Малюнки для Бога

Ті малюнки й листи
які надсилають на фронт
наші нові Да Вінчі й Далі
наші власні Моне і Шекспіри
українські Фолкнери та Гюго
талановиті нащадки
козацького роду
які будуть в рази кращими
за всіх перелічених
закордонних митців
дарують надію
бо навіть якщо нам не вижити
якщо нам не судилося
то хоч цьому поколінню
точно пощастить

Адже ці роботи
мають сакральну силу
тож суворі окопні дядьки
обклеюють ними СПшки та бліндажі
І носять як оберіг, з собою
щоб захищали й нагадували
рідні міста і домівки
мокрі очі ромашок
та землю, червону від маків

І не страшно
якщо вони з часом зітліють
від безвиході й втрат
або ненароком згорять
у обіймах артобстрілу
з бліндажем та їх власником
і, можливо, навіть з його котом
або куля, пробивши броню
зіпсує малюнок
чимось червоним фарбуючи
жовто-блакитні поля
це не страшно
бо це – війна

Але страшно коли
ті малюнки й листи летять
як літачки з паперу
за своїми творцями
далеко-далеко за обрій
де немає обстрілів і тривог
де маленькі поети
із тиші, яка передує крику
створюють вірші
а їх друзі художники
підписують кров'ю свої роботи
і дарують їх
Богу.

04.09.2024

Тішуся, що до збірки військової і ветеранської поезії "Фронтмени" увійшли й мої тексти. Честь бути поруч з такими авторами)

Малюнки

Коли стоси дитячих малюнків
загублених між волонтерки
потрапляють мені на очі
пожовтілими аркушами
котиками та метеликами
заглядаючи в саму душу
хоч не хоч
а розкладаєш їх на столі
щоб професійним поглядом
оцінити
намальовані власноруч
а не по контурах.

І пригадую кількох учнів
непосидючих і норовливих
зокрема Машу (10 років)
до якої їздив аж на Шулявку
бо платили на той час
фантастичну суму
(цілих триста гривень!)
Тож доводилося вчити
малювати фарбами
гуашшю та аквареллю
олівцями звичайними
та пастельними
ліпити з тіста
і з глини
відвойовуючи щораз її увагу
у хом'ячка, кота і рибок.
Та, зрештою, щось таки вийшло
бо свій шедевр
вазочку з квітами
вона намалювала сама
з рефлексами й бліками(!!!)

І гортаючи довго ці згустки тепла
та складаючи їх назад у коробку
(кілька собі в рюкзак)
я пригадую власні слова
"Ти обов'язково навчишся"
"Все буде добре"
"Ти зможеш"
"Вір в себе"
І не знаю чи щось
в мені з того лишилось
крім затертих спогадів і
власного імені.

Тож навчайте тепер
ви мене вірити, діти.
Навчайте тепер ви мене.

13.01.2023

За мить підійшов Повар.
– З Кумом все нормально, його зараз Док мотає. Рука, нога і по пальцям йобло. Жить буде.
– Вони на кухні?
– Ага. Там. – Повар глянув на мене. – Як ви так підставились, а? Не чули що дрон зависає? Сховатись не можна було? Бля, ніби діти.
– Так прямо в окоп йобло. Куди ховатись? І так під накриття зайшли...
– Ладно. – він кивнув. – Не тікай нікуди, хай Док і тебе подивиться. Мало там чого.
– Плюс.
– Як стемніє – виходите. На точці вас заберуть.

Так все і сталось. День ми пролежали у бліндажі на обезболюючих, а ввечері, не без проблем натягнувши броніки, пішли у бік міста. В сутінках було ще добре видно, і я з інтересом розглядав пейзажі, які зазвичай ховалися під накриттям ночі. Посадки, вирви від снарядів, обірвані лінії електропередач. Темні плями обпалених будинків, що виринали з-за поля. Кум, хоч йому і дісталося більше, йшов швидко, не зупиняючись, і я ледве за ним встигав. Дорога трохи підсохла, проте місцями ноги грузли у мокру твань. Кілька разів над нами пролітав дрон і ми ховалися під дерева. Швидко темніло.
На точці нас чекав МТ-ЛБ або по-простому, "мотолига". І максимально швидко загрузившись всередину, ми рвонули з місця. Мабуть, мехвод трохи поспішав, бо гнав, як на похорон. Особливо круто було на поворотах. Броня аж скрипіла, дзвеніла, і я був певен, що з цієї бляшанки витискають справжній максимум. А не ті скромні 62 км/год граничної швидкості, заявлені в ТТХ. Зрештою, у війську завжди занижують справжні числа, взяти хоча б термін придатності на консервах.
На щастя, виїхали ми тихо, без обстрілів, і десь ближче до цивілізації пересіли в швидку.
Вже вмостившись зручніше, Кум вирішив подзвонити Саньку. Той саме був у відпустці, тож відповів зразу. І завмер, розглядаючи нас.
Кругле обличчя, виголена яйцеподібна голова, пристально-збентежений погляд. Десь так дивляться на список пробаного майна, пригадуючи, що саме з цього дійсно видавали. І де його бачив востаннє.
Потім він почав ржати.
– Йобло? – запитав за мить, трохи заспокоївшись.
– Йоб**ло. – погодився Кум.
– Ато я думаю, ти ж 12-го мав їхати в отпуск. А тут на – звониш.
– Та я рішив не чекати.
– Ясно. – Саньок, сміючись, розглядав наші брудні, збентежені обличчя, забинтовані руки. Дійсно, зі сторони це мало кумедний вигляд.
– А чим це вас?
– Та ВОГом. Дрон скинув.
– Нє, ну ви красавчики. – цією своєю посмішкою до вух він нагадував чеширського кота. – Оддохнете тепер. Нашо вам ті окопи?
– Та і я про те подумав. Ще й відвезуть безплатно.
– Проси щоб вертушку визвали. І зразу на Київ. Кудись в сауну. Чи нічний клуб.
– Ага. Так і скажу.

Згодом я часто згадував все у подробицях. Стабілізаційний пункт, госпіталь. Все нове, цікаве і незвичне. Та ще майже місяць вдома. Ех. Ті спогади потім довго гріли. І незважаючи на невеликі незручності з рукою, таке поранення, насправді, велика удача.
Я б навіть не відмовився від ще одного такого. Аби ж тільки знати як вони ловляться, ті осколки. І аби ж бути певним, що це ти їх ловитимеш, а не вони – тебе.

29.06.2024

– Та живий. – відповів той, якось важко. Я б навіть сказав, безрадісно.
– Тебе куди йоб**ло?
– В ногу... І руку.
– Сильно?
– Та хєр його знає...
З окопу почулися кроки. Сєрьога Повар із збентеженим виразом обличчя біг до нас. Командир відділення, зазвичай він тримався бадьоро, підтримуючи бойовий дух в решти. Русявий, з бородою та фірмовою посмішкою, що трохи нагадувала Гая Фокса. Тепер же без посмішки, навіть без броніка та каски. Так швидко він міг дістатися лише з кухні. Мабуть, саме обідав.
– Що тут?
– Два триста. – я намагався підвестися, спираючись на здорову руку. Повар присів, допомагаючи.
– Живі?
– Та живі, живі.
Він взяв рацію, що валялася поряд, вийшов на КСП, доповів. Так, двоє. Стан? Перепитавши у нас, відповів. Легкий і середній. Плюс.
Все відбувалося швидко, ніби одночасно. Ще у стані шоку, я роздивлявся темну пляму рукава, з якої почали падати перші краплі. Дивно так.

– Давай сюди, гляну. – сказав Повар, дістаючи з аптечки ножиці.
– Мені норм, краще до Кума глянь.
– Точно?
– Точно, я поки піду підніму хлопців.
– Добре, ми на кухню підем.
– Плюс.

З мокрого рукава стало капати інтенсивніше, але це не нагадувало той випадок, коли треба за хвилину одягти турнікет. Тому я побіг та розбудив Стасіка. А потім, у дальньому бліндажі – Ювеліра з Професором. Вже повертаючись на СП, почув клацання, ніби хтось намагається перезарядити автомат.
– Хто йде? – почувся наляканий голос Стасіка.
– Та свої, свої. – відповів, вже опинившись поруч з ним. – Зброю опусти.
Років двадцяти, епілептик, любитель курнути, Стасік у нашому колективі був, мабуть, найбільш непередбачуваним. Але роботу свою робив, БК та воду тягав на рівні з усіма. Трохи меланхолійний, з натяками на депресію, але загалом – непоганий хлопець. Тримався наче добре.
Тепер стояв, судомно стискаючи автомат, досі направлений туди, звідки я щойно прийшов.
– Ще й палець на спусковому. Стасік, ти ще спиш чи шо? Досі Call of Duty сниться? – поплескав його по плечу. – Яке перше правило поводження зі зброєю, а?
– Та знаю, знаю... Просто очканув.

Як мені пощастило в той момент, я дізнався аж через кілька місяців. Коли п'яний Стасік не зміг більше тримати це в собі.
– Я ж тебе чуть не застрелив. – зізнався, винувато уникаючи мого погляду. – От престав, сплю. Хтось прибіг, щось крикнув і убіг. Я проснувся, накинув бронік, за калаш і на СП. А тут калюжа крові, і нема нікого. Всяке в голову полізло... Ще й чую: біжить хтось. Подумав, що під*ри. Хотів стрілять, так калаш заклинив. А це ти, оказалось.
– Та ти б все одно не попав.
– А може б і попав...
– Я б тобі потім попав. Прикладом по пальцях.
– Та шо ти, все ж обійшлося.
– Ага.

Але це потім. А тоді прибіг Професор, і відрізавши рукав моєї термухи, заходився обробляти рану. Куртку я попередньо зняв за допомогою Стасіка. Різати ще й її було б нерозумно.
Отвір виявився невеликий, розміром з монетку. Вище ліктя правої руки. На щастя, в м'які тканини. Ще й навиліт. Дивно, – подумав я, – а колись же боявся вигляду крові.
– Та це дурня. Царапина. Не переживай. – заспокоював Професор, затягуючи бандаж. – Поїдеш тепер додому, відпочинеш. Сім'ю побачиш.
На позиції він був найстаршим. Під п'ятдесят, з сивими прожилками у чорній бороді. І, судячи з позивного, був доволі розумним. Та попри все, у його слова вірилося погано. Хто мене куди відпустить? Зараз ось забинтують, підзагоїться і вперед-вперед. Воюємо далі.
– От під*ри. – сказав я, відчуваючи злість та образу. – Щоб вам там добре було.

– В тебе тільки рука? – Перепитав Професор, розглядаючи мене.
– Та ніби як.
– Ще на шиї ось ранка. Невелика. – він провів пальцем. – Крові нема. Не болить?
– Та ні.
– Може черкнуло просто.

– Он на касці глянь. – підняв Стасік мій шолом. На ньому чітко виднілися дві борозни від осколків. – Пощастило.

Не знаю, чи карається законом книжкове мародерство, і хай пробачать мені власники (сподіваюсь що вони живі й здорові). Та у одному місті, не називатиму назви, яке зараз майже повністю знищене – виніс з квартири на першому поверсі одного з розбитих будинків кілька книг. Єдині, які знайшов українською. Це "Людолови" Зинаїди Тулуб з фантастичними ілюстраціями Василя Лопати і "Хмельницький" Івана Ле. Щодо останніх вагався чи брати, але й лишати їх в компанії Толстого, Пушкіна і біографій типу жукова не дуже хотілося. Загалом, бібліотека там чимала, ціла шафа книг у два ряди. І відчувається, що власники тямили в літературі, бо навіть твори Жорж Санд були. Жаль, російською. Ну і Джек Лондон, так само. А "Міжзоряного мандрівника" я б взяв, якраз вдома не вистачає. Навіть в бібліотеках ледве колись знайшов.
Але тепер сиджу і думаю, крадіжка це чи порятунок?

Позиція (Той, хто залишився)

Ця позиція
яку ми тримаємо більше року
стала мені майже рідною
майже сестрою
І я знаю кожну з її таємниць
кожен закуток та історію
кожну тріщину та вибоїну
її дотик, повітряний і легкий
її рани й дірявий одяг
її сміх, розсипаний між бійниць
коли ранку туманний подих
обіймає трепетно спів птахів
і кладе у мої долоні

А коли вона кличе дощ
на засипану листям постіль
його пальці, м'які як повсть
витягають ножі осколків
що застрягли в її волоссі
і я чую як вона плаче
доки сльози холодним сном
крізь тонке накриття бліндажа
затікають мені у спальник

А коли мінометний обстріл
засипає окоп землею
вона мовчки ховає нас
ніби власне дитя під серцем
і терпляче витримує все
наші кайла, пилки, лопати
аби тільки поруч хтось був
аби тільки хтось залишався
А коли міняючись, ми йдемо
щоб за тиждень знов повернутись
вона тоскно дивиться нам услід
зустрічаючи іншу групу.

І не знаю коли я збагнув
і чи зможу тепер пробачити
її страх самотності, її суть
плями крові на дні окопу
бо тепер міняючись, ми йдемо
щоб за тиждень знов повернутись
але той, хто назавжди
залишиться тут –
тримає її за руку.

22.05.2024

**
дорога

день такий
навіть древні корчі
б'ють болотними шинами в землю
мружать скотчем зеленим заклеєні фари
вигинають капоти у спробі посмішки
огирі повнопривідні
мули з хрестами на крупах
навіть скакуни закорднонні
у яких збруя з іншого боку
йдуть до людської руки
пийте коники добру соляру
бо така неблизька
довга дорога додому

там буде краще
там нас усе ще чекають
хоча й декого не дочекаються
бо той кінь із сумними очима
під порожнім сідлом
той що кості його бур'яном поросли
все ще бродить вночі між пеньків
опускаючи гриву понуро
ну бо як він без вершника
подолає цю
довгу дорогу додому

бо на те він і дім
щоб бриніли підкови на дверях
зустрічаючи нас
тобто тих кому поки щастить
хто у час ще не вріс кволим спогадом
у сумних конячих очах
хто ще має наснагу
годувати вівсом із руки
вперемішку з солярою
ким іще не пишаються на шикуваннях
мовчанці сухій тиснучи кисть
не осилити пам'яті вічній
довгу дорогу додому

день такий
коли кінь вже не кінь
і рука не рука
коли мариться близькість порогу
і знаходять ноги самі за що зашпортнутися
і ламається щось усередині
чи у мулів з хрестами на крупах
чи у повноприводних огирів
чи у скакунів закордонних
скільки часу тепрпіли зціпивши зуби
а цю довгу дорогу додому
ні вкусити
ні проковтнути

тільки кінь той смутний
у якого бур'ян між очей
не обдурить себе
бо вже знає де його дім
і куди приведе врешті решт нас усіх
ця довга дорога
додому