Після свого навернення я роками не молився за готовими текстами, крім «Отче наш». Власне кажучи, я намагався взагалі молитися без слів, не висловлювати свої думки. Навіть молячись за інших, я старався не називати їх поіменно, а радше уявляти їх собі. Я й досі вважаю безсловесну молитву найліпшою (тільки б її осилити!). Але тепер я бачу, що намагаючись її зробити своїм хлібом насущним, я переоцінював свої розумові та духовні сили. Щоб безсловесна молитва була успішною, треба бути в чудовій формі. Інакше це скотиться до простих фантазій чи емоцій. Вдавані ж почуття – жалюгідні. Як нагряне прекрасна мить, коли Бог зволить нам по-справжньому молитись безсловесно, то лиш безумець відкине подібний дар. Він, однак, дарує його не нащодень (принаймні, мені). Моя помилка полягала в тому, що Паскаль, якщо пам’ять мені не зраджує, звав «помилкою стоїцизму»: гадати, неначе можеш завжди те, на що спроможний лиш іноді.

Листи до Малкольма#lewisdaily
#letterstoMalcolm

- Може, краще підемо та поснідаємо у мене? – запитала Джейн, хоч, чесно кажучи, повертатися додому їй не дуже хотілося. – Погода сьогодні явно не для прогулянок у лісі...

– Ну, так, а вам потім посуд мити, – сказала Каміла. – Послухай, Артуре, може краще посидимо десь у місті? Якщо пані Стадок вважає, що нині надто холодно і вогко.

– Боюсь, кав’ярня не підійде, пані Стадок, – озвався Деністон. – Нам трьом треба поговорити наодинці, без зайвих вух. – Тон, яким він вимовив оте “нам трьом”, одразу ніби поєднав їх в одне ціле, і Джейн це сподобалося. – Поза тим, хтозна, а раптом оповитий імлою осінній ліс усе ж припаде вам до душі? Поїсти можна і в машині, там тепло.

Джейн сказала, що ще ніколи не чула, аби комусь був до вподоби туман, але попробувати можна. І вони втрьох сіли до машини.

– Тому ми з Камілою й одружилися, – мовив Деністон, рушивши з місця. – Нам обидвом подобається погода. Не така чи сяка, а просто погода – будь-яка. Дуже добра звичка – особливо, якщо живеш в Англії.

– Отакої! – здивувалася Джейн. – Навряд чи я зуміла б полюбити дощ чи сніг.

– А це ж так просто, – сказав Деністон. – У дитинстві нам подобається будь-яка погода, хіба ні? Але з віком, дорослішаючи, ми вчимося “не любити”, коли падає дощ чи сніг, коли надворі туман... Вам ніколи не впадало у вічі, що у снігопад дорослі никають туди-сюди з понурими обличчями, а діти – і собаки, до речі, також! – радіють? Їм-то відомо, навіщо падає сніг...

– Щось я не пригадую, щоб мені в дитинстві аж так подобався дощ... чи сніг, – засумнівалася Джейн.

– Це тому, що дорослі не випускали вас із дому, – озвалася Каміла. – Кожна дитина полюбить дощ, якщо її випустять надвір і дадуть побігати трохи по калюжах.

Мерзенна сила

#lewisdaily

Ніколи б не подумав, що скорбота відчувається як страх. Я не боюся, але здається, ніби наляканий. Однакове тремтіння всередині, однаковий неспокій, позіхання, рефлекторне ковтання слини. Подекуди мій стан нагадує легке спʼяніння або контузію. Між мною та зовнішнім світом ніби пролягла невидима завіса. Мені важко сприймати слова інших людей. Точніше, я не хочу їх чути, бо не маю до них жодного інтересу. Водночас, мені хочеться, щоб хтось був поруч зі мною. Мені нестерпно залишатися наодинці вдома. Якби ж вони говорили один з одним, а не зі мною.

Бувають моменти – завжди несподівані, – коли щось всередині мене намагається мене запевнити, буцім все не так погано, не так безнадійно. Кохання – лише частина людського досвіду. До знайомства з Г. я був щасливим. У мене залишилося чимало так званих “джерел задоволення”. З цим можна впоратись. Облиш, все не так погано. Мені дещо соромно прислухатися до цього голосу, але, здається, він має слушність. Аж раптом несподіваний поштовх розпечених спогадів розвіює залишки мого “здорового глузду”, і він негайно зникає, немов крихітна мураха в горнилі печі.

Відкинутий назад, я повертаюсь до сліз та страждань. Гірких сліз. Я навіть волію проживати ці миті агонії, вони принаймні чисті та чесні. Однак занурення у води саможалості, бридке та липкувато-солодке задоволення, що я відчуваю у такі хвилини, мені огидне. Усвідомлюю, що таким чином я спотворюю памʼять про Г. Дозволивши цьому настрою взяти гору хоча б на кілька хвилин, я почну оплакувати ляльку, а не справжню жінку. Слава Богу, моя памʼять про неї занадто сильна (чи завжди вона буде настільки сильною?), що подібні напади агонії сходять мені з рук.

Г. була зовсім іншою. Вона мала розум гнучкий, швидкий та спритний, немов леопард. Ні пристрасть, ні ніжність, ні біль не могли його роззброїти. Він вловлював найперші прояви ниття чи скиглення, й одразу стрибав на тебе, збиваючи з ніг, поки ти не отямився. Скільки моїх мильних бульбашок вона проколола! Я швидко призвичаївся не молоти дурниці в її присутності, хіба що заради чистого задоволення – і знову пекучий удар – бути викритим та висміяним нею. Ніколи в житті я не був таким серйозним, як у стосунках з Г.

А ще мені раніше не спадало на думку, що скорбота викликає лінощі. Крім моєї роботи – тут машина працює як слід – я не здатен на найменші зусилля. Важко не лише писати, а й читати листи. Навіть голитися. Яка тепер різниця, як виглядає моє обличчя, шорстким чи гладеньким? Кажуть, що нещасна людина прагне відволіктися, забути про свої проблеми. Та буває, що виснажена людина посеред морозної ночі хоче вкритися ще однією ковдрою, але замість того, щоб підвестися і знайти її, вона лежить у ліжку, тремтячи від холоду. Зрозуміло, чому самотні люди стають неохайними, а з часом брудними та огидними.

Споглядаючи скорботу
переклад Олександра Малова

#lewisdaily
#AGriefObserved

У прикрій людській природі Бог, звісно ж, вбачає щось погане і гідне жалю. Приємну ж природу, навпаки, вважає чимось добрим - добрим як хліб, сонячне світло чи вода. Та все це - добро, яке Він дає, а ми отримуємо. Завдяки Йому в Діка міцні нерви і добре травлення, й там, звідки їх почерпнуто, різного добра ще дуже багато. Наскільки нам відомо, творити добро Богові не коштує нічого; і водночас можливість навернення збунтованої людської волі коштувала Йому смерти на хресті. А позаяк мова про волю, люди - як прикрі, так і приємні - можуть Його пропозицію знехтувати. І тоді від приємного характеру Діка врешті-решт не зостанеться нічого, адже він, цей характер, - то лише частина природи. Природа ж як така рано чи пізно зникне без сліду. Унаслідок поєднання природних причин Дік отримав приємну психологічну структуру; десь так само поєднання інших природних причин призводить до того, що небо на заході сонця забарвлюється у приємні для ока кольори. Проте в обидвох названих випадках уже незабаром і це поєднання, і його наслідки залишаться у минулому - така вже сутність природи. Дік мав шанс перетворити (чи, радше, дати Богові змогу перетворити) це скороминуще поєднання на красу вічного духу, але цим шансом не скористався.

Є тут певний парадокс: доки Дік не навернеться до Бога, він вважатиме, що приємні риси його характеру належать лише йому, а доки він так вважатиме, вони йому не належатимуть. І лише коли Дік збагне, що насправді ці приємні риси - не його, так би мовити, власність, а дар від Бога, і піднесе їх назад Богові - лише тоді вони стануть по-справжньому йому належати. Адже тепер Дік починає долучатися до свого створення. Залишити собі ми зможемо тільки те, що з власної волі віддамо Богові. Натомість те, що намагаємося втримати, - неминуче втратимо.Просто християнство#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Бог у людській подобі зійшов у наш здавна загарбаний ворогом світ. Ну, гаразд, але яка ж мета за всім цим стояла? Що Він прийшов зробити? Навчати - певна річ, та якщо ви розгорнете Новий Завіт або будь-яку іншу християнську книжку, то побачите, що там постійно мовиться про дещо інше - а саме, про Його смерть і воскресіння. Цілком очевидно, шо для християн головна суть цієї історії криється власне тут. Головним чином для цього, на їхнє переконання, Він і прийшов на землю: щоб страждати і загинути.Перш ніж стати християнином, я мав враження, що насамперед християни мають вірити у певну теорію про сенс тієї смерти. Згідно із цією теорією, Бог хотів покарати людей за те, що ті зрадили Його і перейшли на бік великого заколотника, але Христос зголосився прийняти кару за нас, тож Бог і дав нам спокій. Мушу зізнатися, що тепер уже навіть ця теорія не видається мені такою аморальною і дурною, як раніше, але не про те річ. Отже, згодом я збагнув, що ні ця, ні жодна інша теорія суті християнства не виражають. В осередді християнської віри лежить переконання, що Христова смерть помирила нас з Богом і дала нам змогу розпочати все спочатку. Теорії щодо того, яким чином це сталося, - то вже зовсім інше питання. Існує чимало найрізноманітніших припущень стосовно того, як саме це відбулося, проте всі християни дійшли згоди в одному: це таки відбулося. Можу поділитися з вами своїми міркуваннями з цього приводу. Кожна розсудлива людина погодиться: коли ви втомилися і зголодніли, добрий обід піде вам на користь. Але такий обід - це не те саме, що сучасна теорія харчування, усі ті вітаміни і протеїни. Люди обідали (і потім почувалися краще) задовго до того, як уперше почули про існування вітамінів; якщо цю теорію коли-небудь відкинуть, обідати вони не перестануть. Теорії про смерть Христа - це не саме християнство, а лише пояснення принципу його дії. Не всі християни сягнули згоди щодо важливости цих теорій. Моя Церква - Англіканська - не наполягає на жодній із них як на єдино правильній. Римо-Католицька Церква йде трохи далі. Проте, гадаю, жодна Церква не заперечуватиме, що суть незмірно важливіша за всі до одного пояснення, які висувають богослови. Як на мене, усі, мабуть, погодяться, що вичерпної повноти нам не знайти у жодному поясненні згаданої дійсности. Утім, як я вже зазначав у передмові, сам я - звичайний мирянин, а це питання заводить нас на справді глибоку воду. Тож тут можу хіба що викласти особисте бачення, не більше.

На мій погляд, отже, ці теорії - це не зовсім те, що маємо прийняти. Безперечно, багато хто з вас читав Джинса чи Еддінгтона. Коли ці автори хочуть пояснити природу атома чи ще чогось подібного, то подають опис, на підставі якого у вас у голові виникає певний малюнок. Та водночас і застерігають: насправді науковці вірять не в малюнки, а в математичну формулу. Малюнки ж лише допомагають вам цю формулу зрозуміти. Їх не можна назвати правдивими в тому самому сенсі, що й формулу, бо вони не віддзеркалюють дійсності, а тільки дають більш-менш наближене до правди уявлення про неї. Їхнє призначення - допомагати, якщо ж користи з них мало, то можете їх просто відкинути. Саму ту дійсність за посередництвом малюнка не передати, її можна виразити лише математично.

Просто християнство#lewisdaily
#merechristianity

Уявлення, нібито "закоханість" - це єдина причина залишатися одруженими, й справді не дає змоги поглянути на шлюб крізь призму угоди чи обіцянки. Якщо все тримається лише на коханні, то обіцянка тут нічого не додасть, а якщо вона нічого не додасть, то й давати її не варто. Цікаво, що самі закохані, доки вони ще закохані, розуміють це краще за тих, хто про кохання лише говорить. Як зазначав Честертон, закоханим властива природна схильність зв'язувати одне одного обіцянками. Всі пісні про кохання переповнені клятвами у вічній вірності. Християнський закон не накидає коханню нічого чужого природі цього почуття; він лише вимагає, щоб закохані серйозно ставилися до того, на що це почуття їх надихає.

І, звісно, обіцянка, яку ми даємо, коли закохані, і власне тому, що закохані, обіцянка бути вірними тим, кого кохаємо, ціле життя, зберігає свою чинність навіть тоді, коли кохання минає. Адже у будь-якій обіцянці має йтися проте, що ми робимо, тобто про дії; ніхто не може пообіцяти, що постійно почуватиме одне і те саме. З таким самим успіхом можна було б обіцяти, що у вас ніколи не болітиме голова або що ви завжди хотітимете їсти.

Просто християнство#lewisdaily
#merechristianity

Цивілізованими людьми завжди вважалося, що свої інстинкти і бажання потрібно обмежувати. Якщо ви не обмежите інстинкт самозбереження, то станете боягузом. Якщо не обмежите прагнення до вигоди - станете жадібним. Навіть сну часто треба не піддаватися, особливо, коли ви на варті. Але всяка жорстокість чи зрада виправдовується, коли мова йде про закоханість чи пристрасть. Все це схоже на моральність, за якої крадіжки заборонені, але абрикоси красти можна...Отже, наші любовні поривання - в пріоритеті. Ними можна виправдатися у тому, що в інших умовах було б немилосердно, нечесно та несправедливо. Я не думаю, що це правильно, але причина цьому є і ось яка.

Уже в своїй суті сильна закоханість обіцяє нам незрівнянно більше, ніж якась інша пристрасть. Всі бажання і пристрасті щось обіцяють, але тут неможливо порівняти. Закохавшись, ми переконані, що це назавжди і лише буття з "нею" принесе нам не просто якісь нові радощі, а непорушне та вічне щастя. Тобто, на кону стоїть все. Якщо ми втратимо шанс - життя прожите даремно. Тільки від думок про це, нас охоплює смертельний жаль до себе.

Але, на жаль, ці обіцянки найчастіше не виконуються. Кожна доросла людина знає, що закоханість проходить (звісно, крім тієї, яку він переживає зараз). Нам чудово знайомі запевнення наших друзів у тому, що на цей раз це по-справжньому. Знаємо, що іноді "це" продовжується, а іноді - ні. Але продовжується не тому, що воно спочатку здавалося справжнім. Коли двоє людей досягають справжнього щастя, то завдячують вони не шаленій закоханості, а тому, що вони, кажучи просто - хороші люди, терпеливі, милосердні, вміють себе стримувати і поважати один одного.Право на щастя#lewisdaily

Я, звісно, цілком погоджуюся, що врешті-­решт християнська релігія стає джерелом невимов­ної втіхи. Та починається все аж ніяк не з утіхи, починається все власне з сум’яття, яке я описував, і немає сенсу намагатися відразу сягнути втіхи, не пройшовши спершу через сум’яття. У релігії, як і у війні й усюди-­інде, втіха – це те, чого не зна­йдеш, якщо безпосередньо шукатимеш. Шукаючи правду, мож­на врешті знайти втіху; шукаючи втіху, не знайдеш ні втіхи, ні правди, спочатку натраплятимеш лише на солоденькі нісеніт­ниці та спроби видати бажане за дійсне, а потім поринеш зре­штою у відчай. Більшість із нас позбулася передвоєнної звички дивитися на міжнародну політику крізь рожеві окуляри. На­став час зробити те саме і в царині релігії.

Просто християнство#lewisdaily
#merechristianity

Шукати просту релігію немає сенсу. Зрештою, дійсність – річ аж ніяк не проста. Вона може бути простою на позір, але насправді зовсім не така. Стіл, за яким я сиджу, – з вигляду простий; але попросіть якогось науковця розповісти, з чого він насправді зроблений, розповісти все про атоми і про те, як від них відбиваються і потрапляють нам до ока світлові хви­лі, і як вони діють на оптичний нерв, і як це впливає на мозок. Тоді самі переконаєтеся: те, що ми називаємо “бачити стіл”, насправді заводить у такі таємничі й заплутані нетрі, що їм не видно кінця-­краю. Дитина, яка промовляє свою дитячу молит­ву, виглядає дуже просто. Якщо вас це задовольнить і ви схочете на цьому й зупинитися – чудово, нема питань. Та якщо ні – а сучасний світ здебільшого таким не задовольнити, – якщо вам заманеться піти далі і подивитися, що ж відбувається на­справді, то треба бути готовим до труднощів. Якщо хочемо ді­знатися щось більше, ніж гранично прості речі, то скаржитися, що те “більше”, мовляв, недостатньо просте, – дурна справа.

Дуже часто, однак, такий-­от дурненький підхід викорис­товують аж ніяк не дурні люди, які прагнуть завдати шкоди християнству – свідомо або й ні. Як правило, вони беруть вер­сію християнства, розраховану на шестилітню дитину, і заходяться нападати на неї. Коли ж ви пробуєте розтлумачити хрис­тиянське вчення у вигляді, більш придатному для спілкування дорослих освічених людей, вони починають нарікати, що їм уже голова йде від вас обертом, і що все це занадто складно, і що Бог, якби Він і справді існував, вже напевне створив би просту “релігію”, адже простота – це чудово, і т.д. З такими людьми треба бути насторожі, бо вони щохвилини змінюва­тимуть позицію, і ви лише марнуватимете на них час. Звер­ніть увагу і на їхню ідею про те, що Бог “створив би просту релігію”; так, наче “релігія” – то один із Божих винаходів, а не адресоване людям об’явлення певних цілковито незмін­них фактів про Його природу. Отже, дійсність – складна, а на додачу, судячи з мого до­свіду, ще й зазвичай доволі дивна. Вона ані не доладна, ані не очевидна, ані не така, як ми сподіваємося. Наприклад, коли ви вже осягнули ідею про те, що Земля й усі інші планети обер­таються навколо сонця, то, природно, розраховуєте на те, що всі планети створені за одним, так би мовити, взірцем: примі­ром, усі – на однаковій відстані одна від одної чи на відстані, яка регулярно зростає, або всі одного розміру, або збільшують­ся чи зменшуються в міру віддалення від сонця. Насправді ж ні в їхньому розмірі, ні у відстанях поміж ними не помітно ні ритму, ні сенсу (принаймні, зрозумілих нам); якісь з них мають по одному супутнику, одна – чотири, інша – два, ще якісь – жодного, а навколо одної взагалі розташоване кільце. Дійсність – це насправді щось таке, чого зазвичай про­сто не передбачиш.

Тут, власне, й криється одна з причин, че­рез які я прийшов до християнства. Це релігія, яку годі перед­бачити. Якби вона пропонувала нам таку картину всесвіту, яку ми завжди сподівалися побачити, я підозрював би, що ми її, цю релігію, самі й вигадали. Християнству притаманний той самий присмак дивности, що й усій дійсності загалом. Тож від усієї тієї школярської філософії варто відмовитися, як і від схильности до спрощених відповідей. Проблема перед нами аж ніяк не проста, то й відповідь на неї простою не буде.

Просто християнство#lewisdaily
#merechristianity

5. Перечитуйте вже прочитані улюблені книги.Перепрочитуйте улюблені книги хоча би раз на кілька років - при уважному прочитанні і з новим досвідом Ви завжди можете знайти в них щось нове і значуще для себе. "Немає такої книги, яку варто читати в десять років, але не в п'ятдесят (тоді її значно більше потрібно читати)... Єдині книги, з яких треба було б вирости це ті, яких не варто читати зовсім".

**6. Читайте і обговорюйте книги з тими, хто мудріший.

Єдине, що може бути краще за прочитання книги - обговорювати її з кимось іншим, сперечатися щодо її змісту. Особливо важливо звертатися до розмов мудріших людей чи учителів. Пояснює це Льюїс в своєму листі: "*Історія про шістнадцятирічну дівчинку, яка виховувалася християнськими вчителями, але не почула до цього ні слова про Боговтілення, робить для мене очевидним наступний висновок: я не вбачаю користі в представленні Євангелій для простих дітей без ніяких доктринальних пояснень. Вреші, вони були написані не для тих людей, які не знали християнського вчення, але для новонавернених, вже навчених, які хотіли взнати трохи більше про життя та вислови Вчителя. Жодні древні священні книги не призначалися для прочитання без вчителя: тому євнух ефіоп у Діях говорить Пилипові: «Як можу я розуміти, якщо ніхто не пояснює мені цього?*»".

Попри це Льюїс наголошує на важливості не боятися читати більше першоджерела, аніж книги критиків: "Тому одним з моїх найбільших прагнень як вчителя, завжди було прагнення переконати молодь в тому, що знання, отримані з перших рук не лише цінніші, ніж переказані кимось, але, зазвичай, їх легше та приємніше здобувати".

7. Читайте без зверхності.

Універсальна важливість смиріння виявляється корисною й для читання. Нерідко, ми, посеред нашого товариства, любимо похизуватися списком прочитаних нами вагомих книг. У своєму листі до католицького теолога Беди Гріффітса за 16 квітня 1940 року Льюїс згадує: "Минулого семестру мені довелося зробити наступне зауваження, коли я був в залі, наповненій християнськими студентами: "Чоловік, який їсть, чи лежить в ліжку з дружиною, або готується до сну, смиренно, стриманно та з подякою є незмірно вище, з християнської точки зору, від того, хто слухає Баха або читає Платона в стані гордині". Не вимагайте в інших людей тих вражень чи переживань від книги, які переживали від неї. Ви, можливо, теж не переживаєте так глибоко книг, які можуть бути важливими для інших.

Смирення важливе не лише для доброго чтива, а й щоб уникнути вузького світогляду. В своїй пізній книзі "Чотири Любові" Льюїс пише: «Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину».

8. Будьте відкритими у читанні."Найпершою вимогою, яку перед нами ставить будь-який витвір мистецтва, - це капітуляція. Дивись. Слухай. Приймай. Дай дорогу. (Немає сенсу спочатку запитувати, чи вартує цей витвір такої капітуляції, бо ви не взнаєте цього, поки не здастеся йому)". Книга вимагає від нас активної участі, уваги, захоплення. "Щоб справді впевнитися, що книга погана, ми маємо прочитати її так, наскільки це можливо, ніби вона була дуже доброю. Треба очистити розум, відкрити себе..."

9. Читайте із апетитом."В мене вовчий апетит і коли я сідаю за книгу, то заодно люблю ситно попоїсти".
"У світі не знайдеться таких великих кружки чаю та книжки, щоб вдовольнити мене".*10. Не бійтеся пропускати нецікаві та неважливі для Вас розділи книги.Можливо, коли Ви читали "Просто Християнство", то звертали увагу, що Льюїс кілька разів радить пропустити ті розділи книги, або знехтувати тими ідеями та прикладами, які є для Вас неважливими: "Багато хто вважає, що, читаючи книжку, не можна пропускати ані сторінки; як на мене, це – справ­жня нісенітниця. Кожна розсудлива людина спо­кійнісінько пропускає ті розділи, з яких, на своє переконан­ня, нічого корисного для себе не почерпне."*#проЛьюїса