Дні дні дні дні дні дні. Місяць.
Дні дні дні дні дні дні. Рік.
Я не думала «як повіситись».
Я думала, як пережити!

Писала думки, підбирала у рими,
Нарешті вже видала збірку.
Мрію, щоб тексти усі були в ритмі,
Щоб було й солодко, й гірко.

Мрію писати вже про прийняття,
Як мені далі живеться.
Але в голові моїй «дні дні…» летять,
«Пʼяте нуль пʼяте» бʼється.

Ллється в душі моїй голос Андрія,
Бʼються у серці - тексти.
Люблю. Памʼятаю. Знаю і вірю:
Все добре до мене вернеться!

Вірш-експеримент ❎

Іноді мені знову хочеться їздити у плацкарті.
Як от зараз. Бо тут не смердить, а пахне кавою.
Цю каву пʼю я. Доїдаю третю цукерку.
І думаю: Таті, про що блять цей вірш?

Чому ти вирішила писати без рими?
І ритм твій, здається, пішов у сраку.
Давай, описуй поруч жінку, що давно куняє,
Але якогось хєра не лізе на другу полку.

Вже підійшла провідниця. Вперше в моєму житті
Спитала: я вимкну світло, добре?
- Ага.
Жінка пішла в туалет. Я нарешті застелю ліжко?

В цьому купе я годину з Кривого Рогу
Їхала без нікого. І не могла застелити постіль.
Ну блять. Краще ж писати вірш, що заважає якась тьотка
Замість того, щоб одразу зробити собі комфортно?

Жінка сидить, антисептиком мастить руки.
Бере телефон. Дивиться в Телеграм.
Я вирішую; годі, блять, це моя полка!
Закінчую цей вірш. І хочу спитати: я постелюсь?

Але жінка знімає кроси, поправляє ліжко, лізе вгору.
На жаль, збоку їй це не вдається, вона знову взуває кроси.
Сідає на моє ліжко, поправляє волосся.
Позіхає. Дивиться по сторонам.
Нахуй вона це робить?

Кашляє. Мовчки сидить. А я роблю вигляд, що не помічаю.
Вона дістає телефон. Комусь дзвонить. Питає: «ти нє атвєчаєш, я пєрєживаю».
Я вирішую, що не поступлюся, навіть якщо вона попросить.

Пора вже цей вірш до чогось привести. Відкладу телефон. І почну блять нарешті стелитися.
В плацкарті йобані комари. Я хочу вкритися.
І побачити як ця жінка залізе на верхню полку!

Мене можна вітати. Я це зробила. Коротко. Влучно. Сказала:
«Я перепрошую, буду стелитись».
Вона почекала. А після спитала: «Можна я через стіл залізу?».
Постелила на стіл кульок , і нарешті залізла!

Навпроти, до речі, сидить молодь.
Дівчина й хлопець. На вигляд студенти.
Пили чай. Дивилися фільм. Та вже похуй.
Я застелилась. Це головне. А тітка на другій полкє.

Страшно робити допис о першій ночі, бо його побачать мало людей.

Страшно робити презентацію книги в Харкові, де за останні два тижні більше ста раз росіяни завдали авіаудари по місту та області.

Страшно піти у глибокий біль від усвідомлення, що твого коханого більше немає в живих.

Не страшно говорити про те, що з часом стає трохи легше.

Не страшно читати вірші і плакати.

Не страшно запросити вас на цю подію.

Розумію, що це вже завтра. І у вас мабуть плани. Але я буду рада бачити кожного і кожну. Будемо в підвальному приміщенні, для мене це особливо важливо, бо це мінімальна гарантія безпеки під час події.

Буду вдячна за поширення серед тих, в кого зараз є внутрішній ресурс слухати про втрату, але знаходити сили і мотивацію жити далі - впевнено, радісно, з любовʼю, надією та вірою в серці.

Пʼяте травня. Шоста ранку. Їду в метро. У вагоні до десяти людей. Один чоловік сидить навпроти мене і дивиться крізь окуляри, чи то примруживши очі, чи то завжди у нього такий погляд.
Потяг підʼїжджає до станції, він підходить до дверей, опиняється ліворуч від мене. Говорить до мене:
⁃ Ви спітє. Ето замєтно. Спітє, спітє. Можетє даже храпєть.

Потяг прибув на станцію, зупинився. Відчиняються двері, чоловік виходить. Я помічаю, що він шкульгає на ліву ногу, а права рука в нього в кишені, не виймає її. Підіймається сходами, ходою нагадуючи Чарлі Чапліна. Я не хочу іти швидше, йду за декілька метрів позаду від нього. Він вийшов на ту сторону, що і мені. Перед виходом спитав у бабусі, що спускалась в метро, чи ходять трамваї, та відповіла, що не знає. Я хотіла подивитися по гугл-карті або на міському сайті потрібну для нього інформацію, але згадала, що мій телефон розрядився.

Чоловік вийшов на вулицю і знову запитав про трамвай перехожого хлопця, той відповів, що бачив, якийсь був... На цей момент я вже вийшла з метро і чоловік мене помітив. З гучною ухмилкою сказав:
⁃ я ж сказал вам спать. спітє! вам ето нужна, ета замєтна.

Посміхаюсь, бо відповісти мені нічого. Точніше, я не знаю, що говорити. А він продовжив:
⁃ сєводня празнік, наєдітєсь мучнова, будєтє толстой і красівой…

Я мовчу. Трохи посміхаюсь. Але вже не так щиро, як минулого разу. Він додає:
⁃ ви нє абіжайтєсь на мєня. єслі чуства юмора нєт… єслі што-то нє так, ви просто сжимайтє кулак!
Стискаю кулак. Стараюсь запамʼятати кожне його слово, щоб потім занотувати. Починаю аналізувати його монолог за акторськими інструментами: а яка його мета, що він зараз насправді відчуває, чому говорить до мене… І тут він, наче здогадується, про що я думаю, каже:
⁃ у мєня син трєтій год на вайнє… когда ж уже закончітса етот Кієв.
Не розумію, при чому тут Київ. Стискаю кулак. Чоловік впевнено продовжує:
⁃ варуют тисячі, міліони… етот Зєлєнскій… мог уже давно подпісать какоє-то пєрємірьє… сволочі…

Стискаю кулак. Думаю, чи сказати, що його син та мій Андрій пішли на війну явно не за «перемирʼям». Більше думок немає. Я мовчу. Чоловік після короткої павзи продовжує:
⁃ я то пєнсію получаю. покупаю труси, носкі, всєгда нада, еті блокпости…

Я не розумію, чи він їздить, чи син на блокпосту, у мене все ще білий шум у голові від почутого перед цим. Ніби киваю головою, або мені так зараз здається, що я кивала. Насправді, не памʼятаю чітко. Але все ще були думки сказати про мого Андрія…

Ще він щось додав про те, що я виглядаю невеселою, але саме це я пропустила повз вуха.

Поки ми йшли, пройшов трамвай, я обмовилась: «от, їздять». «але вам в іншу сторону, та?» - якось про себе додала я. Чоловік тоді спитав, чи мені теж на трамвай, я сказала, що ні, дійду пішки. Більше нічого не говорила.

Підходимо до зупинки, він зупиняється і каже:
⁃ знаєтє што? а ви мнє надоєлі! Ви такая тонкая… ладно. с праздніком.
⁃ хай ваш син повертається додому з перемогою! - єдине, що змогла я йому відповісти.

Іду далі. Стискаю кулак. Стримую сльози. Ком у горлі. Навіщо ти мені зустрівся, батько воїна, ждун перемирʼя, людина з інвалідністю і токсичним позитивом? На х у я ти мені треба? Доходжу додому. Ставлю на зарядку телефон. Пишу цей текст. Хай хоч для цього він і зустрівся мені. Недарма. Завіса.

висохлим озером, річкою прісною
морем утоплених мрій
були мої перші дванадцять місяців
без повідомлень твоїх.

я ще торгуюся цими питаннями:
нащо, чому саме ти.
а памʼятаєш дзвінок наш останній
із фото, де ти в темноті?

я усвідомивши, не прийняла ще,
що тебе більше нема.
все ще стараюсь зробити, як краще,
виходить — гримаса німа.

стараюсь себе почувати щасливою,
як ти б, Андрію, хотів.
і все ж дуже часто кажу собі: «винна».
водночас — сміюсь через біль.

пронизані жалістю, тугою, відчаєм,
соромом, гнівом, безсиллям
триста шістдесят шість днів із ніччями.
до самогубства не схильна.

як ти і завжди казав мені, сильна,
здатна піднятися вгору,
після падіння і втрати стабільно
чекаю на перемогу.

перші дванадцять місяців горя…
рік без твоїх поцілунків.
все ще люблю і сумую, Герою ❤️
і памʼятатиму вічно.

05.05.2024

Насичені будні зборами на ЗСУ,
Роботою, силою віри в любов…
Сьогодні до ранку я ніяк не засну
Від мною віршованих молитов.

Складаю у рими вітання до Бога,
Не називаючи жодного імені.
По суті, «Господь» це також лише слово,
Що означає когось дуже сильного,

Що означає когось над людиною,
Що означає когось, хто пробачить.
По суті, немає нічого дивного,
Що люди ходять з ним на побачення.

А я не ходжу, не молюсь, не прошу.
Молитви мої — під подушкою вірші.
Я вірю не в Бога, а в ЗСУ.
Господь, я здогадуюсь, теж до них пише.