друзі, обіцяла - роблю!

ітак, на честь мого 25-ліття (💀) відкриваю дружню баночку для франка на фронт, які вже не раз відзначались як надійні та відповідальні помічники військових та волонтерів, та розігрую дві ну просто прекрасні книжки

🐇"пройти крізь стіни" - вичерпна автобіографія марини абрамович, яка читається як сповідь щирої та сильної жінки. і чи не найкраще, що я читала про мистецтво та людей, які ним живуть. повторюсь, навіть якщо ви не вважаєте себе митцями, книжка все одно справить на вас враження

🐇"поза межами болю" поза коментарем, насправді. просто сильний і мною любимий текст. а ще із чудовими ілюстраціями, виконаними військовослужбовцем русланом лубинським (собі примірник теж взяла, буду перечитувати)

🐇бонус - листівка із картиною еґона шиле "смерть і діва"

ціль баночки - 8 000 грн
ваш донат кратний 100 гривням - шанс виграти книжечки

розіграш проведу у монобанку (молюсь всім богам аби я розібралась із їхніми нано-штучкамі), коли закриється збір!! тому я дуже-дуже прошу підтримати його, репостнути і все таке. перш за все ми допомагаємо бійцям на фронті. одна і єдина перспектива

цьом!

посилання на баночку туть

dispatch from the coastal elite. дуже класний та вичерпний епізод бінчтопії про те як наголосувало бидло. мені здається, ті вибори — це просто якесь нагадування, що сша — це справжня країна, бо (аж ніяк не) іноді є спокуса думати, що це така собі женовія, де відбуваються події більшості серіалів, в яких герої на сніданок їдять пластівці та адерол. так от це реальна країна, де цілком реальні люди хочуть бачити своїм президентом ґвалтівника, вдруге. джулія та елайза дуже класно розбирають настрої американців + те наскільки елітаризм зіпсував все демократам.

Notes On: The Convict to Celebrity Pipeline.пречудове есе гани коноллі про повʼязаність злочинів та слави, яке здається особливо влучним та доречним, зважаючи на успіх серіалу раяна мерфі (як же він, сука, набрид) про братів менендезів. мерфі, як він зазвичай любить, перетворює трагедію на якийсь дуже гламурний фанфік з красивими акторами. хоча, на щастя, цього разу це не серіал про чергового серійного вбивцю, якого обов’язково має грати еван пітерс. коноллі на додачу ще аналізує те як ана делві танцює на «танцях з зірками», а джипсі роуз стала інфлюенсеркою. проте всі вищезгадані випадки обʼєднує одне — вони є симптомом якихось дуже дивних соціальних смаків, а не причиною чому такі смаки взагалі є.

у МОТі до грудня можна потрапити на виставку стефана загмейстра happy numbers, яку коротко можна описати як «статистика на фоні гарненьких картинок», а також подивитись the happy film того ж таки загмейстра, який дуже хотів розібратись, що ж йому допоможе досягти щастя. врешті-решт йому зносить дах від того наскільки ж есциталопрам потужніший за терапію+медитацію (ого, хто б міг подумати). в цю документалку він також кличе ще й психолога джонатана гайдта, де вони міркують про щастя, і у них разом потужна енергія two dumb girls saying exactlyyyyyy. в одного з моїх улюблених подкастів є дуже дотепний епізод по гайдту, в якому він йде хрестовим походом на підлітків з смартфонами. мене в принципі цікавлять такі поп-психологи, які верзуть дурню, але чогось залишаються релевантними, бо кажуть те, що хочуть від них почути.

іронічно, але в тексті про вісь материнства та мистецтва у каск найцікавішими виходять роздуми про смерть. ілюстрація (одна з багатьох): герої говорять про виставку іншої джі, але подією стала не стільки сама виставка, скільки самогубство невідомого чоловіка, яке він скоює в галереї. директорка галереї каже, що бачила самогубця, коли він тільки-но зайшов у галерею, він здався їй загубленим, але не викликав якихось поганих передчуттів, «він нагадував мені тваринку, яка готується до сну» приблизно щось таке вона каже. біографиня джі скаже: ну от навіщо він вбив себе там? (от це дуже багато про що! про споглядання чужої смерти, не обовʼязково самогубства, про те як від неї хочеться відвернутись, як і від чужого горя). смерть, мовляв, щось дуже приватне, навіщо змушувати всіх нас дивитись. вбити себе під час виставки вже нагадує перфоманс, цю показовість, очевидно, розуміють самі герої, директорка скаже: можливо, він відчув комфорт в галереї, через те, що джі завжди зосереджувалась на дискомфортному, він помер там, прагнучи, або ж навіть знаючи, що його не засудять?

пригадую колись я жартувала, що досліджуватиму головка, якщо вступлю на аспірантуру. ця думка зʼявилася, коли я побачила, що чорновіл писав про те, що тексти соцреалістів, зокрема yours and truly головка повні орфографічних помилок і мене це таааак розсмішило, потім засмутило, потім розбило (бо що у нас було, а що стало після 30х). в дусі та літері, наскільки я пригадую, виходила монографія про корнійчука, того, що драматург, який щодо своїх текстів радився із сталіном. і от знову ж таки, людина була в центрі канону, а опинились не те, що на периферії, а бозна де! він, як головко, теж став якоюсь екзотичною тваринкою для дослідників. на щастя, бодай нікого не вбивав, хоча хтозна! (UPD: мені сказали, що вбивав)