираєм.
Чоловік старший, по цивільному, без броніка/каски/аптечки. Вдітий відверто холодно.

«Здрастє, а ви точно прес-офіцер?!»

Ладно вже, їдем.
Дорогою розпитуєм що там вже такого сталось, що є термінова потреба тягти офіцера в село під кордоном.
Каже: «не знаю. Просто їду»

Заєбісь, конечно.

В ітогє шо маємо: до знімальної групи, спрацьованої, забезпеченої засобами захисту і звʼязку, аптечками, відпрацьованими прокотолами дій, яка їде у зону підвищеної небезпеки, сідає в машину чоловік без усього вищеперерахованого і без рами нашо і куди його везуть.

Перспективний початок зйомки. Люблю коли так.

Питаю: зброю везеш?
«нє. А нашо?»
Та дєйствітєльно. Мож б ДРГ відстрілював єслі шо, якась хоч користь...

Приїжджаєм.

Чоловік змерз за перші 5 хвилин на першій локації, а ми єщє нє начіналі. Пропонуємо йому в сільраді посидіть, погріться, поки ми іхатимем працювати. Жалко ж, ну.

Не хоче, каже «я з вами».
Питаєм: «нашо?!»
Оказується: «я буду вас рятувать, якщо щось трапиться!»
Інтересно як?!)
«звонить медікам бригади, щоб приїхали»

*рємарочка: телефон там не працює, якшо шо, а більше нічого в нього немає.
Занавєс.

Ладно, хуй з ним, їдем.

«Це шо, шо це таке, це ж прикордонна зона!» починає верещати, як бачить табличку і блокпост.
«Мені туди не можна, там небезпечно! Давайте не їхать!»
Ми не отвечаєм, їдем мовчки. Бо шо казать як слів нема…
Проходим блокпост, починаєм працювати по селу.

Ходить слідом. Мерзне.
Но мовчить, за це спасибо.

Відпрацювали по тиші, вертаємось.

Зворотнім шляхом слухаємо як ми вкрали бідного прес-офіцера, який насправді не хотів з нами їхать, а його заставили, ми бідняжку обіжали і наражали, блядь, на небезпеку, бо завезли у село де можуть бути обстріли.

Це, сука, якийсь сюр.
Краще б «їдьте працюйте, якщо шось трапиться - ми не дозволяли».

Якщо хтось пише дослідження на тему: «як працюють прес-офіцери задзеркалля» можу підкинуть фактажа і ще пачку удівітєльних історій.

Всім нормальним прес-офіцерам здорової людини - шана, подяка і низький уклін.

І так, ми випустили нове відео про війну.
І ні, у ньому немає нічого з вище написаного. Ні у кадрі, ні за ним.

Воно зовсім не страшне і досить буденне.
Але на 0,1 відсотка показує обличчя війни.
Тож так, можна дивитися спокійно кожному.

Крім мами.
Мам, якщо ти читаєш цей пост, будь ласка, не дивись.

Я не хочу, щоб люди знали і відчували те, що відбувається на війні.
І я не про умовних цивільних. Я про всіх, це поза межами сприйняття.

Війна - це найгірший витвір людства.
Але при цьому - найприродніший з усіх.
Найстаріший спосіб зʼясування питань.

На війні у людей немає ресурсу на носіння соціальних масок, на війні місце справжніх. Такого не знайдеш у домашніх буднях.
Але чи треба?

Війна - найвідвертіша середа існування. Настільки відверта, що жах, який ти відчуваєш, не дає можливості відвертатися і заплющувати свої очі.
Хіба закривати чужі. Своїми пальцями.
На війні ти дивишся на смерть, а смерть дивиться на тебе. Постійно. Дивиться очима тих, хто вже не побачить.

Памʼятаєш відчуття закритих повік на кінчиках своїх пальців?
Назавжди закритих повік на очах, через які смерть дивиться тобі в очі.
Ти ніколи не захочеш це відчути.
А відчувши, не зможеш забути.

Але ця смерть не твоя. І ти живеш далі.

Скільки всього нам захочеться згадати після війни?
Набагато менше, ніж забути.

Про війну не говорять ті, хто в самому її пеклі. Не говорять правду.
Взагалі не охоче говорять.
Нема про що.

Ти ніколи не передаси всі реалії словами тим, хто це не відчув на собі. А тим, хто відчув - слова не треба.
Вони розуміють так.

Немає історичної памʼяті про справжню сутність війни, бо її ховає у собі кожен, хто це бачить. Ховає назавжди і лиш при зустрічах з побратимами, з якими пліч-о-пліч був за межею, може згадати… Але чи захоче?

Воїни не лише тримають фронт і захищають нас від фізичного знищення.
Вони зупиняють на собі усю війну, яка лишається у їх згадках.
У памʼяті.
В очах, коли вони їх врешті закривають, аби провалитися у сон. Найгірших з твоїх нічних кошмарів - ні про що, поруч з реальністю війни.

Памʼятати про це одним, секундним відчуттям холоду по спині, дивлячись в очі кожному захиснику. Живому захиснику.
Завжди.

Це лишиться у кожному із них на все життя.

- а ми тут на фішкє стоїм, бачим шо машина не наша їзде.
Вже той, запереживали.

такими словами стрічають нашу знімальну посадові особи в одному з прикордонних сел. Сміються. Кажуть, хоть ви оце приїхали, не забуваєте про нас.

Хати тут скрізь охайні, вулиці - зелені і виходять прямісінько на росію.
В селі два ставки де один берег - наш, а другий - ворога.
Здалеку видно як двоє чоловіків рибалять, обидва сидять на нашому.

Біля будинків по вулиці є трохи людей.
Той заганяє гусей, а там пораються в палісадніку.
Усі уважно, але трохи так, ніби приховано спостерігають за нашим рухом.

Старший чоловік косить траву над дорогою, все "щоб охайно і красіво було" - каже нам. "Аби ще не оті - так взагалі." - киває головою на кінець вулиці.

По селу бігають діти, а як нас бачать - ховаються. За деревами.
Меншеньким цікаво, а ті що старше, щось починають заглядати в телефони. Ніби дзвонять комусь.

Але насправді не дзвонять. У селі вже місяць немає звязку. Вишку мобільного оператора збили росіяни при черговому обстрілі.

"кому ми тут нужні? нікому. Ото і все, шо там балакать"
Жаліються місцеві.
Звязок їм не ладнають і не збираються - бо типу ж небезпечно, ще й інтернету нема, а це значить - відрізані від світу.
Телевізор і радіо тільки російські.
Поліція, пожежники і швидка сюди не їздять - їх не викликають.
Немає звязку.

У школі попорані клумби і все вокруг як на картинці. Готуються до навчального року.
А з крильца, як вийти, то видно лісок навпроти. Це вже росія.
По ліску видно як ходять.
Нас їм видно так само.

Це було в червні цього року.

Зараз же нас зустріло геть інше село.
Село-привид.

Вікна лежать долі, розкидані по вулиці уламками скла.
Гілки дерев збиті, свіжі і лежані. Так і валяються, ніхто не прибирає.
Дахи побиті, провода - обірвані.
На дорогах дірки. І не від їх віку. Від снарядів.

Вулиці пусті, школа - закрита.
Сільрада, пошта - побиті.

Зв’язку немає досі. Вже п’ятий місяць. Світла - другий.

З людей на вулиці ми стріли двох бабусь.
"ой, дівчатка, вони нас прям тут бачать. Кажний день стріляють... Їдьте лучше, ховайтеся."

Село, до якого вже нікому немає діла.
Скільки їх таких у нас на прикордонні?

Загалом поради - дивна річ.
Як спадкоємці історії «страни совєтов» ми чомусь звикли вважати поради чимось нормальним. Частиною спілкування.

Але ж порада - це у 99% побутових випадків у нас що?
Це коли тобі (непонятно з якого дива) видніше і краще знати як жити і що робити комусь іншому.
І ти про це (з якогось дива) берешся про це говорити.

От тільки уявіть собі.
Хтось приходить і каже як ви маєте щось зробити у своєму житті.
Або чогось не робити.

Перестати бути «страной совєтов» - не лише про символіку.
Це про поведінку і вибір кожного щодня.
Обирати жити своє життя і не радити нікому нічого.
Бо по-хорошому, на це не буде а ні часу, а ні бажання)

Професійні поради - річ інша.
Важлива.
Але це вже робота, яка передбачає велику відповідальність на рівні з відповідальністю про прийняті рішення.

Моя робота радниці колись була цікава і легка.
А потім почалась повномасштабна.

Я тут подумала
…саме час
обирати жити своє життя?