Вбиральне право
У Львівському окружному адміністративному суді мав такий діалог з працівником апарату:

— Не підкажете, де в вас туалет?

— (Пауза, уважний погляд) Як учасник процесу, ви маєте право скористатися нашим службовим туалетом. (Глибока пауза) Він не кращий за звичайний, але ви маєте таке право...

Ще ніколи відчуття власної привілейованості не розпалялося і не згасало в мені настільки швидко.

Еволюцію не спинити
Для судді-активіста (консеквенціаліста) тлумачення закону — це поїздка до наперед визначеного пункту призначення.

Сама ця подорож для судді — прикра формальність та гаяння часу, якщо мета здається йому правильною.

В останній статті писав про те, як Верховний Суд додає до закону слова, яких там немає.

Про це ж писав і тут, коли згадував позицію шановної судді ВС Яновської, яку можна звести до того, що нам, позитивістам і буквоїдам, «виграти справу на комах і тире вже не вийде».

Я наочно показував, як у практиці ВС «істотне порушення прав та свобод людини» перетворилося на «порушення фундаментальних прав та свобод людини». Або як «права та свободи людини, гарантовані Конституцією та законами» перетворилися на «конвенційні або конституційні права людини».

Проблема з суддівським активізмом полягає у тому, що з цієї стежки складно зійти.

В момент, коли суддя припиняє обмежувати себе задушливими і «поганими» формулюваннями закону, він руйнує сакральну стіну і починає керуватися виключно власним сумлінням і світосприйняттям. Це дещо суперечить ролі судді як виконувача обов'язків неупереджених і фахових вуст закону.

І от нещодавно «еволюція змагальності» взяла нову висоту. ВС у складі суддів Стефанів, Антонюк і Яновської вказав:
... не у всіх випадках порушення навіть фундаментальних прав і свобод особи під час кримінального провадження має прямий вплив на дотримання гарантій справедливого судового розгляду, зокрема й на допустимість доказів, і не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання його недопустимим.

Тобто для того, аби суд почав опікуватися порушенням процесу, йому треба було спочатку угледіти фундаментальність прав, які були порушені. Але тепер навіть цього замало, оскільки не усі навіть фундаментальні права є такими вже й важливими, щоб вони руйнували всю справу.

Звісно ж, ВС не уточнює, а як саме суди мають встановлювати градус «фундаментальності» порушених прав і ступінь «формальності» недотримання вимог закону.

З якого моменту «прості» права трансформуються у «фундаментальні», а «формальне» порушення закону перетворюється на «серйозне», схоже, знають лише судді-активісти.

Не втомлююся повторювати. Наскільки б сильно хтось не вірив у праведність досягнутого результату, це розмиває обов'язковість процесуальних норм.

Такий підхід спонукає сторону обвинувачення думати не про те, чи варто взагалі порушувати закон, а про те, наскільки серйозно можна його порушувати.

Віщую такі наступні витки еволюції змагальності:
*— Необхідність дотримання гарантій справедливого судового розгляду не є абсолютною...

— Саме лише суттєве порушення фундаментальних прав і свобод людини не свідчить про несправедливість судового розгляду...*

kuniansky.com.ua

Що не так з поглядами Верховного Суду на допустимість доказів: досліджуємо за допомогою методу чесного читання

Припускається, що перш ніж читати цю статтю, ви прочитали попередні...

По одёжке

У Росії помер голова їх верховного суду. Він був головою близько 34 років, якщо що.

Я почав гуглити його фотки і не міг збагнути, чому мені постійно видає добірки з якихось прокурорських заходів.

Хоча ні. Чекайте.

Це ж фотки з «пленарного заседания Совета судей РФ 23.05.2023».

І це не жарт, в них, схоже, дійсно така форма. Наскільки розумію, мантія там — вбрання для судових засідань. А от поза залою, суддя має відчувати себе «сотрудником», «частью системы», «штабс-унтер-чиновникомъ», але в жодному разі не самостійною юридичною особистістю.

Саме так може виглядати кінцева зупинка у формуванні наполегливого і сумлінного колективу.

Всі як один. Від колективу не відбиваються. До прохань керівництва ставляться «с пониманием».

Ну а про наші суддівські обладунки вже писав, думка не змінилася. Нагрудний знак варто було б давно прибрати.

Двостороння партнерскість
Вчора мені дивом вдалося втриматися і не псувати свято підписання безпрецедентної безпекової Угоди зі Сполученим Королівством.

Але прем'єр Денис Шмигаль просто змушує:
«Дуже важливо, що це справедлива угода і вона двостороння, партнерська. (...)
І не лише Велика Британія має протягом 24 годин зреагувати, якщо відбудеться агресія проти України, Україна також буде захищати свого союзника і партнера протягом 24 годин, реагувати в той або інший спосіб для підтримки Великої Британії у разі, якщо Росія захоче атакувати нашого друга, партнера і союзника.»

Ну добре. За традицією, відкриваємо першоджерело, пункти 2, 3 Частини VIII Угоди:
2. У разі збройного нападу Росії на Україну*, на запит будь-якого з Учасників Учасники проведуть консультації протягом 24 годин для визначення заходів, необхідних для протидії або стримування агресії.

1. Сполучене Королівство зобов'язується, що за таких обставин, діючи відповідно до своїх правових та конституційних вимог, надасть Україні швидку та сталу допомогу у сфері безпеки, сучасну військову техніку в усіх необхідних сферах, а також економічну допомогу; накладе на Росію економічні та інші обтяження; консультуватиметься з Україною щодо її потреб, коли вона здійснює своє право на самооборону, закріплене у статті 51 Статуту ООН.*
   Тобто про сценарій нападу Росії на Сполучене Королівство в Угоді ані слова.

Звісно, в історії України ще не було випадків, коли б керівництво сказало неправду. Тому вірю, що це прикре непорозуміння.

Не може ж бути такого, щоб голова уряду не брав участі в підготовці цієї Угоди. Або принаймні не ознайомився з її змістом, перш ніж робити заяви, які спростовуються за 15 секунд.

Взагалі мені важко позбутися деякого скептицизму щодо міжнародних документів, які не підлягають ратифікації.

І в яких підписанти здебільшого «підтверджують свою відданість/прихильність», «визнають», «розроблятимуть заходи».

І де найважливіше зобов'язання сформульовано із застереженням про необхідність дотримання внутрішньобританських «правових та конституційних вимог» під час надання нам військової техніки.

Ну і великий привіт спеціалістам, які досі плутають поняття «термін» і «строк» у документах такого рівня.

Кохання, зізнання і розрахунок

Прикордонна служба повідомляє товаришам-трудящим, про ганебний випадок на пункті пропуску «Краківець».

*На кордоні з Польщею прикордонники викрили 57-річну жительку Черкаської області, яка сприяла чоловіку призовного віку незаконно виїхати за кордон. Для реалізації незаконного трансферу жінка та 44-річний хмельничанин уклали шлюб.

Молодята прямували до сусідньої країни через пункт пропуску «Краківець». ... В ході додаткової перевірки оперативні співробітники Львівського загону встановили, що горе-наречені уклали шлюб, аби чоловік міг виїхати за кордон .... Надалі новоспечена сім’я все ж таки зізналась, що їх шлюб було украдено за розрахунком.*

Як добре, що оперативні співробітники в ході «додаткової перевірки» змогли відчути, що між горе-молодятами немає іскри кохання. І так переконливо відчули, що ті молодята самі зізнались у «шлюбі за розрахунком».

І чхати, що відповідно до ч. 2 ст. 40 Сімейного кодексу, фіктивний шлюб визнається недійсним лише за рішенням суду.

Взагалі, новина — просто чиновницьке smm-бінго:
1. Радянський стиль подачі, з присмаком засідання товариського суду.

1. Принизливі і «дотепні» кліше накшталт «горе-наречені» чи «новоспечена сім’я».

2. Обов'язкове правове невігластво — «шлюб за розрахунком», замість «фіктивний шлюб».

3. Публікація фотографій «злочинців» та їх документів, з дуже слабеньким замазуванням облич і персональних даних.

Ну і, зрештою, зізнання, як «царица доказательств».

Поправки Лозового

Слідству завжди хтось заважає.

Повільні суди. Хитрі адвокати. І, авжеж, погані закони.

Хто ніколи не винен у проблемах досудового розслідування — це самі органи досудового розслідування.

От і зараз силова машина скаржиться на «поправки Лозового». Їх у цьому підтримують депутати, які внесли законопроект 10100.

Давід Арахамія, один з авторів законопроекту, сказав, що:
... цей законопроект скасовує ухвалені минулим скликанням так звані «правки Лозового», завдяки яким корупціонери продовжують уникати покарання і зараз. Все це завдяки тому, що чинний закон встановлює строки, в які правоохоронці мають вкластися, розслідуючи справу до повідомлення підозри. Суди ж потім просто закривають провадження, посилаючись на закінчення таких строків. (...)

Тобто сценарій, за яким правоохоронці мали б просто вкладатися у встановлені законом строки — не розглядається.

А тому, вочевидь, слід навіть не продовжити ці строки, а взагалі їх скасувати, аби не бентежити правоохоронців оцим виснажливим часовим пресингом.

Також показово, що через «просідання показників» саме у корупційних злочинах, нам пропонують змінити правила гри для одразу всіх інших злочинів.

Громадські активісти в особі Центру протидії корупції поширюють клікбейтний заголовок «Звіт Єврокомісії: Україна має скасувати “правки Лозового”».

Ну добре, відкриваємо відповідний Звіт, сторінки 31-32:
In the coming year, Ukraine should in particular:
(...)
→ revise the Criminal Procedure Code and the Criminal Code to enable higher efficiency and outcomes in high-level corruption cases, e.g. by preventing procedural delays, introducing reasonable time limits for pre-trial investigations,...

Але в перекладі цього уривку на сайті ЦПК частина про запровадження розумних строків досудових розслідувань чомусь не згадується.

Натомість у законопроекті 10100 розумні строки досудового розслідування не лише не запроваджуються, а фактично скасовуються. З КПК навіть хочуть викинути норму про те, що строк, що закінчився, поновленню не підлягає.

Пропонується також встановити для підозрюваного максимум у п'ять адвокатів не лише під час судового розгляду, але й у досудовому розслідуванні. Наче з цим зараз є якась системна проблема.

В ідеалі, завдання закону в цій частині — поставити сторону обвинувачення у максимально незручну і обтяжливу позицію. Створювати для неї той самий часовий і процедурний пресинг.

Робиться це не для того щоб «відпустити побільше корупціонерів». А тому, що в обвинувачення є набір дуже небезпечних інструментів, що обмежують права людини. І якось так виходить, що правоохоронці цими інструментами іноді дещо зловживають.

Усі ці скарги на «закони, що заважають» можна читати як «Дайте нам робити що вважаємо за потрібне, скільки вважатимемо необхідним, і без будь-яких негативних для нас наслідків».

Фаріон, Лубінець і закон

Омбудсмен Дмитро Лубінець звернувся до СБУ у зв’язку із тим, що пані Фаріон опублікувала скріншот листа з персональними даними студента з Криму. Хлопця росіяни потім знайшли і змусили вибачатися на камеру.

До пані Фаріон питань немає — нічого нового цей ганебний вчинок до її образу не додав.

А от до Уповноваженого з прав людини питання є.

По-перше, він написав, що пані Фаріон «з одного боку вчиняла кримінальний злочин, з іншого боку, підіграла окупантам».

Відрадно, що наш омбудсмен не соромиться і по-народному відкидає усі ці набридлі презумпції невинуватості. Нащо той ваш суд з його нудним процесом, коли і так все зрозуміло.

Ще відрадніше від того, що омбудсмен не соромиться вживати словосполучення «кримінальний злочин». Це підкреслює його сміливість, адже за таке на першому курсі юрфаку можуть жбурнути підручником з теорії права.

По-друге, дуже показовими є акценти, з якими пан Лубінець зтригерився на вчинки Ірини Дмитрівни.

Мовляв, вона посміла «в умовах воєнного стану розголосити персональні дані хлопця».

Але незаконне поширення конфіденційної інформації про особу жодним чином не залежить від наявності чи відсутності воєнного стану.

І взагалі, що в нас трапилося із старим-добрим конституційний правом на таємницю листування?

У тг-каналі пані Фаріон викладено безліч скрінів листів. Деякі з них містять імена авторів і навіть їх фотографії.

Хіба в нас значущість прав на приватне життя і на таємницю листування якось залежить від наслідків їх порушення?

Якби окупаційні органи нікого б не мордували, то можна б було не засуджувати публікацію особистої переписки?

Можливо, якщо б наші уповноважені з прав людини трохи більше займалися правами людини, і трохи менше — реакційним пропрацюванням порядку денного, такого сорому було б менше.