Життя бентежне...

Я довго думав про це. І все-таки час прийняти остаточне рішення.

Я неправильний українець, і мені не місце в украрті. І, напевне, в укрспільноті загалом.

Ніякого "завтра" для мене тут не буде.

Я був радий знайти однодумців, познайомитися з багатьма крутими авторами та їх творчістю.
В декого я залишусь в якості підписника, але від багатьох художників та їх каналів відпишусь - не тому що мені не подобається творчість, а тому, що я не можу приділяти усім достатньо уваги.

Я зйобую звідси на свій девіантарт, якщо що. Посилання залишу у першому коментарі. А цей канал буде трохи почищений і залишиться як архів. Щодо стрімів на твічі поки не вирішив, але є велика ймовірність що з ними теж усе.

Усім дякую за увагу до моєї творчості та ваш фідбек, я дуже ціную це.
І до побачення.
...
Хоча, ні.
Прощавайте.

Хотів зменшити появу тут особистої інфи, але не вивожу. Це те, що я тримаю в собі з самого початку війни.
І це причина, з якої я іноді хочу зникнути з укрпростору і малювати десь свої ригачки на вестернських платформах, де усім просто похуй хто ти є, допоки ти поводишся як адекватна людина.
Я хоч і пліснява, та все одно іноді хочеться щоб навіть мене сприймали просто як... Людину. Як автора, як особистість. Без ярликів.

Дякую за увагу.

Іноді... Усі ці думки настільки тиснуть на мене, що я дуже шкодую. Що виліз із самоізоляції та спробував почати свій шлях як український контентмейкер. Тому що через усі інші фактори я постійно відчуваю себе поза спільнотою, бо я вже з самого початку дефективний, неправильний українець другого сорту.
Я хотів почати цей шлях з метою зробити украрт безпечнішим для таких, як я. Хто був викреслений зі списку ~українців~ і приписаний до русофілів через якісь помилки, хоча в дійсності не завдав нікому шкоди, усе усвідомив і намагається просто... Жити?
Якось так вийшло, що десь під час моєї спроби почати шлях з нуля, з'явилися плітки. Раніше я намагався їх ігнорувати і навіть вірити в те, що там може бути якась корисна інфа. Але зараз це скринька пандори, яку чим довше тримаєш відкритою, тим більше зла з неї вийде. Я казав про це раніше: закенселити когось в украрті, змішати його з гівном та змусити зникнути не так складно, і, нажаль, це стається доволі часто. А ось відновити втрачене, у цьому випадку репутацію, майже неможливо.

Усвідомлюючи усе це, я періодично розмірковую над своїми подальшими діями.
Я письменник, який пише власну історію, але мені ДУЖЕ складно писати її одразу українською. Щоб публікувати цей проект якщо не десь на українських платформах, а хоча б у форматі статей тут (мова йде саме про готові для читання глави), мені треба перекласти те, що вже написано, українською, а я мало того що не можу почати, бо постійно нема на це сил, так ще й далі не продовжую писати в шухляду. Бо дилема "або перекладаєш та продовжуєш (на що в мене просто блять нема ресурсу), або йдеш нахуй (з очевидних причин, адже воно було написано роснявою)" нікуди не зникає. У результаті проект стоїть... Вже більше ніж півроку. Бо, ну, знаєте, хуйовити ще більше репутацію, якої і так нема, публікацією чогось роснявою я не хочу. Та і в цілому не хочу постити нічого роснявою з точки зору контентмейкера, теж очевидно чому.

І відчуття своєї неправильності з часом в мене лише зростає. Я не відношу себе до росні, і наплюю отрутою в їбучку тим в кого можуть виникнути подібні думки у мій бік. Але через тиск, який я відчуваю через те, що не відповідаю якимось "нормам" (які самі по собі розмиті) буття СПРАВЖНІМ українцем у наш час, я не маю впевненості в тому що маю право навіть просто називати себе українцем. Так, мій друг казав що я ВЖЕ українець по праву народження... Але, все ж, чи маю я право?..

Іноді мені хочеться просто бути ніким. Не відносячись до тих чи інших груп. За національністю, расою, орієнтацією, гендером. Бути чимось прозорим, не змішуючи себе з іншими кольорами.
... Але я не прозорий, а якийсь брудний сірий з домішками, який при змішуванні з будь-яким іншим кольором у результаті буде огидною помилкою. Може, тому я і боюся вважати себе українцем на одному рівні з іншими, бо не хочу паскудити собою це поняття, ці жовто-блакитні фарби.

Ці страхи, сумніви та невпевненість зводять мене з розуму.

#Ригачки

Іноді мені дуже хочеться озвучити якісь особисті думки, але потім я згадую що в нас за будь-що можуть відмінити, зацькувати та змішати з гівном, тому тримаю усе те при собі.

Іноді я відчуваю великий тиск, знаходячись в українському інфопросторі, навіть якщо по факту не роблю нічого погано і не завдаю нікому шкоди - частково цей тиск пов'язаний з тим, що я не відчуваю себе в безпеці в украрті, хоча й існую десь в єбєнях інфопростору і нікому нема до мене справи, що в цілому не так вже й погано.

Іноді мені здається що я неправильний українець і мені немає місця в украрті, хоча я маю виключно проукраїнську позицію.
Один мій друг навіть сказав оце:
"Ти українець по праву народження, ти українець по національності і, я сподіваюся, ти українець за вибором, хоча інші люди й надавили на тебе" (останнє стосовно часу коли мене хуєсосили за "помилки").
Друг сказав правильні речі, але... Чомусь мені так хуйово. В дійсності я мав лише той один факап, за який мене відміняли рік тому, і навіть він завдав мені шкоди більше ніж тим, хто поводився так наче через мене їхні життя пішли по пизді, хоча де факто по ній пішло тільки моє.

Після зайнять з психологом я повернувся, хоча ні, почав свій шлях в украрті з нуля. Але ще з часів того факапу я відчуваю себе в укрпросторі чужим. Просто... Зайвою деталлю, з якогось іншого механізму. Через свої думки, які я не можу висловити, через те що моя впевненість у собі дала тріщину (ще задовго до того факапу і навіть до війни, але факап та його наслідки мають найбільший вплив)...
Через те що навіть попри усі мої намагання українізуватися я все ще дуже часто думаю роснявою.
Я відчуваю за це провину, відчуваю себе "неправильним", недостатньо українцем в цілому.
І, напевне, так і є?..

Іноді, зважаючи на усе це, я думаю знов ізолюватися. Звалити кудись до вестернсів, як раніше. Ніякої росні (хоча це і так очевидно), і ніякого відчуття тиску через те що я якийсь дефективний українець другого сорту.
Я люблю свою країну і вважаю її неймовірною, мені дуже подобається те як стрімко український інфопростір розвивається та росте, як багато стало саме українського контенту. Не без недоліків (привіт плітки та твітер з його срачами та метанням гівна), та все одно усе це дуже круто.
Але чомусь я не відчуваю себе частиною усього цього. Я відчуваю себе спостерігачем, який просто дивиться як усі потенційні можливості проносяться повз мене. Тому що я неправильний, тому що маю думки, за які велика частина украрт спільноти буде готова мене з гівном зжерти. Тому ось таке неправильне, як я, не має права на існування у цій спільноті.

Іноді я ловлю себе на думці, що хочу помалювати для душі щось по тим фандомам, які мені подобаються (зараз це хср, можливо гашня, бо я довго в те грав у свій час), але потім згадую що "малювати по китайським дрочільням це хуйово бо китай підсосує рашці", і через це зупиняюсь. Бо, ну, я ж хочу бути "правильним" українцем. Хоча б намагатися підтримувати той рівень "правильності", який необхідний для існування в украрті без зайвих конфліктів та срачів.
Я ненавиджу китай як явище десь трохи менше за рашку (з власних причин), але потенційно, якщо намалюю щось по умовній гашні/хср, і це побачить людина, яка вважає таку творчість йобаною зрадою, їй зазвичай буде плювати на моє відношення до китаю, бо для таких людей це "творчість по сумнівним фандомам, за яку треба закенселити".
У підсумку, відчуваючи постійно тиск через те що я сам по собі і так вже неправильний, я не роблю те що мені подобається, бо, нажаль, насправді я зовсім не менталі стронг, і навіть якась дрібниця може доламати те що і так зламане.

2 роки. 10 років. 100 років. Тисячі. Скільки триває і триватиме ця війна — врешті неважливо, бо війна наша історична. Важливо, що ми обиратимемо зараз — здатись і вмерти, чи боротись і жити?

Свободу не отримують просто так, ми маємо її вибороти.

На десятий рік нашої війни з росіянами і другий рік повномасштабної вже майже все ясно і зрозуміло. Наша ціль лише одна і в нас немає іншого вибору, іншого шляху бути не може. Ми волелюбні за природою. Українці не здавалися і не підкорялися нікому і ніколи, хоч нас і нескінченно ламали. Ні тоді, ні цього разу ми не можемо зламатись, як би боляче нас не били. Ми все одно маємо йти далі, поки не здобудемо те, заради чого існуємо як нація. Це наша тяжка доля.

Я закликаю всіх пам’ятати, якого ви є походження, знати власну історію і знати та пам’ятати загиблих воїнів України, сила та мужність яких досі не дала нам померти.

І, якщо ви гідні цієї країни і свободи, якщо ви прагнете жити на цій землі – ви маєте це довести. Ми всі маємо це довести. Світові, ворогу, самім собі.

Продовжуйте боротись, допомагайте один одному і пам’ятайте, хто загинув за наше майбутнє.

Якщо ми будемо боротись — ми обов’язково будемо вільні.

Якщо хтось забув про мою візуалізацію національного бажання їбанути чапалах по блєдіні та відправити її назад до козломордії, то нагадую
Бережіть свою менталку, любі 🙏☕

Йобнуло вже тричі
...
Поки писав цей пост їбануло вчетверте
Jobana bliat' rosnya nahuy

З нр, підсосисники